В українського народу – тисячолітня історія. Проте нас так часто змушували забувати її, сприймати викривлені версії, відмовлятися від неї та від самих себе. З розпадом СРСР Україна отримала можливість відновити не тільки державність, але й свою власну ідентичність.

Мабуть, цей процес іще не завершено. Ще багато ми не пізнали й чимало відкриттів нас чекають попереду. Та ми вже вразили світ – своєю силою, стійкістю, розумом і наполегливістю. Тому можна впевнено сказати, що бути українцем – перша причина для гордості.

У підсумковому випуску спецпроєкту "33 моменти гордості" 24 Канал розповість про шлях українців до самопізнання та про те, чого нам чекати далі.

Читайте також Цікавість до культури та вияв підтримки: як українська мова стала привабливою для іноземців

Як зазначає письменниця Оксана Забужко, українці ще проходять шлях самопізнання, адже історично на нашій ідентичності нашарувалося багато поведінкових, мисленнєвих та інших форм, які подекуди нам чужі. А що справді наше – ще потрібно знайти. Однак так чи інакше на цьому шляху у нас уже є серйозні досягнення.

Століттями українські землі були розділені поміж різними державами, кожна з яких залишала свій слід на населенні того чи іншого регіону. Та чи не найбільший слід залишило по собі російське, а згодом – радянське володарювання й пізніші впливи російської пропаганди.

Нас змусили повірити в те, що ми – "веселі малороси", які тільки п'ють, їдять сало, ходять у шароварах і пластикових віночках. Нас переконували, що в нас немає власної культури, а все, що є у "старшого брата" – краще. Як результат – розвиток комплексу меншовартості, який десятиліттями напосідав над нами.

Та в момент найбільших викликів з'являється й час подумати, чому все саме так. І якщо говорити про війну, яка розпочалася у 2014 році, то відповідь тут приходить очевидна – на нас напали, бо ми вийшли за рамки веселого образу і показали власний характер, прагнення та бажання. І ворог був певен, що зможе це виправити, навіть якщо для цього потрібно буде масштабувати війну.

Кожен народ має свої особливості – притаманні їм риси світогляду, поведінки тощо. Усвідомити, якими саме є українці, ми ще повністю не можемо, оскільки нас намагалися перетворити на зручну версію. Наприклад, вищезгаданий міф про "веселих малоросів" чи ж то "веселих хо*лів" був спотворенням одразу кількох національних характеристик:

  • любові до рідної землі;
  • шани традицій і самих традицій;
  • культури святкувань.

Імперії намагалися змусити нас повірити, що ми – "селюки", бо хочемо жити та працювати на своїй землі, що головним для нас є "з'їсти сала і поспівати", що надзвичайно спрощувало нашу культуру святкувань та гостинності. Традиційне вбрання спростили до макових вишиванок, шароварів, пластикових віночків і червоних чобітків.

Тому розглядати сутність українців та нашого характеру будемо на конкретних проявах за останні 33 роки нашої історії – періоду, коли ми отримали незалежність, і водночас досі відстоюємо її.

Українці мають свої кордони

І найперше, що визначає нас, – це події 90-х та ранніх 00-х. Річ у тім, що після розпаду "червоної імперії", Росія для українців позиціонувалася як "друг", що до кінця 90-х тільки поглиблювалося, оскільки Москва почала культурну експансію та захоплення українського інформаційного простору. Та за той час між Україною та Росією виникало кілька конфліктів. Наприклад, у липні 1992 року екіпаж сторожового корабля СКР-112 під керівництвом капітан-лейтенанта Сергія Настенка вирішив покинути Крим, де росіяни чинили тиск на всіх, хто присягнув на вірність Україні – тоді тривав поділ Чорноморського флоту. Росіяни переслідували корабель та навіть стріляли попереду судна, аби воно зупинилося. Та після 10 годин екіпаж успішно прибув до Одеси.

Ще показовіша ситуація трапилася восени 2003, коли росіяни почали будувати дамбу через Керченську протоку з Таманського півострова до Тузли. Українські прикордонники були готові дати відсіч та постійно зверталися до сусідів, що воювати з "братньою Росією" не хочуть, та якщо вони не зупиняться, то доведеться відкривати вогонь.

За однією з версій, у день, коли росіяни таки зупинили будівництво, прикордонники поставили перед фактом тодішнього президента Леоніда Кучму, який прибув на острів Тузла, що вони відкриватимуть вогонь на ураження, та показали, що навіть підготували арсенал. Прямо з острова Кучма зателефонував Путіну, після чого будівництво дамби припинилося.

Ця історія свідчить про те, що якими б добрими українці не були, та які б не мали відносини зі своїми сусідами, – усьому є межа. Українці мають свої кордони та готові їх відстоювати. Це показовий випадок, адже початок 00-х – це пік "зближення" України та Росії, а радше загарбання нашого культурного простору. І навіть попри це, наші прикордонники були готовими стріляти на ураження.

Українці терплячі, але цьому є межа

У більшості пострадянських республік після розпаду СРСР до влади прийшли диктатори – лідери, які мали необмежену владу у своїх руках. У 1994 році в один день своїх президентів обрали Україна та Білорусь. Нашу країну очолив уже згаданий Леонід Кучма, а Білорусь – сумнозвісний Алєксандр Лукашенко. А через 5 років у Росії до влади прийшов Владімір Путін.

Леоніда Кучму не можна назвати диктатором, хоча він мав усі можливості ним стати: особливо під час другого терміну необмежена влада була в руках президента. Фактично усі ЗМІ були під контролем Адміністрації Президента, яку тоді очолював Віктор Медведчук. Та багато чого змінило вбивство журналіста Георгія Гонгадзе восени 2001 року. Тоді країною прокотилася хвиля акцій "Україна без Кучми".

Ймовірно, це було однією з причин, чому на наступні вибори Кучма вирішив не іти, хоча міг. Згідно з Конституцією, президент може обиратися не більше двох разів, але вона була ухвалена через 2 роки після першої перемоги Кучми на виборах. А у 2004 році країну міг очолити протеже тодішнього президента – Віктор Янукович. Махінації на виборах цьому максимально сприяли.

Помаранчева революція, 2004 рікПомаранчева Революція, 2004 рік / Фото Getty Images

Українці можуть терпіти. З огляду на нашу історію, робити це доводилось часто. Проте в цього терпіння є межа. І якщо говорити конкретно про цей випадок, то межею стали результати другого туру виборів, після яких розпочалась Помаранчева Революція. Терпіння обірвалось через несправедливість. І люди змогли домогтися третього туру виборів.

Українці – нація протесту

Що також вирізняє українців з-поміж інших – протест. Люди виходять на мітинги "за" або "проти" тих чи інших подій, ініціатив, вчинків тощо. Найбільш яскравими прикладами є революції. Наприклад, Революція Гідності, котра показала у 2014 році, що навіть попри загрози для власного життя українці стоятимуть до останнього. Можливо, хтось з нас сприймає це за належне, проте не у всіх країнах мітинги досягають своїх цілей. І якраз-таки не в останню чергу через те, що в нашій країні люди не бояться відстоювати свої ідеї до кінця.

Революція Гідності, 2014 рікРеволюція Гідності, 2014 рік / Фото Getty Images

Ми – нація протесту. Можемо не погоджуватися, і маємо на це право, яким активно користуємося.

Та позаяк протест спровокований наміром відстояти свої ідеали, варто згадати й про публічний простір, наповнений суперечками та скандалами. Так, під час повномасштабного вторгнення такі конфлікти набули іншого забарвлення, однак факт залишається фактом. Українці можуть не погоджуватися один з одним, й іноді це набуває не надто приємних форм, проте це ніяк не впливає на наступне твердження.

Українці єднаються перед лицем загрози

Ще однією визначальною рисою українців є те, що ми можемо бути або надміру добрими, або надто злими щодо тих, хто нас оточує. Однак у час великих викликів усі ці речі відходять на задній план. Це яскраво продемонстрували 3 епізоди нашої сучасної історії – Революція Гідності, анексія Криму й початок війни на Сході та повномасштабне вторгнення.

У 2014 році мільйони людей спершу були залучені до Революції – хтось був у Києві, хтось на локальних протестах у рідних містах. Хтось збирав волонтерську допомогу для мітингувальників, а хтось – спостерігав за подіями з екранів телевізорів і молився за кожного, хто там.

Коли почалась АТО, одні пішли добровільно захищати свою країну, а інші – робили все для того, аби забезпечити їх усім необхідним. Варто розуміти, що у 2014 році українська армія фактично не мала нічого, тому все забезпечення лягло на плечі волонтерів і небайдужих громадян.

І в лютому 2022 року українці знову об'єдналися перед лицем загрози – у всіх містах від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня пройшли марші єднання напередодні російського вторгнення, аби показати – українці будуть боротися, й просто так ніхто не здасться. А вже через кілька днів ми почали доводити це. Хтось вперше, хтось вдруге долучився до армії, аби давати відсіч, хтось ризикував усім, аби допомогти евакуюватися іншим з зони бойових дій. Одні давали прихисток тим, хто все втратив, інші – повністю віддали себе волонтерству.

У 2022 році українці були як ніколи єдині – у той час, коли, здавалося, нам кінець. І тільки єдність допомогла вистояти перед навалою ворога, який переважав нас у живій силі та техніці, ледь не у всьому, крім одного.

Українці – винахідники

Увесь світ з початком повномасштабної війни вразила не тільки українська стійкість, але й винахідливість. Наші воїни та й навіть люди, які буквально вчора взагалі не були дотичними до військової справи, вражали застосуванням озброєння та техніки, створенням нових підходів та методів ведення війни, про які у світі ніхто і ніколи не чув.

Мобільна вогнева група
Мобільна вогнева група ППО на варті неба / Фото Повітряного командування "Схід"

Україна – єдина у світовій історії держава, яка, не маючи власного бойового флоту, веде бій на морі та перемагає. Ми не винайшли морські дрони, проте знайшли їм ефективне застосування. Наші воїни також навчилися поєднувати техніку та зброю західного і радянського зразків. І загалом українці чи не з будь-якого підручного засобу можуть зробити щось, що буде корисним на передовій.

Український досвід настільки вразив союзників, що надихнув партнерів на проєкт FrankenSAM – поєднання радянських установок зенітно-ракетних комплексів, які є на озброєнні в України, з західними ракетами.

Та є ще те, що також не в останню чергу визначає нас, – це національні травми. Так чи інакше, а багато із них мають корені в радянському минулому, адже то був час найбільш згубних подій для українців і всіх поневолених народів.

Ми особливо цінуємо хліб. Ще кілька років тому здавалося, що це тільки через пережитий Голодомор, проте під час повномасштабної війни відбулася ретравматизація – люди в окупації опинялися без їжі та продовольства, були вимушені голодувати, що знову надало особливу ціну хлібові. Минулої осені, на роковини контрнаступу, журналісти 24 Каналу поспілкувалися з мешканцями села Волохів Яр на Харківщині. І всі, мов один, казали, що після звільнення були дві найбільші радості – свіжий хліб і мобільний зв'язок.

Багато травм додає війна, в час якої ми живемо. Та феномен українців полягає у тому, що попри все ми не боїмося глянути страху в обличчя. Військовий, який закрив очі не одному побратиму, знову виходить на позицію. Волонтери, які ледь вижили під час останньої поїздки, збираються у нову. Мешканці прифронтового міста, які не спали через обстріл вночі, їдуть на роботу. Медики, яким доводиться бачити найгірші види травм, знову ідуть рятувати життя. А рятувальники, які бачили не одне пошматоване тіло, продовжують розбирати завали, адже завжди є надія, що під ними є хтось живий.

Прочитавши викладене вище, можна заперечити, мовляв, не все ж так ідеально. У нас є герої, а є зрадники. Є борці, а є втікачі. Є волонтери, а є грабіжники. Є ті, хто чинить опір окупації, а є колаборанти. Так, це все є. Як і в будь-якому проміжку історії кожного народу.

Націю визначають не зрадники, а її герої. Народ відображають його кумири, ті, хто є прикладом, і на кого рівняються. Чи хтось може назвати своїм кумиром хабарника чи колаборанта? Звісно ж, ні. Тому важливо, а надто сьогодні, говорити про речі, які ми часто не помічаємо, бо сприймаємо їх як належне, а не як прояв найкращих якостей.

Проте вони свідчать про істину – наше майбутнє буде. Яким саме – можна тільки припускати, адже залежить воно від нас самих. Що можна сказати точно – нам не буде легко, адже після завершення війни залишиться багато роботи для відновлення матеріального і морального. Потрібно буде відбудовувати міста й села, приносити життя туди, де сьогодні руїни та згарище.

І ще – зберігати пам'ять. Аби ми більше ніколи не забували, хто ми є та чим особливі. Щоб завжди пам'ятали, що ми українці – і це найперша причина нашої гордості.