Після вибуху в Оленівці росіяни дивилися на нас і пили каву: інтерв'ю з воєнним медиком Асаном Ісенаджиєвим

Асан "Хасан" Ісенаджиєв – військовослужбовець Другого окремого медичного батальйону 12-го армійського корпусу – дав велике інтерв'ю журналістці 24 Каналу Софії Трощук.

Військовий медик розповів про фронтову медицину, роботу Другого медбату, евакуацію поранених під час новітньої війни, а також про свій досвід у Маріуполі, на "Азовсталі". 

Асан Ісенаджиєв детально розповів про свій досвід бранця і те, як у російському полоні в Оленівці бійці виживали без нормальних медичних засобів, імпровізуючи з перев'язками, кровоспиненням і навіть матеріалами для шиття.

24 Канал подає текстову версію інтерв'ю.

Військовий шлях і переваги стоматології на війні

Як ви потрапили до Другого окремого медичного батальйону?

Мій військовий шлях розпочався у далекому 2015 році, після того, як почалась анексія та окупація Криму.

Я доєднався до добровольчих формувань, підписав контракт з Державною прикордонною службою України. Потім був "Азов", Маріуполь, певний час було відновлення, і я задумався, куди мені далі піти, бо пропозицій було насправді дуже багато.

Я подивився на це все і зрозумів, що війна воюється не лише відомими підрозділами. Є чимало малих, немедійних, невідомих для загалу підрозділів і структурних одиниць, які теж виконують не менш важливу роботу.

Тому мій вибір припав на Другий окремий медичний батальйон. Це така маленька родина, яка просто робить свою роботу, де все вирішується напряму. Мені дуже подобається – з урахуванням того обсягу роботи, який виконує наразі підрозділ.

Розкажіть трохи про структуру батальйону, які медичні напрямки покриваєте, які обсяги цієї роботи?

Якщо простою мовою: бригади, які стоять безпосередньо на лінії бойового зіткнення, евакуюють пораненого з місця поранення до своїх безпечних зон. Звідти вже везуть їх до нас.

У нас є декілька хірургічних столів розгорнутих, свої стабілізаційні пункти, своя поліклініка, свій ВЛК. Якщо говорити про інновації, то в нас є КТ, стоматологічні кабінети, рентгенкабінети, плюс евакуації вже до вищого рівня – Role 3 (спеціалізована допомога в госпіталях, – 24 Канал), Role 4 (повний обсяг допомоги, – 24 Канал). Тобто ми покриваємо великий обсяг роботи.

Розкажіть трохи детальніше про цей спектр послуг, зокрема, про стоматологію у війську?

Щодо стоматології – все, окрім протезування. Наприклад, видалити нерв, поставити пломби, якщо є певні проблеми із зубами після певного періоду життя. І хлопці-стоматологи прийшли з доволі нормальних закладів, тож рука "набита". Вони не гірші, ніж у відомих київських стоматологіях – працюють доволі добре.

Я з дитинства боявся стоматологів, бо років 20 тому стоматологія в Україні була не в найкращому стані. Завжди було очікування, що буде ще нити, що це все боляче, усі ці уколи… А тут я заснув, коли мені робили три зубики, три дірочки закривали. Я реально, перепрошую, захропів. Тому вважаю, що це один з найкращих показників роботи нашого стоматологічного кабінету.

В кожному підрозділі є якась своя цікавинка. Ми взагалі є структурним елементом Міністерства оборони – лікарняний заклад. У нас можуть проходити службу як повністю придатні, так і обмежено придатні й непридатні до військової служби за окремим рішенням командира.

Фото – інстаграм Асана Ісенаджиєва

Для лікаря, який хоче зробити свій внесок у порятунок життів і, як мінімум, здобути собі нормальний досвід роботи, це один з найкращих виборів. Медичні батальйони створили приблизно рік назад, трошки більше як рік, саме для того, щоб чисто займатися медициною.

А кого зараз шукаєте? Які фахівці у пріоритеті, які вакансії є?

Якщо говоримо безпосередньо за мій підрозділ, то середній медичний персонал – це медсестри, фельдшери, анестезисти, операційні медсестри. Були б раді розглянути всі ці пропозиції. Плюс водії, звісно, і рота охорони. Посад вистачає.

Нещодавно до нас прийшли два хлопці, які працювали водіями евакуаторів. У ході розмови ми їм сказали: ви гарно їздите, але настане час, коли буде мобілізація, і вас можуть кудись забрати. Тому було б добре одразу обрати собі підрозділ, де вам буде комфортніше проходити службу.

Як би пафосно це не звучало, але, на жаль, це торкнеться до кожного. Тож треба завчасно подумати про підрозділ, де буде комфортно і якісно проходити службу, де будуть люди близькі за мотивацією і поглядами на життя. Це треба робити завчасно.

Чи якось підготовка медичних фахівців відрізняється від загальної підготовки? Очевидно, що є БЗВП (Базова загальновійськова підготовка, – 24 Канал), але, можливо, є якісь додаткові курси, навчання, тренінги тощо?

Якщо людина заходить без медичної освіти, але хоче працювати на евакуації, бо в нас є рота санітарного транспорту, яка, як пожежний кран: коли у бригади немає можливості кудись дістатись, рота може вийти. Вона виходить не прямо в зону ураження, а на відносно безпечну зону.

Звісно, екіпаж має мати курси CLS (стандарт підготовки бійця-рятувальника середнього рівня з тактичної медицини, – 24 Канал) щонайменше.

Наша група підготовки відправить людину на доволі гарні курси. Зараз у нас підписаний меморандум із Всеукраїнською радою реанімації, де вони будуть проходити всі ці курси. Тобто так, щоб людина прийшла і потім сама шукала, де б їй пройти всі ці курси, ми вже подумали за людей і за доволі високий рівень.

А якщо це людина з цивільного життя, яка хоче мобілізуватися, але у неї немає медичного досвіду, як би ви їй порадили підготовку? На які медичні посади вона може у війську претендувати?

У наш час, якщо ми кажемо, наприклад, про Київ, бажано всім пройти медичні курси хоча б за протоколом STB (міжнародний протокол для навчання цивільних і військових методів негайного контролю та зупинки масивних, загрозливих для життя кровотеч, – 24 Канал).

Згідно з чинним законодавством України, цивільна людина може накласти турнікет, провести тампонування і фіксування його бандажем. Більше нічого, бо так каже закон, щоб у разі чого не нашкодити.

Всі люди в ідеалі мають ці курси пройти, бо "касети", "Шахеди", балістика й все таке інше. Якщо людина хоче доєднатися в майбутньому до війська, то є курси TCCC – Tactical Combat Casualty Care (система надання медичної допомоги пораненим у бойових умовах, – 24 Канал), там є ACLS (розширений курс та алгоритм надання невідкладної медичної допомоги у критичних серцево-судинних станах, – 24 Канал), тобто базовий рівень медицини.

Додатково – це фізпідготовка, бо без гарної фізичної підготовки дуже важко. Якщо людина розглядає бойові підрозділи, то має скомунікувати з рекрутером цього підрозділу і дізнатися в нього. Бо, наприклад, якщо людина хоче доєднатися до ББС – батальйону безпілотних систем, то там бажано вже потрошки літати на джойстиках.

У кожному підрозділі своя специфіка, і рекрутер більш компетентний у плані цих курсів.

Інтерв'ю з воєнним медиком Асаном Ісенаджиєвим – дивіться відео:

Як змінилася військова медицина з 2022 року

 Як змінилася евакуація за час повномасштабного вторгнення, коли ми зараз маємо великі сірі зони, насиченість дронів з одного і з другого боку? Чи помічаєте тенденції до поліпшення евакуації?

Якщо дивитися ще з давніх часів, з 2017 року, коли я перший раз побачив, що таке зона бойових дій… Раніше це була нормальна "мужицька перестрілка", як у вестерні, коли у всіх були автомати, пістолети й всі просто стрілялися.

Було чітке розмежування, де проходить лінія фронту. Можна було відтягнути пораненого, надати нормальну допомогу в якомусь умовному укритті, в якійсь будівлі, і евакуювати.

Наразі "сіра зона" – це кілзона. Це зона, де, скоріш за все, літають дрони, і не завжди можна зрозуміти, свої дрони чи ворожі. А кілзона змінюється: колись вона була 10 кілометрів, колись 15 кілометрів, зараз десь 20 – 25 кілометрів. Це доволі великий проміжок території, де в принципі небезпечно перебувати. Там літають FPV на оптоволокні чи радіокеровані.

Якщо ворог бачить логістичні дороги, він використовує "Молнії" і "Ланцети", а сітками закриті великі логістичні траси не завжди працюють для міжпоселкових доріг. Евакуація важка, і люди, які працюють на евакуації в бойових бригадах, це доволі жорсткі люди.

Всі, хто зараз знаходяться на передньому краю, жорсткі, бо це кілзона. Це взагалі не та війна, яка була навіть у 2022 році. Все, що почалося з 2023 року, – це вже війна дронів.

А за цей час повномасштабного вторгнення, на вашу думку, змінився рівень медицини в армії?

Так, 100% змінився, пішов на покращення. Як би це не звучало, але війна – це двигун прогресу.

В умовах, коли є інтенсивні бої, потрібно приймати дуже швидке рішення. Ті протоколи, ті засоби, які були казковими навіть для 22 року, зараз використовуються в дуже багатьох бригадах, навіть на бригадному рівні, не кажучи вже про медичні батальйони.

Раніше поранення були в основному кульові. Наразі це уламки, дрібні уламки від дронів. Коли дрон вибухає десь поруч, броня захищає грудну клітину, а от обличчя страждає. 

Наші лікарі – хірурги, анестезіологи, – дуже виросли. У мене є знайомі, яким пропонували переїхати в Америку, Ізраїль і Німеччину. Прямо лікарів-хірургів хотіли "викупити", щоб вони працювали там, бо наші лікарі зараз ціняться, але вони залишилися.

І це дуже добре, бо там були дуже великі суми. Це великий виклик для нашої країни – гідна оплата праці для медиків: цивільних і військових теж.

Унікальні операції та повсякденна робота батальйону

Чи є у вас такі операції, якими ви неймовірно пишаєтесь, що лікарі, які працюють з вами, змогли "провернути" щось таке?

Звісно, я пишаюся всім, що робить батальйон. Найгучніший випадок – це снаряд від РПГ, який витягнули у військовослужбовця, який потрапив йому у стегно. Снаряд не здетонував. І хірург Максим Ліщук взяв управління цією операцією. Плюс вся команда – медсестри, анестезіологи, які набрались, так би мовити, тестостерону провести всю цю операцію. І варто сказати про наших водіїв, які їздять туди-сюди під дрони, а також кухарів.

Коли я приїжджав на стабпункт, це звичайний для них день, але обід там був на рівні просто Michelin п'ять зірок. Прямо вау! Наша служба логістики підрозділу раціонально використовує продукти, які були закуплені в тилу. Дуже часто кухню у війську хвалять різні бригади, різні підрозділи, і це справді диво – із того списку, який є, зробити таке.

На перше там була окрошка, нормальна окрошка. Потім макарони були з відбивними, але вони просто танули в роті… Плюс був салат із помідорів, огірків, оливок, сиру модного. Плюс сік, причому справжній, плюс хліб. На сніданок – банани, апельсини, мандарини. Коли була зима, мандаринок було багато. Постійно в доступі кава, чай, булочки, печенюшки з джемами. У нас з харчуванням усе дуже добре.

 Є цікава градація, як харчується штаб і як харчуються передові пункти. Чому я люблю їздити туди? Бо ближче до "зони", там найкраще харчування в штабі. Там є супчик, є що поїсти, але всі продукти відправляються туди, щоб лікарі, обслуговувальний персонал – усі нормально були нагодовані. І це дуже важливо, бо, якщо порівнювати з 2022 роком, тоді цілі населені пункти відправляли їжу на передову, бо не було такого забезпечення для війська, яке різко і дуже сильно зросло у своїй кількості.

24 лютого, Маріуполь і початок великої війни

Я хочу з вами поговорити про ваші спогади з початку повномасштабного вторгнення поговорити, про 2022 рік. Але почати хочу з того, як саме ви зустріли 24 лютого 2022 року.

Для мене той день розпочався ще 23 лютого, коли нас усіх вивели на бойові позиції. Я був разом зі своїм другом Давидом Форті (бійцем "Азову", який загинув у квітні 2022 року, – 24 Канал). Ми виїхали на точку евакуації й просто чекали, бо взагалі планували, що коли буде тривога, то сподівались, що це буде навчальна тривога, а потім ми поїдемо в грузинський ресторан, який був у Маріуполі.

Я ліг на капот машини, двигун працював. В одній руці в мене був енергетик, в другій – чабата. І я пригадую, як з-за хмар вилітає літак, скидає бомбу на аеропорт чи ракету на аеропорт. Щось так пролетіло над нами. І все. І ми зрозуміли, що не поїдемо в грузинський ресторан.

Я зустрічав [повномасштабну війну, – 24 Канал] в Маріуполі. У 2022 році все було дуже інтенсивно. До сухопутного елементу ми були готові. Особисто я був готовий, що будуть перестрілки. До авіації я точно не був готовий, до морського елементу не був готовий, до ракет – теж не був готовий.

Героїчні оборонці Маріуполя / Фото – інстаграм Асана Ісенаджиєва

У Маріуполі війна по суті тривала 87 днів – це перестрілка з усіх боків і з усього. Авіація кожні пів години, ракети, кораблі з градами, РСЗВ (Реактивна система залпового вогню, – 24 Канал) – це вид артилерійського озброєння, призначений для масованого ураження, сухопутка, оточення. Я не був до цього готовий. До того, що будуть перестрілки з піхотою – так, до таких важких речей – ні.

Під час цих боїв була також "Азовсталь", яку захищав маріупольський гарнізон. І ви лікували військових, які там були. Було тоді знамените фото ваших рук, складених у формі серця, закривавлених саме на "Азовсталі". Як вдавалося рятувати військових у таких дуже складних умовах?

Це був підземний шпиталь "Железяка". Я був на прийманні поранених і на сортуванні. Два операційні столи були розгорнуті, де працювали лікарі 61-го медичного військово-медичного шпиталю.

Якийсь час у нас ще був запас лікарських таблеток, ампул для наркозу, якась стерильність, якісь стерильні прилади. Коли це почало закінчуватись, почали імпровізувати. Для прикладу, перев'язки ми почали робити так: сточували воду з труб, кип'ятили її, і в цьому кип'ятку вже простирадла чи речі кип’ятили, стерилізували їх, щоб ними зробити перев'язку.

Або як нитки, пам’ятаю, використали мідний дріт. Його знезаразили за допомогою спирту. І хірурги ним зашивали. Люта імпровізація, але бажання врятувати життя.

Пряме переливання крові теж було: спочатку переливали у флакончики з фізрозчину, а потім, коли часу не було, то напряму просто заливали. Там такий підвал був, у якому було понад 350 поранених точно.

Те саме фото з "Азовсталі" / Джерело – інстаграм Асана Ісенаджиєва

На одному ліжку по два, по три поранених. І просто крик: у кого, наприклад, друга негативна? Хтось підіймав руку – здавав кров, звісно.

Людина без кінцівки чи з важким пораненням сама викликалася піти здати кров, хоча їй узагалі було протипоказано щось здавати через її стан здоров'я. Але всі намагалися врятувати якомога більше життів.

Те саме було й в Оленівці, коли був теракт. Там кровотечі зупиняли просто футболками, рвали підручні речі. Бо було бажання врятувати життя. Коли людина, яку ти знаєш і цінуєш, отримала важке поранення, то знайдеш будь-який спосіб, щоб її врятувати.

Вихід з "Азовсталі" / Скриншот

Оленівка: вибух, відсутність допомоги й перші години після трагедії

Саме бійці"Азову" були в бараці, який підірвали росіяни. Наскільки відомо зі свідчень військовослужбовців, які вижили, росіяни тривалий час не пускали медичну допомогу після того вибуху з 28 на 29 липня.

Як людина, яка перебувала саме в цьому бараці: був вибух, сталася пожежа, ми почали витягати поранених на доріжку.

Росіяни спочатку втекли, потім дивилися на нас, п'ючи каву, і просто кричали нам не кричати. Приблизно через три години до нас привели інших військовополонених з військово-медичного шпиталю, щоб вони якось нам допомогли, бо там були хірурги, анестезіологи, невропатологи. Але це було з-поміж самих військовополонених, у яких були зв'язані руки відсутністю медичних засобів.

Не було можливості поставити крапельницю, щоб заливати якусь рідину, не можна було зробити декомпресію в грудну клітину, оскільки вони не давали дозволу на колючі, ріжучі речі.

Швидка приїхала десь через пів години після вибуху, але росіяни не допустили свою ж медицину на територію колонії.

Евакуація поранених до медичних закладів почалась на світанку, приблизно о 6-й ранку. Поїхали просто люди з кривавими перев'язками. Чому криваві перев'язки? Бо тампонування ранового каналу було зроблено футболками. А футболка не дуже сильно тримає і не дає потрібний тиск.

Ми якось вигадали якусь позу для пораненого, щоб ця перев'язка якось трималась і критична кровотеча не поновилася. А росіяни просто клали всіх без розуміння, що вони везуть важко поранених. У ту ніч хлопці загинули, ще декілька загинули по дорозі до шпиталю. Внаслідок того що вони везли хлопців і не дивилися на те, що там важко поранені, через їхню недбалість. Та й в принципі я не думаю, що вони планували, що ми там виживемо.

Таганрог, карцер і знеособлення полонених

Під час полону ви були у Таганрозі теж.

Після Оленівки 75 людей відправили до карцеру. У нас було дві камери. Усі, хто вижив у бараці, тих ізолювали в карцері. Камера була розрахована на 6 людей, а нас там було 36 людей. Дихати було майже нічим.

Першу ніч я пам'ятаю: ми прокинулися, мій знайомий "Дос" сказав: "Значит, мне это не приснилось". Я як зараз пам'ятаю цей коментар, що ми всі думали, що це все сон, це все нереально.

Там ми провели місяць. Після цього нас етапували в Таганрог. Там було пекло. Є такий термін "прийомка", коли співробітники колонії, спецназ, просто б'ють людей. "Прийомка" тривала десь 6 годин. Потім два рази на день: зранку камера відчиняється – всіх б'ють, ввечері – всіх б'ють. І так увесь рік був.

За що? Немає розуміння. Вони борються з так званим "нацизмом" і "фашизмом" над полоненими. Хоча коли вони відкривали камеру і питали ім'я, прізвище, по батькові, я відповідав, що я Асан Ісенаджиєв.

Вони питали: "хто?". Я відповідав, що Асан Ісенаджиєв. "А ти хто за національністю?" Я казав: кримський татарин. Вони питали: "а що ти в "Азові" забув?". Я казав: служу.

Для них [росіян] був шок, коли вони дізналися, що є мусульманин, який, на їхню думку, є всім тим "скінхедським, нацистським, фашистським, шовіністським набором".

Спочатку вони не вірили. Потім побачили татуювання ісламського характеру. Кажуть: "так він реально мусульманин". У них там дуже сильно працює пропаганда. Гебельс би аплодував стоячи Росії за рівень промивки мізків.

Обміни, голуб і відчуття повернення

Я іноді спілкуюся з військовими, які поверталися з полону, і з їхніми родинами під час обмінів. У когось є "чуйка", що буде повернення. Хтось навіть оновлює капці, бо чекає близької людини. Хтось прокидається вранці й вже знає, що буде обмін. А хтось до останнього не вірить. Як у вас було?

Це було біля Нового року. За тиждень прилетів голуб і постійно був біля нашого вікна. Він трошки був хворий. І я подумав: а якщо я візьму хліб і просто погодую голуба?

Бойові нагороди "Хасана" / Джерело – інстаграм Асана Ісенаджиєва

У камері розуміли, якщо співробітники побачать, що ми підгодовуємо голуба, то в цій камері буде дуже погано. Але я ризикнув: взяв хліб, трошки накришив і кидав йому у вікно. І він прилітав до нас, прилітав, прилітав. Потім полетів кудись. Один день його не було. Мене забрали на обмін.

Я всім у камері говорив: "Нумо годувати голуба, це до обміну, 100%". Мені не вірили. Я один годував голуба. І потім відбувся обмін.

Ви повернулися додому. Ми розуміємо, що це фізична і психологічна реабілітація. Але ви пам'ятаєте річ, яка вам уперше настрій підняла тут, в Україні?

Наполеон. Торт.

Крим, дитинство, запах ялівцю і кримськотатарська ідентичність

Я не можу не оминути тему Криму, бо це ваша батьківщина. Але почати хочу здалеку: можете поділитися спогадами про Крим, про дитинство?

Я нещодавно вивчив, бо я українізуюсь добровільно, що "можевельник" називається ялівець. Це 100% запах ялівцю, бо в Криму всі, хто там був, пам'ятають, що з нього робили підставки, буси, чотки, все робили.

Мені цей запах – перша асоціація з Кримом.

Коли я їздив у Туреччину, мені одразу сказали їхати в сторону сонячного Мармариса, бо там усе в ялівці. Я туди приїхав, там було перенасичення ялівцю, і там можна було втратити свідомість.

Крим нагадує кава – це безперечно кава, бо всюди всі п'ють каву. Це самса. Такої самси, як у Криму, нема ніде. Це чагарники, Чуфут-Кале в Бахчисараї, Ханський палац з його архітектурою, тандирна самса, яка стоїть по трасі.

Це серпантин біля перевалу, Аю-Даг, гори. Крим надто великий, щоб про це казати, і, напевно, не вистачить ефірного часу, щоб усе це згадати. Це Червоні печери, Арабатська стрілка, термальні води, грязьовий вулкан, скелі біля Балаклави, Севастополь.

Керч, Феодосія, узбережжя – бо є піщане узбережжя, є галька, це на ЮБК. У Криму прекрасно все. Як казав один поважний чоловік: "Крим – моя столиця, там ішака поїть як принца".

У Криму прекрасно все, коли він український.

Сили оборони України зараз майже щодня, чи краще казати щоночі, атакують Крим. Коли ви дивитесь такі новини, що думаєте?

Перш за все, якщо казати про людей, які просто знаходяться там у сплячому режимі, вони ж розуміють. Для людей, які кричать антиукраїнські речі, мені здається, пан "Мадяр" робить шалені знижки у "Вайлдберіс". "Знижка Мадяр" – і майже 100%, треба встигнути, поки воно все не згоріло.

У мене немає такого, що мені там щось шкода. Можливо, це якось аморально, але мені шкода старих людей. У великих містах їм важко, бо ті ж самі крупи розбирають, воду розбирають, а старим людям трошки важко. У селах легше, бо в них є своя скотина, є чим харчуватися, є молоко, яйця.

Тих, що в містах, старих людей, мені трошки шкода. Чому мені шкода в першу чергу? Як кримському татарину – бо старі люди є носіями культури та мови. Хотілося б усе ж їх колись побачити, щоб зберегти частину ідентичності своєї кримськотатарської нації в собі.

А є традиції кримськотатарські, які ви вже намагаєтеся імплементувати у своє життя зараз?

Мову вчу. Мені прикро, що свого часу не приділяв багато уваги тому, щоб вивчити свою рідну мову. Тому зараз намагаюся це наздоганяти.

По традиціях знаю як, я просто дивлюсь на друзів, у них поки що, на щастя, весільні обряди йдуть. Їх я запам'ятовую. Деякі мені подобаються, деякі надто дорогі, але загалом нормально – на майбутнє.

Багато хто каже, що війна почалася з Криму і Кримом має завершитися. Ви погоджуєтеся з такою тезою?

Щоб вийти на кордони 1991 року, потрібно дуже добре попрацювати не тільки армії, а всьому населенню України, бо в нас усе ж є розмежування між тими, хто дотичний до війни, а хто недотичний. Це непопулярні тези.

Проте люди або в Силах оборони, або для Сил оборони. І чому ми вистояли у 2022-му році? Бо вся країна об'єдналася. Всі – і модні, і немодні – об'єдналися. Наразі знову ж хтось щось бачить, дехто ні.

Чи хотів би я, щоб вона закінчилась у Криму? Так. Чи вірю я в це? Це вже інше питання. Мій друг "Грян" (боєць "Азова" Олександр Гряник, загинув в травні 2022-го, – 24 Канал) колись сказав фразу ще на заводі в Маріуполі, на "Азовсталі": "Я верю в чудо, но не верю в счастливый конец". Я сподіваюся, що воно все-таки завершиться.

Наразі Сили оборони України унеможливлюють логістику Приазов'я і Криму, роблячи її надто дорогою, щоб ворог змусив відступити звідти добровільно без сухопутного елементу. Вони все роблять дуже грамотно, шахматно, стратегічно. Але треба допомагати їм.

Я б хотів, щоб хоча б мої діти поїхали в Крим.

Чого критично бракує медицині на фронті

Коли ми говоримо про медицину в українському війську і забезпечення медицини на фронті, чого нам все ще критично бракує, на вашу думку?

Людей. У першу чергу людей. У нас дуже багато медичних закладів для середнього, молодшого, середнього та вищого медичної освіти.

Закладів вистачає, але щоб люди пішли працювати лікарями або залишилися лікарями, їм потрібне гідне забезпечення в першу чергу.

Людина не може існувати й годувати свою сім'ю просто тому, що в неї є білий халат. Людям притаманно їсти, вдягатися, платити комуналку, платити за оренду квартири, якщо в когось своєї квартири нема. На це все потрібні гроші, а потрібно гідне забезпечення для лікарів.

У нас наразі цього немає. Швидка медична допомога, яка працює в прифронтових містах, у тому числі в Одесі, де останні дні дуже багато прилітає, їздять швидкі. Ми нещодавно були в Одесі на Дні медика, і я запитав у хлопців, скільки вони отримують. 13 000 гривень. Людина працює доба через дві…

А потім ця ж людина, яка є фельдшером і має нормальний багаж знань, працює на шиномонтажці або намагається виїхати за кордон. Як ми втрачаємо? У нас наразі треті наші партнери намагаються викупити в нас наших лікарів.

Ми маємо не те що золото, ми маємо платину. Якщо подивитися на наших медиків у силах оборони України, в прифронтових містах, вони не на три, а на п’ять голів вище за будь-якого медика, який знаходиться в тій самій Європі. Раніше ми відправляли людей у Європу для навчання. Наразі вони вчаться вже в нас.

Ми маємо забезпечити наших лікарів і медиків, щоб вони залишалися в нас. Це інвестиція в наше майбутнє. Бо зараз лікарі, коли ми приходимо в лікарню, – це десь 35 – 40 років. Тобто це вже старші. А через 20 років, коли ці лікарі підуть на пенсію, хто їх буде заміняти?

Через 20 – 25 років, коли ми вже будемо, так би мовити, лізти на стіну, хто нас прийме в лікарнях, якщо всі лікарі намагаються виїхати в Європу, де їм дають житло, нормальну гідну зарплату, і вони ще встигають відкладати гроші й відправляти сюди? Ми маємо їх зберегти тут.

У вас є змога звернутися до молодої аудиторії й загалом українців, коли ми говоримо про покоління, яке ще підростає, обирає професію, хоче йти в медицину, можливо, у військову медицину. Що б ви сказали таким людям?

Любий українцю, я не буду тобі зараз казати якісь пафосні речі про те, як це важливо і бла-бла-бла. Людина в білому халаті завжди буде в достатку, в теплі й з їжею. Тому інвестуй у своє майбутнє, інвестуй у майбутнє української нації, але просто знай, що людина в білому халаті завжди в авторитеті. Навчайся і будь достойною людиною.

Це важливо, щоб молоді навчалися і були достойними, і залишалися в Україні, бо зараз, мені здається, молоді суттєво поменшало. Як відкрили кордони – всі виїхали. Проте людина виїхала за кордон, а хто вона там? По суті мігрант і, перепрошую, робсила.

Бо так, як людина може себе реалізувати в Україні, як українець може реалізувати себе в Україні, він не реалізує себе ніде. Звертаюсь до Міністерства охорони здоров’я, до Міністерства оборони України: будь ласка, підійміть грошове забезпечення для медиків.

І завершальне питання, трохи загальне, але підсумовуючи: на вашу думку, що зараз є найважливішим для того, аби Україна вистояла і встояла у цей важкий період?

Єдність. Як було модно казати у 2004 році: "разом нас багато – нас не подолати".

Ми вистоїмо лише тоді, коли будемо єдині, коли не буде всіх цих чвар: хто там скільки робить: хто більше, хто менше, хто краще, хто гірше.

Якщо ми всі будемо працювати як один механізм, тоді ми вистоїмо. Поодинці нас легко розламати, бо ворог застосовує ІПСО, постійно сіє хаос всюди, щоб людей деморалізувати, якось роздробити, показати, що треба починати робити всякі погані речі.

Потрібно бути в єдності. Це як соломинки: одну легко зламати, а разом – ні. Тому разом ми єдині, а разом нас багато, нас не подолати.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.