Анна Зубко – бельгійка з українським корінням. У 2022 році вона на кордоні з Польщею допомагала українським біженцям, але зрозуміла, що цього замало та почала їздити на передову до Херсона. Згодом Анна подалася на вакансію операторки дронів до 505 батальйону морської піхоти.

Жінка народилася з однією ногою, та це не завадило їй долучитися до війська. Анна двічі була на межі між життям і смертю – впала в кому і пережила клінічну смерть. Але це не зупиняє жінку в її меті – захистити Україну. Більше про історію Анни – читайте в інтерв'ю 24 Каналу.

Цікаво Суспільства, змінені війною: хто формує нові правила та цінності на фронті та в тилу

Ви стали волонтеркою у 2022 році, а потім українською морською піхотинкою. Чи могли ви розповісти детальніше?

Я почала як волонтерка на початку війни, працювала з багатьма фондами та волонтерами з усього світу. Ми почали організовувати багато конвоїв і доставляти допомогу. Перший раз це був вантаж на 100 тонн. Це було дуже багато. Потім я була на кордоні в Польщі, щоб евакуювати родини біженців з України, які намагалися виїхати в інші країни.

Протягом трьох місяців разом з волонтерами я допомагала тисячам родин знайти безпечні шляхи та країни, де вони могли б жити у спокої. Після цього я почала їздити на передову в Херсоні. Це були мої перші великі спогади про закоханість у місто, і це було дуже небезпечно. І досі небезпечно. Зараз ми називаємо це місто "дронове сафарі". Щодня було дуже важко через велику кількість машин, дронів та інших небезпек.

Там я зустріла 37-му бригаду і почала допомагати їм як волонтерка. Після цього подала заявку на оголошення 505 батальйону щодо посади оператора дронів. Я запитала, чи можливо іноземцям вступити до Збройних Сил України. Командування відповіло, що це можливо, і вони подивляться. За три дні я запитала, чи можливо іноземцям з однією ногою вступити до ЗСУ. Він відповів, що можливо.

Повне інтерв'ю з військовою: дивіться відео

Ви готувалися крок за кроком з протезом?

Так. Ми зустрілися 7 жовтня минулого року в "особливий" день. Це був день народження Володимира Путіна. Я підписала річний контракт за кілька годин. Символічно. Ми вирішили, що це можливо, і я розпочала підготовку, щоб стати операторкою дронів. На фронті наші позиції дуже близько до росіян – інколи всього 3 – 5 кілометрів. Тож можуть трапитися небезпечні ситуації, коли треба швидко тікати від росіян.

З моєю ногою мене не могли розмістити так близько до позицій, бо в багнюці я могла загинути сама. Ми обговорили, чим хочу займатися і що підтримувати. Я сказала, що хочу займатися логістикою, налагоджувати контакти з медіа, як-от з вами, підвищувати видимість і забезпечувати підрозділ автівками, генераторами, Starlink, EcoFlow та іншим.

Я почала все вчити, бо раніше не знала, що таке EcoFlow чи Starlink. Тож це не лише про збори коштів, а й про розуміння позицій і того, що робить моя бригада на всіх ділянках фронту, які ми захищаємо, обороняючи цивільних і родини в нашій країні. Мені довелося багато вчитися, і я досі кажу, що я не морська піхотинка – я щодня намагаюся нею бути.

Сьогодні ви в Києві намагаєтеся зібрати кошти. Чи не могли б ви коротко пояснити, на що саме?

Так, зараз на лінії фронту дуже складно, оскільки фронт змінився. Раніше йшлося лише про артилерію та бомбардування. Зараз щодня є ракети, дрони, fpv-дрони з оптоволокном, які знищують наші машини й позиції. Не лише нашої бригади – таку саму проблему мають багато підрозділів.

Не пропустіть! Артилеристи 37-ї бригади морської піхоти збирають на антену Cobra. Долучитися до збору можна за посиланням.

Це все дуже складно, і саме з цієї причини ми почали працювати з роботами "Терміт" для евакуації та постачання боєприпасів і забезпечення позицій. По-перше, щоби не наражати військових на ризик і, по-друге, захистити всіх нас. Тому зараз нам щодня вкрай потрібні Starlink, EcoFlow, генератори та термобілизна, бо стає дуже холодно.

А як щодо іноземців, якщо вони хочуть допомогти вам з-за кордону? Як вони можуть це зробити?

Кожна людина за кордоном може допомогти. Ви можете самостійно збирати кошти та надіслати Starlink. Це можливо. Є волонтери, які надсилають з Німеччини, Польщі та Швеції. До речі, можна зробити невеликі посилки з одягом та їжею. Я розумію, що деякі люди не хочуть надсилати гроші на дрони, і я це поважаю.

Звичайно, деякі люди хочуть допомогти, і я кажу – так. Якщо ви хочете надіслати невелику посилку з одягом чи їжею з Німеччини, Америки чи будь-де, це можливо. Це можна зробити поштою або через волонтерів у конвої. Ми все доставимо прямо на передову.

На якому напрямку ви перебуваєте?

Зараз ми перебуваємо в районі Курахового в Донецькій області, а також продовжуємо воювати в Дніпропетровській області в районі Новопавлівки. Останні два місяці ми були біля Покровська. Це було дуже напружено, бо щодня було 20 дронів. Коли я пішла до вбиральні, побачила FPV-дрон і зрозуміла, що не хочу загинути так. Це було надзвичайно лячно. Нам довелося трохи відійти назад.

Як би ви загалом описали ситуацію на передовій? Чи змінюється вона за останній рік? Чи стає гірше? Особливо на тлі мирних переговорів між Україною, США та Росією.

Зараз дуже важко, бо в Україні існують два світи. Світ людей і політики, уряду та всього іншого, де є корупція, але вона є всюди. Ми завжди критикуємо Київ, але в Бельгії, Франції та інших країнах також є корупція. Тож це, звичайно, велика проблема, але не тільки для нас.

Щодо мирного плану від США, то ми в нього не вірили. Єдине, що ми зараз бачимо і з чим мусимо боротися, це те, що лінія фронту щодня розширюється. Не вистачає людей. У нас не вистачає постачання та боєприпасів. Ми не могли захистити себе.

Отже, ситуація значно складніша, ніж раніше. Тепер, якщо піти, наприклад, до лікарні в Запоріжжі чи Дніпрі, то щодня можна побачити понад сто військових з ампутаціями через міни й дрони. Це вже інший рівень втрат. На передовій дуже страшно зустрічати дрони. Зараз це одна з найбільших проблем. Ми маємо зробити кроки, щоби зупинити панування дронів у небі, зокрема закрити небо над усією країною для захисту цивільних.

Ми маємо розуміти, що Володимир Путін ніколи не зупиниться. Нам потрібно бути сильнішими та переходити від слів до реальних дій. Це не страшно назвати своїм іменем: це (війна Росії проти України, – 24 Канал) – геноцид. На мою думку, якщо люди цього не бачать, не реагують і нічого не роблять, то вони стають на бік агресора.

Ви єдина іноземка у вашій бригаді?

У моїй бригаді є ще британці. Можливо, декілька, але не багато, бо іноземцям дуже складно вступити до української армії. До речі, вони кажуть: "у тебе українська кров".

Як ви спілкуєтеся, і як розвивалося ваше спілкування з солдатами та генералами?

Кілька років тому я почала трохи розмовляти українською. Раніше, коли була волонтеркою, я шість місяців навчалася української мови в університеті у Львові. Для мене це не просто поїздка в Україну, щоби допомогти. Я відчуваю, що це моє місце, що це буде мій дім назавжди.

Я не знала, що маю українську кров від дідуся. Коли я вперше приїхала в Україну, то зрозуміла – я мушу залишитися тут і щодня робити все можливе разом із моїми побратимами та посестрами.

На початку було дуже складно говорити, бо я багато не розуміла, але питання від командування морської піхоти було в тому, що всередині підрозділу потрібно спілкуватися з побратимами українською. Я сказала, що у нас є перекладач. З Google Translate мало все вийти. Тож на початку я багато користувалася перекладачем на телефоні.

Протягом близько 6 місяців у моїй бригаді багато солдатів говорили лише українською, а англійською володіли одиниці. Отже, я чула українську мову постійно, слухала її щодня та щовечора. Тепер я можу розмовляти українською, спілкуватися з побратимами телефоном. Іноді вони надсилають мені 4-хвилинні голосові повідомлення українською на різні теми. Я дуже щаслива, що розумію їх. Іноді я не розумію деякі слова, але вчуся.

Ви кілька років тому дізналися, що ваш дідусь родом із Запоріжжя. Розкажіть, як це було. Можливо, саме тому у вас є цей зв'язок з Україною, який ви не можете пояснити?

Я була покинута. Народилася в Польщі. Шукала свою біологічну родину і знайшла її через 26 років. І так я знайшла маму, тата, брата, сестер. Зараз у мене 18 братів і сестер – це неймовірно.

У Бельгії мене звали Анна-Катерина Ман'єт, а потім, коли я приїхала в Україну, і ми почали наближатися до Бахмута та інших місць, до мене зверталися деякі військові. Вони сказали мені: "Анно, тобі слід бути козачкою". Я відповіла, що я польська дівчина. Вони наполягли назвати своє справжнє ім'я. Я пояснила, що знаю його з Польщі, бо знайшла свою біологічну родину – Анна-Наталія Каторжина-Зубко.

Вони сказали, що це українське ім'я. Я відповіла, що ні. Я не знала. Вони порадили запитати маму. Я сказала, що можу це зробити, бо знайшла її. Вона підтвердила, що мій дідусь був українцем. Він помер, але в мене є частка української та польської крові. Це неймовірно.

А коли я поговорила про це із батьком, то він сказав: "може ти й справді хочеш піти в армію". Я ще з 6 років мріяла бути військовою. Щодня тренувалася, ночами спала на підлозі, коли була малою, а батьки не дозволяли.

На підлозі, щоб підготуватися до армії?

Так, з шести до вісімнадцяти років. Я нікому не казала, але батьки в Бельгії завжди помічали моменти, коли я спала на підлозі. Я хотіла бути найсильнішою дівчиною, займатися спортом і бути готовою до армії. Коли мені було 18, полковник, сержант та інші хотіли взяти мене, але за правилами Бельгії з моєю ногою це виявилося неможливим.

Ви народилися з однією ногою?

Так, я народилася з однією ногою. Можливо, це через радіацію від Чорнобиля, яка потрапила до Польщі, Білорусі, Румунії та частково в Бельгію, і спричинила проблеми з щитоподібною залозою та вроджені вади у багатьох дітей між 1990 і 2000 роками.

Ми відчуваємо цю різницю. Україна була частиною моєї історії, можливо, через мою ногу. Після того як мама ще й сказала, що мій дідусь був частково українцем, то я відчуваю гордість і зрозуміла, що знайшла своє місце. Це відчуття, коли ти точно знаєш, чим мусиш займатися в житті, і не маєш сумнівів у майбутньому та хочеш залишитися тут назавжди.


Анна Зубко / Інстаграм військової

Коли ви кажете, що знайшли те, чим хочете займатися все життя, що це – захищати Україну чи просто залишитися тут? Яка кінцева мета?

Це кумедно, бо коли мені довелося укладати новий контракт у бригаді, бо попередній закінчився, я уклала контракт на 10 років. Моя головна мета – залишитися в армії надовго, бо це справді моє місце. Мені це подобається, бо я відчуваю, що роблю щось не лише для військових, а й для цивільних. Я дуже щаслива, бо це моє покликання ще з дитинства. До речі, це частина мого родового спадку, можливо, у моїй крові. Не знаю, як це пояснити.

Важко думати про завтра. Кілька днів тому, лише за 10 кілометрів від лінії фронту, ми стикалися з дронами й могли загинути. Хоча я не планую нічого на майбутнє, але після закінчення війни, після нашої перемоги, хочу займатися розмінуванням. Я хочу продовжувати захищати та обороняти нашу країну, дітей, батьків, матерів – усіх. Так, у мене всього одна нога, але це не проблема для мене.

Коли я бачу ветеранів, які повертаються з ампутованими руками чи ногами, я не можу стояти осторонь. Це велика частина моїх цінностей. Не думаю, що зможу працювати на звичайній роботі.

До речі, я вважаю, що для розмінування України та частини територій може знадобитися близько 50 років. Тож після цього нам знадобиться багато людей, які виконуватимуть певну роботу, щоб продовжувати підтримувати Україну.

А скільки разів ви були між життям і смертю? І коли вам вдавалося вижити, що ви відчували після цього?

На початку війни я була на кордоні й забула про свій протез. Зазвичай людина з ампутацією має носити протез у день, а на ніч знімати його і робити перерву на певний час для відпочинку. Це потрібно для ноги. Але іноді я не знімала протез по п'ять днів. Почалися ускладнення. Уже за місяць щодня, коли знімала протез, я бачила кров і шкіра почала пошкоджуватися.

Це було дуже болісно, тож я подзвонила батькові в Бельгію. Сказала, що мені страшно через це, але я бачила родини з Маріуполя.

Я пам'ятаю одну родину. Вони прийшли до мене. У них дві собаки, двоє дітей. Вони не мали ні сумок, ні одягу, ні речей. Я запитала, що з ними трапилося. Вони виходили з дому в Маріуполі, щоб погуляти зі своїми собаками. І всього за дві секунди після цього росіяни бомбардували будівлю – всі всередині загинули. Вони дісталися до лінії фронту, до кордону.

Я сказала батькові, що мої страждання – ніщо. Я не можу зосереджуватися на собі, бо бачу надто багато страждань. Я маю допомагати й продовжувати робити свою справу. У моєму житті все гаразд, і я серйозно забуваю про себе.

Одного дня сталося так, що я впала. Тоді мене забрала швидка до лікарні в Польщі. Спершу мене не хотіли приймати й порадили таблетки, але потім лікар сказав, що я можу померти цієї ночі. Я подумала, що це точно був жарт, а він пояснив – це сепсис. Я могла померти вночі або через кілька годин, якщо нічого не зробити внутрішньовенно.

Мене доправили до центру з українськими біженцями, але там не було ніяких можливостей для реанімації. Мені сказали, якщо нічого не зробити зараз, тоді я точно помру. Мені сказали, що не мають змоги допомогти й повернути мене. Я відповіла, що гаразд.

Усю ніч я була за крок від септичного шоку. У мене почалася гіпотермія. Я впала у кому. Коли вранці прокинулася, лікар замовк і взяв мене за руку. Я запитала, що відбувалося, – я боролася між життям і смертю.

Лікар сказав, що тепер потрібно відпочити й дати собі певний час. Я зняла протез, бо через інфекцію не могла його знову надягати, сіла в крісло колісне. І коли автобус з біженцями під'їхав на стоянку, я взяла рюкзак, поклала його на себе у візок і сказала, щоб вони штовхали мене до автобуса.

Я взяла всі рюкзаки й продовжила рухатися після тієї ночі. Для мене це було так. Я не думала про те, що я помирала та вижила. Я була дуже вдячна, що жива, але одразу подумала, що маю щось робити.

Другий раз це було рік тому в Краматорську. Я евакуйовувала поранених, знову почалася інфекція, але я знову проігнорувала це. На швидкій мене довезли до лікарні, після чого я повернулася до Краматорська. А одного разу, коли ми були в лікарні, до мене підійшли люди з кріслами колісними й сказали, що хочуть мене забрати. Я була дуже бліда, але відповіла їм, що ні, я працюю, це моя швидка.

Потім лікар у швидкій сказав: "Анно, що з вами? У вас дуже бліде обличчя". Уночі я зняла протез, і він сказав, що це знову сепсис. Серйозно? Зі мною це вже було ж, удруге це статися не може...

Я впала в кому і пережила клінічну смерть на кілька хвилин. Той стан, коли ніби йдеш у світло, але повертаєшся. Це дуже важко пояснити. Кілька разів я втрачала свідомість, була в комі, а потім повернулася. Лікарі сказали, що не можуть цього пояснити.

Ви бачили Бога?

Ці спогади дуже особливі для мене, бо зі мною це вже було раніше. У 24 роки я пережила клінічну смерть і повернулася до життя. Тож це було не вперше. І цього разу, я можу сказати, що ти відчуваєш себе у спокої. Я бачила багато зірок і відчувала чиюсь присутність, але не можу сказати, що це Бог. Не можу сказати, що бачила чиєсь обличчя чи образ, але я побачила все своє життя.

Після цього я ніби починала з кимось розмовляти, але не знаю з ким. І тоді я казала, що хочу повернутися з миром у світ. Першого разу, коли ти повертаєшся зі смерті, у тебе відчуття, що все не так. Коли ти на небі, ти відчуваєш безмежну любов і спокій. Деякі речі хочеться залишити назавжди. Я не можу цього пояснити.

Коли я прокинулася вранці у своєму ліжку, то плакала чотири години й відчувала неймовірну свободу. Я повернулася до життя інакшою, була зовсім іншою людиною.

За весь цей період часу, звісно, я не рахувала, скільки разів безпілотники пролітали на відстані за 20, 30 чи 50 метрів від нас. Це адреналін. На передовій ми, звичайно, постійно перебуваємо в стані стресу. Ми завжди напружені.

Одного разу ви сказали, що не боїтеся бомб, але боїтесь, коли люди помирають поруч із вами. Як ви справляєтеся з емоціями, які виникають після цього?

Останнього разу, приблизно три дні тому, у сусідньому будинку дуже близько впав "Шахед". Почали стріляти, люди просили про допомогу. Найстрашніша річ – це бачити, як хтось отримує поранення або помирає, бо ми несемо велику відповідальність за те, щоби врятувати цих людей. Я не медик. Це дуже жахливо бачити побратимів чи людей, яких ти любиш, і нічого не можеш зробити.

Чи працюєте ви з психологом?

Ні, ніколи.

Дорогою до Херсона ви знайшли своє кохання?

Так, я зустріла своє кохання два роки тому. Він служить в артилерії. Це була велика історія кохання.

На мою думку, журналісти не повинні робити мене та мою історію популярними, чи щось подібне. Те, що я кажу своїм побратимам та іншим людям: "Ви стаєте частиною історії й, можливо, даєте надію іншим спробувати робити те саме, а може навіть краще за мене". Це те, що ми повинні робити, щоб показати, що все можливо. Продовжувати показувати реальність війни, не забувати й разом боротися за свободу, бо ми є частиною цього.