Удар по Кримському мосту зіпсував "картинку" Путіна: Юнус про саміт у Китаї
Професор політології Раміз Юнус пояснив, чому зустріч Трампа, Путіна та Сі Цзіньпіна в Китаї не принесла конкретних результатів, як удар по Кримському мосту вплинув на плани Кремля та чому Україна має посилювати військовий тиск на Росію. Також – про небезпеку російської пропаганди й умови справжнього миру.
Зустріч Дональда Трампа, Володимира Путіна та Сі Цзіньпіна в Китаї мала продемонструвати готовність трьох держав обговорювати майбутнє світової безпеки. Однак після переговорів залишилося більше політичних заяв, ніж конкретних рішень, а український удар по Кримському мосту став незручним тлом для спроб Кремля представити Росію однією з провідних світових держав.
Професор політології Раміз Юнус в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу пояснив, чому вважає тристоронню зустріч порожньою та як військові успіхи України впливають на переговорні позиції Києва. Він також розповів про російські спроби розділити Європу та пояснив концепцію "голки Кощія", яка, на його переконання, допомагає зрозуміти, чому завершення бойових дій ще не гарантує справжнього миру.
Путіну була потрібна зустріч із Трампом і Сі Цзіньпіном
У китайському Шеньчжені відбулася півторагодинна зустріч Дональда Трампа, Володимира Путіна та Сі Цзіньпіна. Китайський лідер назвав її проривом. Чи справді ці переговори можна вважати історичними?
По-перше, це ніяка не історична зустріч. Це звичайна порожня зустріч, яка була потрібна всім трьом лідерам насамперед заради красивої картинки. І далеко не випадково, що найбільше вона була потрібна саме Володимиру Путіну. На другому місці за зацікавленістю я поставив би Дональда Трампа, а найменше цього потребував Сі Цзіньпін.
Достатньо подивитися, як учасники поводилися після завершення переговорів. Пресконференцію провів лише Путін, тоді як Трамп узагалі не вийшов до журналістів, а Сі Цзіньпін практично нічого не сказав, окрім загальних формулювань, поширених його пресслужбою. Усе це нагадувало зустріч заради хороших слів про хороші наміри. Сюди ж належить декларація, просування якої було особливо важливим для російської сторони.
Якби йшлося про справді історичні або проривні переговори, вони мали б завершитися конкретними документами. До таких домовленостей потрібно готуватися роками, залучаючи експертні групи, дипломатів і фахівців із відповідних питань. Наприклад, якщо учасники збиралися обговорювати ядерне роззброєння, то слід розуміти, що США, Росія та Китай перебувають у різних вагових категоріях.
За оцінками, про які ми говоримо, Китай має приблизно в дев'ять-десять разів менше ядерних боєголовок, ніж Сполучені Штати чи Росія. Тому насамперед питання скорочення арсеналів стосується американців і росіян. Пекін готовий обговорювати такі домовленості, але виходить із того, що спочатку дві інші держави повинні скоротити власні запаси.
Згадайте, скільки часу свого часу витратили Радянський Союз і Сполучені Штати на підготовку договорів про стратегічні наступальні озброєння. Останній із таких договорів припинив дію в лютому 2026 року, але перед його укладанням роками працювали цілі команди. А тут складається враження, що лідери просто зателефонували один одному й вирішили зустрітися.
Я б назвав цю зустріч "два з половиною" або "два плюс половина". Це не зустріч на трьох. Якщо ми говоримо про силу держав, то сьогодні на планеті є дві супердержави – Сполучені Штати Америки та Китай. Третьої країни немає,
– наголосив Юнус.
Коли ми говоримо про супердержави, то маємо на увазі насамперед економічну могутність. За наведеними мною оцінками, на Сполучені Штати припадає приблизно чверть світового ВВП, на Китай – близько 20%. Саме економічні можливості визначають їхню вагу, а не лише кількість ядерних боєголовок. Якби ми оцінювали держави виключно за ядерними арсеналами, Китай узагалі опинився б на третьому місці.
Але тоді виникає запитання: чому і Дональд Трамп, і Володимир Путін так намагаються догодити Сі Цзіньпіну? Отже, Китай має те, що сьогодні надзвичайно потрібне обом. Для Трампа це насамперед економічні питання – рідкісноземельні метали, контракти для американських фермерів, співпраця в авіаційній промисловості та багато інших напрямків, які значною мірою залежать від Пекіна.
До того ж американський президент загруз у проблемах на Близькому Сході. Усередині Сполучених Штатів на нього очікують політичні конфлікти, зокрема в Конгресі. Путін тим часом загруз у війні проти України й сьогодні дуже залежить від прихильності Китаю. А Пекін не бере безпосередньої участі в цих війнах і продовжує поступово розвиватися.
Тому Сі Цзіньпін міг дозволити собі провести таку зустріч на власній території. Він створив необхідну політичну картинку для обох гостей і водночас використав її у власних інтересах. Але я не вважаю, що для розуміння результатів потрібно настільки багато уваги приділяти тому, хто кого зустрічав в аеропорту та де стояв під час фотографування.
Протокольні деталі не означають приниження Путіна
А те, що Дональд Трамп свого часу особисто зустрічав Сі Цзіньпіна в аеропорту, було порушенням дипломатичного протоколу?
Так, це було порушенням американського протоколу. Але потрібно розуміти, що дипломатичний протокол затверджує президент країни. Якщо він вирішує змінити порядок зустрічі іноземного лідера, то має на це відповідні повноваження. Завтра прийде інший президент, затвердить інші правила, і чиновники виконуватимуть уже його розпорядження.
Я працював у державних структурах і певний час керував відповідними процесами, тому добре розумію, як це функціонує. Китайський протокол передбачає інший підхід до зустрічей іноземних керівників в аеропорту. Але якщо американський президент особисто зустрів Сі Цзіньпіна, китайський лідер міг вирішити відповісти йому аналогічним жестом.
Що стосується Путіна, то він і Сі Цзіньпін регулярно зустрічаються приблизно на одному протокольному рівні. Тому спроби шукати приниження російського диктатора лише в тому, хто саме вийшов до нього в аеропорту, я не вважаю серйозною аналітикою.
Журналісти й коментатори, які ніколи не працювали з державним протоколом, часто намагаються побачити в кожній деталі прихований політичний сигнал. Одному нібито надали більше уваги, іншого принизили, третього поставили не на те місце. Але такі речі, як правило, заздалегідь узгоджуються між протокольними службами.
Усі ці розмови про те, що одного зустріли вище, іншого нижче, що комусь дали більше уваги, а когось принизили, – це розмови диванних експертів, які не знають, як працює протокольна служба. До серйозної аналітики це не має стосунку,
– пояснив професор політології.
Для серйозного аналізу важливіше інше: ця зустріч не ухвалила рішень, які могли б суттєво змінити міжнародну ситуацію. І те, що Трамп та Путін намагалися продемонструвати прихильність до Сі Цзіньпіна, свідчить насамперед про сильні переговорні позиції китайського керівництва. Сі прекрасно розуміє, що американському президенту протягом найближчих двох років важливо підтримувати стабільні відносини з Пекіном.
Трамп любить домовленості, постійно говорить про угоди й прагне демонструвати їх як власні досягнення. Тому він може дуже прихильно висловлюватися і про китайського лідера, і про Путіна, називати їх друзями та робити інші компліменти. Особливо коли намагається представити себе посередником у російсько-українській війні, хоча я не вважаю Сполучені Штати нейтральним посередником у цьому конфлікті.
Після 3 січня, коли почне працювати новий склад Конгресу, політичне становище Трампа, на мою думку, стане ще складнішим. Він може продовжувати писати дружні повідомлення про Путіна, але представники американської влади водночас робитимуть жорсткіші заяви щодо Росії. Тому не потрібно сприймати кожен комплімент американського президента буквально.
Я завжди пропоную дивитися на те, що залишається після переговорів. Які документи підписані, які домовленості досягнуті та що конкретно зміниться? У випадку з цією зустріччю таких результатів практично немає.
А ось Україна напередодні саміту зробила дуже сильний хід – завдала удару по Кримському мосту. І це був надзвичайно незручний подарунок для Путіна. Саме тому він був змушений говорити про переправу на своїй пресконференції, хоча раніше уникав докладних коментарів про її пошкодження.
Для Сі Цзіньпіна та Дональда Трампа українська тематика не була головною на цій зустрічі. Вони мали власний порядок денний, насамперед пов'язаний з економічними відносинами та питаннями міжнародної безпеки. І тут важливо враховувати, де саме вони зібралися та які країни представляють відповідний регіон.
Наприклад, я часто пояснюю це через ставлення до інших регіональних конфліктів. Скільки пересічний українець знає про протистояння Камбоджі й Таїланду? А наскільки уважно мешканці держав Південно-Східної Азії стежать за щоденними подіями російсько-української війни? Для різних суспільств пріоритетність міжнародних конфліктів може суттєво відрізнятися.
Тому не потрібно очікувати, що кожна міжнародна зустріч автоматично буде присвячена Україні. Якщо лідери зібралися для обговорення економічних питань Азійсько-Тихоокеанського регіону, то їхній порядок денний формуватиметься відповідно до цих інтересів.
Інша ситуація – зустріч у Берліні, де зібралися представники так званої коаліції охочих. Там центральною темою є саме Україна. У переговорах бере участь Володимир Зеленський, європейські лідери, а також Джаред Кушнер і Стів Віткофф, які продовжують представляти американську сторону в дипломатичних контактах.
Я думаю, що за підсумками берлінської зустрічі Україна може отримати нові фінансові домовленості, допомогу для протиповітряної оборони, ракети та інші практичні результати. Але це не означає, що така зустріч автоматично приведе до завершення війни. Питання припинення бойових дій залишається значно складнішим.
Водночас сама наявність європейської зустрічі є хорошою противагою китайському саміту. Кремль намагається створити враження, що Путін уже належить до трійки головних керівників світу, а всі інші повинні приїжджати до нього на переговори. Він навіть пропонує представникам Європи зібратися в Москві.
Росія при цьому використовує відсутність єдиної європейської позиції. Путін ставить питання, з ким саме він має розмовляти: з Німеччиною, Францією, Великою Британією, Італією чи Польщею? Хто представлятиме всю Європу – одна людина, п'ять чи десять? Європейські держави справді не в усьому мають однакові погляди, і Кремль намагається цим скористатися.
На мою думку, Москва спеціально порушує питання європейської системи безпеки, щоб продовжувати розділяти європейські країни та не дозволяти їм виробити спільну позицію. Але це не означає, що тристоронній саміт у Китаї був спрямований проти України. Я не бачу підстав називати його антиукраїнською зустріччю.
Українська тема передусім була потрібна самому Путіну, щоб продемонструвати власну значущість. Однак Київ зміг відповісти на цю політичну картинку конкретними військовими діями.
Ви можете тиснути на Україну, а Україна в цей момент б'є по Кримському мосту. Завтра вона ще щось посилить. Тому що в сучасному світі, як і завжди, усе вирішує те, що відбувається безпосередньо на полі бою,
– наголосив Юнус.
Саме тому я не сприймаю серйозно розмови про якусь нову Ялту чи новий Потсдам. Це демонструє нерозуміння історії. У Ялті та Потсдамі за столом переговорів перебували держави-переможниці, які визначали умови для переможеної Німеччини. Там існували конкретні військові результати, на підставі яких ухвалювалися політичні рішення.
А хто переміг зараз? Дональд Трамп оголошує про успіхи у війні з Іраном, але я не вважаю, що він досяг поставлених цілей. Путін уже п'ятий рік веде війну проти України й також не зміг досягти своїх початкових цілей. Тому порівнювати нинішню зустріч із Ялтинською чи Потсдамською конференціями просто некоректно.
Російська пропаганда намагається створити такий образ, а деякі коментатори на пострадянському просторі його підхоплюють. Але достатньо уважно подивитися на історичні документи, щоб зрозуміти: жодної реальної аналогії немає. Це лише політична картинка, яка була потрібна Кремлю та особисто Трампу.
Сі Цзіньпін також отримав свою вигоду. Напередодні нового партійного циклу йому важливо показати китайському суспільству та політичному керівництву, що міжнародна вага Пекіна зросла. Він може продемонструвати, що керівники США та Росії приїжджають до нього й намагаються домовитися з Китаєм.
У предметній площині, у сухому залишку, результат цієї зустрічі – нуль. Там узагалі нічого немає. Ця декларація – порожній папір,
– підкреслив професор політології.
Наприклад, учасники говорять про реформування Організації Об'єднаних Націй. Але хто саме її реформуватиме, на підставі яких принципів і яким чином? Три учасники зустрічі є постійними членами Ради Безпеки ООН, а сама система, на мою думку, опинилася в нинішньому стані значною мірою через дії великих держав.
Існують також Велика Британія та Франція, які мають постійні місця в Раді Безпеки й власні позиції щодо європейської безпеки та війни Росії проти України. Як можна реформувати цю систему, не враховуючи їхніх інтересів? Що робити з правом вето та іншими фундаментальними питаннями? Загальні заяви без відповідей на ці запитання не мають практичного змісту.
Я вважаю, що міжнародне право сьогодні фактично не забезпечує належного захисту держав від агресії. І коли правові механізми не працюють, дедалі більшого значення набуває військова сила. Саме тому Україна повинна насамперед посилювати власні можливості на полі бою.
Україна воює проти постійного члена Ради Безпеки ООН, тоді як серед її європейських партнерів також є держави з постійним членством у цьому органі. Усі вони мають різні інтереси щодо майбутнього світового порядку та європейської безпеки. І без України цю систему вже неможливо побудувати.
Тому я постійно наголошую: переговорні позиції Києва посилюються тоді, коли посилюється українська військова складова. Саме за таких умов із Володимиром Зеленським будуть рахуватися і Кушнер, і Віткофф, і всі інші учасники дипломатичних контактів.
Зверніть увагу, що американські представники почали активніше приїжджати до Києва. На мою думку, це також пов'язано зі змінами на полі бою. Коли Трамп раніше тиснув на Зеленського в Овальному кабінеті, він, як я вважаю, виходив із переконання про слабкість української позиції. Москва намагалася підтримувати це уявлення, але подальші події показали іншу картину.
Тому я не вважаю випадковим те, що удар по Кримському мосту відбувся напередодні зустрічі трьох лідерів. На моє переконання, українське політичне й військове керівництво разом зі спецслужбами дуже грамотно обрало момент для операції. Вона дозволила нейтралізувати політичний ефект, на який розраховувала Москва.
Адже держава, яка претендує на статус однієї з трьох найбільших наддержав світу, не повинна опинятися в ситуації, коли її столиця та стратегічні об'єкти залишаються вразливими. Росія має розгалужену систему протиповітряної оборони навколо Москви, але це не гарантує їй повного захисту. І якщо в майбутньому українські балістичні ракети зможуть долати цю оборону, для Кремля це стане ще серйознішою проблемою.
Путін уже п'ятий рік воює проти країни, яка не має ядерного арсеналу та не є постійним членом Ради Безпеки ООН. Він продовжує погрожувати ядерною зброєю, але сам цей аргумент не забезпечує йому перемоги. Росія може надсилати на фронт нові десятки тисяч військових, проте й такий ресурс не є безмежним.
Радянський Союз також роками воював в Афганістані, але зрештою ця війна стала одним із чинників його послаблення. Тому не потрібно думати, що Росія здатна нескінченно продовжувати нинішню війну без наслідків для власної держави. Політична ситуація у США та Європі також може змінитися, з'являться нові лідери й нові підходи до підтримки України.
Особливе значення в цьому процесі має Німеччина. Це потужна європейська економіка, яка історично демонструвала здатність відновлюватися після надзвичайно складних потрясінь. Я не виключаю, що в майбутньому німецька політична еліта може зайняти значно рішучішу позицію щодо європейської безпеки.
Європа загалом теж поступово посилюється, зокрема через усвідомлення російської загрози. Водночас їй ще бракує єдиної системи оборони та спільної армії. Україна вже має величезний досвід сучасної війни й майже мільйонну армію, тоді як сукупна чисельність європейських збройних сил, за оцінками, про які я говорю, становить близько 1,4 мільйона.
Тому я переконаний, що саме Україна повинна бути одним із головних учасників формування майбутньої системи європейської безпеки. Кремль натомість намагається повернути Європу до обговорення власних ультиматумів, які нагадують підходи Путіна ще з його Мюнхенської промови 2007 року.
Росія може пропонувати окремим європейським країнам пакти про ненапад або інші домовленості, щоб послабити єдність континенту. Я бачу в цьому спробу повернутися до старої політики розділення держав, яка вже мала небезпечні історичні наслідки. Саме тому європейську систему безпеки потрібно обговорювати насамперед з Україною, а не будувати відповідно до побажань Москви.
Трамп тим часом зацікавлений у тому, щоб уникнути нової конфронтації з Китаєм. На початку наступного року, як ми обговорюємо, постане питання продовження торговельних домовленостей між Вашингтоном і Пекіном. Якщо вони не будуть продовжені, для американського президента виникнуть додаткові політичні та економічні проблеми.
До того ж після виборів до Конгресу йому доведеться приділяти значно більше уваги внутрішній політиці. Тому він прагне демонструвати міжнародні досягнення, зокрема в гуманітарних питаннях, пов'язаних з Україною. Тут можуть з'являтися ініціативи щодо Олешок, Костянтинівки, обмінів полоненими та інших тем, які Білий дім зможе представити як власний успіх.
Але ні китайський саміт, ні зустрічі в Абу-Дабі, на мою думку, не дадуть реального завершення війни. У найкращому разі сторони можуть домовитися про окремі гуманітарні питання або обміни полоненими. Для серйозного переговорного процесу необхідно змінити саме співвідношення сил.
Щоб розвіяти бажання Росії продовжувати війну, потрібно збільшувати її ціну. Ціна війни сьогодні визначається зовнішньою політикою України, Збройними Силами України й тими союзниками, які реально можуть допомогти. Реальні розмови почнуться тоді, коли Україна почне підвищувати ціну війни,
– наголосив Юнус.
Я сподіваюся, що найближчим часом українська балістика почне відігравати значно більшу роль. Про такі перспективи можна судити із заяв президента Зеленського та представників його оточення, хоча конкретних результатів ще потрібно дочекатися. Якщо Україна отримає додаткові можливості для далекобійних ударів, пошкодження Кримського мосту може виявитися лише початком нових проблем для Росії.
Для Кремля особливе символічне значення мають Кримський міст і Москва. Якщо Росія втратить упевненість у здатності захищати ці об'єкти, це впливатиме не лише на військову ситуацію, а й на її міжнародне становище. І тоді переговори з Україною можуть набути зовсім іншого змісту.
"Голка Кощія" пояснює, чому завершення війни ще не означає миру
У вашій роботі "Голка Кощія" ви проводите паралелі між досвідом Азербайджану, конфліктами на Південному Кавказі та війною Росії проти України. Чому навіть після завершення бойових дій пам'ять про агресію та ненависть може залишатися в суспільстві протягом поколінь?
Насамперед уточню: це моя лекція. Раніше я написав статтю "Голка Кощія", але згодом розширив її та представив в Азербайджані у форматі великої лекції. Загалом я приїхав із двома лекціями, присвяченими питанням, які вважаю надзвичайно важливими для сучасних держав і суспільств.
Перша продовжувала тему "Окупація свідомості". Друга називалася "Бути суб'єктом" і була присвячена місцю Азербайджану в сучасному світі, його ролі на Південному Кавказі та можливостям держави, яку сьогодні можна назвати middle power – середньою державою. Я говорив про те, які виклики, ризики й можливості виникають у країни, що прагне бути самостійним учасником міжнародної політики.
Але головне питання, яке я порушував, – це окупація свідомості. Ми живемо у світі сучасних технологій, штучного інтелекту та величезних інформаційних потоків. Через інтернет, гаджети й різні інструменти м'якої сили можна дуже серйозно впливати на настрої суспільства. Люди починають боятися, переймати чужі наративи та сприймати нав'язану їм картину світу.
Це важливо не лише для Азербайджану, а й для України, Грузії, Молдови та інших країн пострадянського простору. Я ще у відповіді на ваше перше запитання намагався показати, наскільки сильно інформаційна пропаганда впливає на сприйняття міжнародних подій. Достатньо подивитися, як багато людей обговорюють дипломатичний протокол або заголовки західних видань, не намагаючись зрозуміти зміст самих подій.
Сучасна молодь часто не читає великих текстів і не завжди достатньо знає історію. Я формувався в той час, коли не існувало інтернету й потрібно було самостійно вивчати географію, історію, соціологію та інші дисципліни. Це допомогло мені сформувати більш цілісне уявлення про міжнародні процеси.
Наприклад, коли я чую, як представники американської адміністрації обговорюють російську історію, мені здається, що не всі вони достатньо добре розуміють її витоки. Я можу говорити про історію Російської імперії, про Івана Грозного, Рюриковичів та подальший розвиток цієї держави. А людину, яка не має такого історичного підґрунтя, значно легше ввести в оману.
Саме тому суспільства повинні вміти захищатися від інформаційного впливу. Росія багато років використовувала історичні міфи, культуру, пропаганду та інші інструменти для поширення власного впливу. На мою думку, у 2014 році їй значною мірою вдалося скористатися тим, наскільки сильними залишалися елементи "русского міра" в українському інформаційному та суспільному просторі.
Окупація свідомості – надзвичайно важлива тема. Це стосується азербайджанського, грузинського, молдовського й українського суспільств. Росія багато чого змогла зробити проти України у 2014 році саме тому, що тоді свідомість українського суспільства була дуже сильно окупована "русскім міром",
– пояснив Юнус.
Сьогодні ситуація в Україні вже інша, але певний вплив російської культурної та імперської спадщини, на мою думку, ще залишається. Подібні процеси тривали на всьому пострадянському просторі ще з часів Російської імперії та Радянського Союзу. І я дуже радий, що мій рідний Азербайджан, як я вважаю, значною мірою звільнився від цього впливу.
Особливо це проявилося під час Другої Карабаської війни. Під час першого карабаського конфлікту азербайджанське суспільство було розділене, існували внутрішні політичні суперечності, боротьба за владу та різні зовнішньополітичні орієнтації. У результаті Азербайджан втратив контроль над Карабахом і сімома прилеглими районами.
Але згодом наше суспільство змогло згуртуватися. Виросло покоління людей, які ніколи не бачили Карабаху, але були готові воювати за його повернення. Вони брали участь у боях за Шушу та інші території, оскільки розуміли, що означають для них суверенітет і територіальна цілісність держави.
Я завжди наголошую, що армія – це не лише сучасна техніка. Можна мати найкращі озброєння, але без мотивованих людей цього недостатньо. Військовослужбовці повинні усвідомлювати, за що вони воюють і яку державу захищають.
Перемагають не HIMARS, не танки, не ракети й не Patriot. Перемагають люди, які всім цим керують. У них має бути мотивація захищати суверенітет і територіальну цілісність своєї держави,
– наголосив професор політології.
Українцям також необхідна така мотивація. Я критично ставлюся до ситуації, коли, за моєю оцінкою, основний тягар війни несе лише частина суспільства, а мільйони людей були змушені виїхати за кордон. Я вважаю, що для перемоги потрібна значно ширша суспільна консолідація, коли оборона держави стає спільною справою.
Азербайджанський досвід, на мою думку, показує значення такого об'єднання. Під час Другої Карабаської війни підтримка спільної мети об'єднала людей із різними політичними поглядами, зокрема тих, хто перебував в опозиції до влади або жив за межами країни. Я сам належу до людей, які тривалий час жили за кордоном і критично ставилися до азербайджанської влади, але в питанні територіальної цілісності ми мали спільну позицію.
Однак суспільна консолідація – це лише одна складова. Потрібні модернізована армія, сильні державні інститути, ефективна зовнішня політика та здатність адаптуватися до нових міжнародних обставин. Саме тому я говорю українцям, що досвід Азербайджану варто уважно вивчати.
Тепер повернімося до "голки Кощія". Ми всі знаємо казку про Кощія Безсмертного, смерть якого захована в голці. Голка міститься в яйці, яйце сховане далеко, і щоб дістатися до нього, необхідно подолати багато перешкод. Але поки голка не зламана, Кощій залишається безсмертним.
Я використовую цю казку як метафору суспільної свідомості. Можна завершити війну, укласти мирний договір, змінити державні кордони або політичне керівництво, але це ще не означає, що в суспільстві зникнуть настанови, які десятиліттями підтримували ворожнечу.
Саме так я розглядаю проблему майбутнього миру між Азербайджаном та Вірменією. На мою думку, історичні образи й антагонізми, які підтримувалися політичною пропагандою протягом багатьох поколінь, не зникають автоматично після підписання документа.
Наприклад, прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявляє про визнання територіальної цілісності Азербайджану й готовність до мирних домовленостей. Але для Азербайджану важливі також питання конституційних положень, які, за його позицією, можуть суперечити майбутньому договору. І навіть якщо ці положення змінять, це ще не гарантуватиме зміни суспільних настроїв.
Подібне питання стоїть перед Україною. Росія внесла до своєї конституції положення про нібито належність їй українських територій. Навіть якщо в майбутньому ці положення будуть скасовані й Москва визнає міжнародно визнані кордони України, чи означатиме це негайне примирення між українським і російським суспільствами?
Я в цьому дуже сумніваюся. Після всього, що сталося між українцями та росіянами, пам'ять про війну залишатиметься на покоління вперед. Можна згадати й непрості історичні відносини між Росією та Польщею, зокрема пам'ять про Катинську трагедію, яка досі впливає на сприйняття минулого.
У випадку Азербайджану та Вірменії я також звертаю увагу на різницю між підтримкою конкретного політика та готовністю суспільства прийняти історичні компроміси. Наприклад, результати виборів у Вірменії, які я аналізував, не дозволяють автоматично робити висновок, що більшість населення підтримує всі рішення Пашиняна щодо майбутнього миру.
У своєму аналізі я звертав увагу на те, що приблизно 30% виборців підтримали чинну владу, близько 20% – опозицію, а значна частина громадян узагалі не брала участі в голосуванні. Я не вважаю, що сам факт неучасті автоматично означає підтримку певної позиції, але він точно не дозволяє ототожнювати підтримку уряду з підтримкою кожного його рішення. Особливо коли йдеться про складні питання історичної пам'яті та конституційних змін.
Для мене важливим прикладом залишаються пам'ятники та історичні символи, які продовжують існувати у Вірменії. Я згадував пам'ятник Гарегіну Нжде в Єревані, а також меморіал "Немезіс". У моєму розумінні вони демонструють, що навіть на тлі переговорів про мир у суспільстві можуть зберігатися суперечливі історичні культи.
За інформацією, яку я мав на момент нашої розмови, 26 листопада у Вірменії також планували показ фільму про Монте Мелконяна. Я критично оцінюю вшанування таких постатей, оскільки пов'язую їхню діяльність з історією конфлікту між нашими народами. І для мене постає питання: як укладати справжній мир, якщо паралельно продовжують поширюватися символи, які інша сторона сприймає як ворожі?
Водночас я не говорю, що це лише питання пам'ятників. Йдеться про значно глибший процес формування суспільної свідомості. Якщо після підписання мирної угоди люди й надалі виховуватимуть наступні покоління в очікуванні реваншу, то сам документ не зможе гарантувати стабільність.
Якщо навіть завтра з'являться якісь документи, це не означає автоматичного миру між народами. Те, що сталося, залишає пам'ять на покоління вперед. Потрібно зламати цю "голку Кощія" у свідомості, інакше конфлікт рано чи пізно може повернутися,
– пояснив Юнус.
Азербайджан сьогодні, на мою думку, зацікавлений у справжньому мирі на Південному Кавказі. Для процвітання всього регіону потрібна стабільність не лише в Азербайджані, а й у Вірменії та Грузії. Якщо такої стабільності не буде, за чергової зміни міжнародних обставин може знову виникнути загроза реваншизму.
Я не виключаю, що окремі політичні сили можуть розраховувати на майбутні зміни у відносинах Росії, Ірану, Європи та США. Сьогодні геополітичні умови одні, а завтра вони можуть бути іншими. І якщо суспільство не переосмислить власне минуле, такі зміни можуть знову використати для розпалювання конфлікту.
Тому я звертаюся не лише до азербайджанського суспільства, а й до вірменського. Мир повинен укладатися не просто між Пашиняном та Алієвим, а між двома державами й народами. Для цього потрібно працювати над змінами в суспільній свідомості, а не обмежуватися підписанням політичних документів.
Я навіть підготував свою лекцію для вірменської авдиторії, щоб вона могла ознайомитися з моєю позицією. Мені важливо, щоб люди з обох боків розуміли, чому я вважаю проблему історичної пам'яті настільки серйозною. Хоча я не будую ілюзій щодо швидкого добровільного переосмислення всіх цих питань.
У цьому контексті я проводжу паралель із післявоєнною Німеччиною. Після перемоги над нацистським режимом держави-переможниці провели денацифікацію, змінили політичну систему та заборонили відповідну символіку. У Німеччині немає державного культу Гітлера, Герінга, Геббельса чи інших керівників нацистського режиму.
Цей процес був складним і тривав роками. Згодом у Федеративній Республіці Німеччина сформувалася нова політична культура, а такі діячі, як Конрад Аденауер, відіграли важливу роль у її розвитку. Саме тому я запитую: чи здатен Пашинян відіграти для Вірменії подібну історичну роль?
Поки я не бачу достатньо підстав для такого висновку. На мою думку, це потребувало б набагато глибших змін у ставленні до історичних символів, культу війни та сусідніх народів. І тут ми знову повертаємося до тієї самої "голки Кощія".
Україна також має власні проблеми історичної пам'яті. Протягом тривалого часу в українському суспільстві співіснували різні погляди на власну державність, радянське минуле та постаті українського визвольного руху. Одні вважали важливими символами самостійності України Бандеру й Шухевича, інші продовжували орієнтуватися на радянську історичну спадщину, Леніна та Сталіна.
На мою думку, Україна повинна формувати цілісне усвідомлення власної державності. Люди мають розуміти, що для них означають незалежність, суверенітет і територіальна цілісність. Саме так можна зменшувати можливості зовнішнього впливу на суспільство.
Я неодноразово говорив, що після повернення окупованих територій перед Україною постануть не лише військові та економічні завдання. Потрібно буде працювати з наслідками багаторічного російського впливу на свідомість людей. І це завдання може виявитися значно тривалішим, ніж сама військова операція.
Певні історичні та територіальні суперечності залишаються і в регіоні Південного Кавказу. Я згадую, наприклад, назви Гейча та Зангезур, які використовуються в азербайджанському історичному дискурсі щодо озера Севан та Сюніка. Ці питання показують, наскільки гостро сторони можуть сприймати минуле й наскільки важливо не допустити його використання для нової війни.
Я вважаю, що Азербайджан повинен залишатися готовим захищати власні інтереси, але водночас прагнути стабільного миру в регіоні. Мій досвід показує, що самих декларацій для цього недостатньо. І якщо суспільства не працюватимуть над подоланням взаємної ворожнечі, небезпека нового конфлікту залишатиметься.
Ви спочатку повинні викорчувати свою внутрішню "голку Кощія" – усе, що заважає Україні бути цілісною та самостійною державою. А потім домагатися того, щоб подібної імперської "голки" не було й у Росії. Тільки після цього між вами може настати справжній мир,
– наголосив професор політології.
Тому я й проводжу паралелі між російсько-українською війною, азербайджансько-вірменським конфліктом та історією Європи після Другої світової війни. В усіх цих випадках завершення бойових дій не означало автоматичного зникнення історичних образ і політичних суперечностей.
На мою думку, справжній мир починається тоді, коли суспільства усвідомлюють причини попереднього конфлікту та змінюють своє ставлення до сусідів. Саме в цьому полягає головна ідея моєї лекції "Голка Кощія". І саме тому я вважаю її важливою не лише для Азербайджану чи Вірменії, а й для України та Росії.
Мені хотілося б побачити приклад добровільного подолання таких історичних настанов, але поки я не можу сказати, що маю достатньо підстав для оптимізму. Тому закликаю своє суспільство не будувати ілюзій, залишатися готовим до можливих загроз і водночас працювати над умовами для реального миру.
Нова Ялта з Трампом Путіним і Сі: дивіться відео