Про видатних персоналій української журналістики та довгий шлях формування незалежної преси 24 Канал розповідає у новому випуску проєкту, присвяченому Дню Незалежності України – "33 моменти гордості".
Читайте також Малювали для Діснея та The New York Times: художники, якими пишається Україна
Українська журналістика 90-х: як формувався новий світ
Надворі був 1990 рік. Формально Україна все ще УРСР, однак центр Києва вже звучить голосами "Революції на граніті", а від схилів Дніпра до Прикарпаття простягається "Живий ланцюг єдності". Разом з розвитком громадянського суспільства в Україні поступово відбувається становлення журналістики нової доби: з'являється величезна кількість офіційно не зареєстрованих друкованих видань – так званого "самвидаву". В'ячеслав Чорновіл після повернення з заслання відновлює видання "Українського вісника", поет та політв’язень Михайло Осадчий засновує журнал "Кафедра", а у Народного руху України з'являється своя "Народна газета".
Кількість видань ще наприкінці 1980-х почала вимірюватися сотнями: набрані на друкарській машинці статті, склеєні методом аплікації зображення, часописи, які видавали напівлегально ночами в провінційних радянських друкарнях або ж за межами України та продавали "з рук"... Усі ці газети та журнали як за формою, так і за змістом різко контрастували з тим, що можна було побачити в кіосках з написом "Преса" останні 70 років. Стало очевидно: разом з крахом "вєлікой дєржави" остаточної поразки зазнала й радянська преса, яка обслуговувала систему. Однак не менш очевидним було й те, що українській журналістиці доведеться пройти ще чималий шлях, аби позбутися "номенклатурного" стилю подачі інформації.
В той час, коли на мапі Європи та у свідомості кожного народжувалася сучасна Україна, на арені також з’являлися "великі гравці" у світі ЗМІ. До прикладу, Роман Купчинський очолює українську службу "Радіо Свобода" та засновує перше бюро у Києві, американець Джед Санден запускає щотижневу газету KyivPost, а в 1994 році починає свій шлях і "Дзеркало тижня" (тоді ще "Зеркало недели").
На шляху до "Української правди"
Однак будь-яку розповідь про медіа нової доби не можна вести без згадки "Української правди". УП у 2000 році заснували Олена Притула та Георгій Гонгадзе. На момент створення колектив видання складався всього з кількох людей – разом із засновниками працювали Дарка Чепак і Євген Захаров (Самойленко), дизайнер і системний адміністратор. Перший матеріал видання вийшов 15 квітня 2000 року перед ініційованим Кучмою Всеукраїнським референдумом.
"Українська правда" стала другим в країні політичним сайтом. Однак у той час інтернет в Україні був лише у незначної кількості людей, тому навіть серед журналістів не всі знали про появу нового медіа.
Зараз в це важко повірити, але коли у 2000 році журналісти Георгій Гонгадзе та Олена Притула створювали "Українську правду", її аудиторія складала 15 – 20 читачів на день,
– розповідала нинішня головна редакторка видання Севгіль Мусаєва.
За її словами, "Українська правда" мала стати взірцем незалежної та вільної журналістики в такій молодій демократичній державі як Україна. Видання почало активно публікувати матеріали-розслідування та показувати справжні обличчя влади, зокрема тодішнього президента Леоніда Кучми.
"Йшов туди, куди інші боялися": справа Георгія Гонгадзе
Проте впізнаваність і широка популярність до видання прийшла, як це часто буває, через трагічні події. Після заснування ЗМІ та початку активної участі у суспільно-політичному житті країни Георгія Гонгадзе почали переслідувати. Зокрема наприкінці червня 2000 року за ним організували зовнішнє спостереження – невідомі особи "супроводжували" журналіста на автомобілі "Жигулі". Автівка вранці очікувала Гонгадзе поблизу його будинку, а ввечері – біля роботи. Журналіст писав заяву в Генпрокуратуру, однак реакції не було.
Востаннє Георгія Гонгадзе бачили 16 вересня 2000 року коли він сідав у "випадкове таксі". Згодом виявилося, що автівка була зовсім не випадковою. Півтора місяця по тому, 2 листопада того ж року, обезголовлене тіло Гонгадзе знайшли в Таращанському лісі на Київщині.
Однак, як швидко стало зрозуміло, "справа Гонгадзе" лише починалася. Вже наприкінці листопада в країні спалахнув "касетний скандал" – тоді в контексті вбивства журналіста прозвучить ім'я Леоніда Кучми.
Тогочасний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз оприлюднив так звані "плівки Мельниченка". Ними були таємні записи з кабінету президента України Леоніда Кучми, які нібито зробив його охоронець Микола Мельниченко. На записах людина з "голосом, схожим на Кучму" наказує міністру внутрішніх справ "розібратися" з Георгієм Гонгадзе. Мовець також скаржився, що в "Українській правді" журналісти "просто вже оборзєлі", цікавився, хто фінансує "покидька вищої міри" і "грузина" Георгія Гонгадзе. Попри резонансність справи та шок у суспільстві, юридичної ролі в розслідуванні "плівки Мельниченка" так і не зіграли. У 2013 році суд ухвалив, що вони не можуть бути доказом у справі.
Замовники вбивства журналіста офіційно досі не були названі. Однак вирок "їм" прозвучав того ж року, просто на вулицях українських міст. Уже в грудні 2000 року на тлі "касетного скандалу" країну охопив масштабний рух під гаслом "Україна без Кучми". Учасники акцій розбили наметове містечко в центрі Києва, вимагаючи відставки президента та керівників силових відомств, а також справжнього розслідування та незалежних експертиз у справі вбивства Георгія Гонгадзе.
Мітинги й демонстрації тривали з деякими перервами до кінця зими. Однак 1 березня 2001 року правоохоронці силою демонтували наметове містечко протестувальників на Хрещатику. Хоч під час протестів громадянам не вдалося усунути президента з посади, на хвилі "України без Кучми" у відставку відправили голову СБУ Деркача та міністра внутрішніх справ Кравченка, якого звинувачували в організації вбивства Гонгадзе.
Є такі унікальні люди у світі, які не мають страху. Їх мало, але саме вони стають героями, і саме вони дуже часто стають жертвами. Страху в Георгія ніколи не було. Навіть якщо він бачив небезпеку – це його лише заводило. Георгія нічого не зупиняло в його власній усвідомленій місії зробити Україну кращою. Перед президентськими виборами 1999 року він мав програму на радіо "Континент", і відверто казав, що готовий померти за Україну,
– розповідала згодом вдова Георгія Мирослава Гонгадзе.
У 2019 році в Україні заснували премію імені Георгія Гонгадзе. Її ініціював Український ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та "Українською правдою". Нагороду вручають журналістам, які слідують принципам та цінностям незалежної журналістики, демонструють професійність, компетентність та інноваційність. Присуджується премія раз на рік 21 травня — у день народження Георгія Гонгадзе. Сам Гонгадзе свого часу не зупинявся, намагаючись творити нові сенси та форми для України, а тепер премія його імені стала відзнакою для тих, хто продовжує цю справу десятиліття по тому.
Українці пам'ятають Георгія Гонгадзе / Фото Getty Images
Медійний диригент: як "темники" керували українською журналістикою
На шляху до премій імені Георгія Гонгадзе Україні та українській журналістиці довелося пройти ще чимало темних часів. Попри суспільне невдоволення щодо цензури в ЗМІ та міжнародний резонанс "справи Гонгадзе", тогочасна влада намагалася контролювати діяльність журналістів. Ба більше, на початку "нульових" в медіасередовище непомітно приходить нове явище – "темники".
"Темники" (вони ж "теми тижня") – неофіційні закриті вказівки керівництвам ЗМІ. У темниках детально описувалось, що і як висвітлювати в новинах про політичні події в країні. За словами самих журналістів, вперше вони стикнулись із цим явищем на початку осені 2001 року. Саме в той час стало надто очевидним, що отримані редакційні завдання дивовижним чином збігаються із "вказівками" від керівництва інших газет і телеканалів. Практику темників в адміністрації Кучми фактично перейняли від російських політтехнологів. Пік темників в українських ЗМІ та особливо на телебаченні припав на серпень – вересень 2002 року.
Знаковою фігурою у репресіях проти медіа та розквіті темників був Віктор Медведчук, який прийшов у президентську адміністрацію. Зараз вже чітко зрозуміло, що Медведчук був одним з авторів системи державної цензури, яка мала б "замаскувати" фальсифікацію виборів 2004 року. Медведчук також привів в адміністрацію свою команду, до якої входили ті самі російські політтехнологи. Інформаційний напрямок адміністрації очолив керівник Сергій Васильєв.
Віктор Медведчук сприяв розвитку темників в українській журналістиці / Фото: Getty Images
Він публічно заявляв, що мета його команди – забезпечити "правильне висвітлення дій влади", зменшити кількість опозиційних до неї ЗМІ та журналістів, а також "розв'язати проблему ЗМІ, фінансованих з-за кордону", які нібито створюють негативний образ української влади. За оцінками журналіста Вахтанга Кіпіані, за час передвиборчої кампанії 2001 – 2002 років на Банковій було розіслано понад три тисячі "інструкцій" для ЗМІ.
До слова, саме Кіпіані був одним із перших дослідників технології темників, і його матеріал "Князь тьмы та темників" став фактично першим журналістським розслідуванням на цю тему.
Однак навіть у "дореволюційні" часи контролю влади над медіа, українська журналістика не стояла на місці та пропонувала суспільству продукт на противагу. Тогочасний цензурний морок значною мірою став поштовхом для створення "5 каналу" у 2003 році. Ідея полягала в можливості вільної дискусії там, де раніше її не можна було уявити. Це також був перший телеканал в Україні, який транслював новини щогодини. Пізніше саме це нововведення зіграє свою роль у Помаранчевій революції. Під час президентських виборів 2004 року "5 канал" був єдиним телеканалом, який надавав ефірний час як чинній владі, так і опозиції.
2004 рік: революція у журналістиці та в Україні
У жовтні 2004 року настав переломний момент, коли кілька каналів, один за одним, почали позбавлятися цензури. 25 журналістів "5 каналу" вирішили висловити протест проти тиску на телеканал та оголосили безстрокове голодування. Вже за кілька днів журналісти телеканалів "Інтер", ІСТV, Новий, Тоніс та НТН також заявили про політичний тиск на їхні медіа. До них доєдналися семеро журналістів "1+1", які на знак протесту проти цензури звільнилися.
Тоді в Україні й почалася журналістська революція. Дії українських журналістів отримали схвалення й на світовій арені – зокрема на підтримку висловилася Міжнародна федерація журналістів. Ця революція була миттю єднання журналістів між собою за честь професії, колег, суспільства, власну гідність та за майбутнє держави.
Події 2004 року в Україні змінили вектор розвитку держави / Фото: Валентина Поліщук, 24 Канал
Місяць по тому, у листопаді 2004 року, на додачу до журналістської революції прийшла ще одна – тоді Україна забарвилась в помаранчевий колір. Об'єднавши у своїх лавах сотні тисяч учасників і
пройшовши кілька стадій напруженої політичної боротьби, врешті-решт Помаранчева революція здобула перемогу, привівши до влади Віктора Ющенка і його команду. Вочевидь перемога тогочасних демократичних процесів завдячує не лише волі та чесності медійників. Глобально перемога двох фактично послідовних революцій була переломом у свідомості всього народу.
"Стоп цензурі!": новий розділ у боротьбі за журналістську незалежність
Довгоочікувані зміни прийшли, однак наївно було б думати, що на цьому моменті вітчизняна журналістика повністю позбулася будь-якого впливу та отримала сприятливі умови для розвитку. Після ще однієї зміни влади медійники в Україні знову заговорили про цензуру. До 2010 року вона дещо змінила свою форму, але суть залишилася незмінною – влада різного рівня тисне на журналістів.
Того ж року було започатковано рух "Стоп цензурі!" — український журналістський рух, який ставить за мету відстоювання свободи слова та запобігання встановленню цензури в Україні. Зокрема перешкоджанню професійній діяльності журналістів та порушенню професійних стандартів. Активісти руху одразу наголосили, що він не є політичною ініціативою, не підтримує жодну з політсил і не підтримується жодною з них.
Учасники руху "Стоп цензурі!" вимагали від влади та власників ЗМІ виконати вимоги, що є вирішальними для забезпечення свободи слова в Україні. Йшлося про припинення тиску на журналістів, недопущення репресій та звільнень медійників, які публічно заявили про цензуру і тиск, оприлюднення статутів, які б відображали редакційну політику та ліцензійні вимоги до діяльності ЗМІ тощо. Однією з ключових вимог активістів також було забезпечення права на доступ до інформації через ухвалення відповідного закону. Медійники наголошували – якщо є системна цензура, вона передбачає також послідовний захист журналістів від неї – для цього й було потрібне єднання. До слова, наразі до руху входять 570 осіб і 135 громадських організацій.
У відповідь на заяви журналістів про утиски свободи слова тодішній президент Віктор Янукович нібито доручив СБУ та МВС "розібратися" з фактами цензури. Насправді ж Янукович відверто ігнорував порушення журналістських прав, продовжував їх не помічати та пропускав повз вуха усі вимоги руху.
Журналісти неодноразово влаштовували акції, які привертали увагу громадськості. Зокрема на Всесвітньому конгресі пресі у Києві учасники "Стоп цензурі!" пронесли крізь охорону плакати з написами про утиски свободи слова в Україні й розгорнули їх під час заходу, на якому був також і Янукович. Подія набула міжнародного резонансу: будь-які дрібні непорозуміння між журналістами відходили на задній план і всі виступали єдиним фронтом.
Як журналісти стали свідками й співтворцями Революції гідності
А далі був 2013 рік. В Україні спалахнула Революції гідності, яка стала одним із найважливіших моментів утворення нових медіа та реформування медійного ринку загалом. Революція почалася з заклику журналіста Мустафи Найєма виходити на Майдан Незалежності. Тоді ж в Україні з'явилося Громадське телебачення. Мовлення каналу у прямому ефірі розпочалося раніше запланованого часу через рішення Кабміну про призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС та початок тоді ще Євромайдану.
Громадське телебачення вийшло в ефір 22 листопада 2013 року і вже за два дні кількість його переглядів сягнула 761 тисячі за 8 годин. Медіа стало одним з найважливіших джерел інформації про події революції. 1 грудня, під час Маршу мільйона у столиці, трансляцію каналу дивились близько 100 тисяч глядачів.
Ще одним важливим учасником "зими у вогні" стало "Радіо Свобода", яке відстежувало події у центрі Києва на Майдані Незалежності. 21 листопада розпочалися щоденні цілодобові стріми кореспондентів, які редакція проводила усім своїм складом, включаючи керівництво, впродовж 3 місяців революції.
Перший вечір і першу ніч, і наступні дні ми були чи не єдині, хто стрімив. Усім державним каналам і каналам, які були наближені до оточення Януковича, було заборонено приходити, було заборонено знімати. І фактично оці от стріми, це була єдина така інформація в онлайні про те, що відбувається,
– розповідав журналіст Андрій Дубчак.
Журналісти стали рупором правди про події на Майдані / Фото: Getty Images
Вже після перемоги революції, 17 квітня 2014 року демократична більшість, сформована в Парламенті, проголосувала за новий Закон України "Про Суспільне телебачення і радіомовлення України", який дав хід одній із найважливіших медійних реформ. Її метою було створення справді незалежних від влади та впливових спонсорів медіа.
Це був один із перших кроків на шляху до демократизації. Серед змін, які Революція принесла нашій країні, варто також виокремити розвиток правозахисної діяльності та журналістики. Події десятирічної давнини стали стимулом для захисту прав учасників тодішніх подій, а згодом і ветеранів російсько-української війни. В глобальному значенні, це сприяло активнішому висвітленню та захисту прав людини в питаннях насильства, дискримінації, сексизму та інших явищ.
Революція гідності вплинула на всі без винятку сфери життя громадян та остаточно дала зрозуміти, яким Україна бачить своє майбутнє. Журналістика більше не сприймалася як пасивний ретранслятор подій, медійники опинилися на передовій боротьби за свободу слова, правду та гідність, і цей досвід назавжди змінив ландшафт українських ЗМІ. Уся сфера піднялася на новий рівень громадянської відповідальності: саме тоді сформували нове обличчя медіа, яке відстоює права кожного громадянина.
А потім почалась війна. Зовсім скоро українські журналісти опинилися на передовій боротьби не за свободу слова, а війни за існування української нації. Ще у 2014 році з'явилося розуміння важливості медіа: голосу правди, фіксації воєнних злочинів, які вчиняють російські військові, розповідей історій людей, що стали жертвами ворога.
Вільна преса є фундаментом демократичного суспільства у сучасному світі / Фото: Getty Images
Місія медійників зараз – не давати світу забути правду, щоб статистика не була просто статистикою, а кількість жертв та масштаби руйнувань не перетворювались на чергові цифри в очах іноземців. Журналісти стають голосом тих, хто позбавлений можливості висловитися, і світлом у темряві дезінформації.