"Люди стають не собою": шокуюче інтерв'ю азовця "Пако" про пекло полону та 25 років фейкового вироку

Він пережив оборону "Азовсталі", понад два роки російського полону та повернувся до українського війська. За час неволі зіткнувся з тортурами, голодом та сфабрикованим вироком, однак після звільнення знову взяв до рук зброю.

Військовослужбовець 12-ї бригади "Азов" та захисник Маріуполя Олександр Кузьменко з позивним "Пако" в ексклюзивному інтерв'ю для 24 Каналу розповів про бої на "Азовсталі", два з половиною роки російського полону та повернення на службу. 

Чому обрав "Азов" і чому повернувся на службу після полону?

Ви за освітою вчитель історії, але вже роки служите в "Азові". Чому свого часу ви обрали саме цей підрозділ? Чи плануєте повертатися до викладання? І я так розумію, після двох з половиною років полону ви зараз знову на службі?

На шлях військовослужбовця ступити мені допомогла моя історична освіта. Все те оточення, яке мене складало, це були націоналістично спрямовані люди, які знали, що потрібно. Вони допомогли вкласти це в мене як в особистість, закласти патріотичний індивідуалізм.

У 2018 році я разом зі своїми близькими друзями вирішив спробувати себе у лавах тоді ще окремого загону спеціального призначення "Азов". Чому? На той час полк "Азов", теперішня 12-та бригада спеціального призначення "Азов" – це кращі з кращих.

В жодному разі не відкидаю інші підрозділи, але хочу зазначити, як вірна людина свого підрозділу, що для мене кращого вибору взагалі немає.

Я за вісім років своєї служби переконався в цьому. Якби повернутися в часі до 2018 року і сказали вибрати щось інше, то я б, напевно, не вибрав би нічого.

Щодо питання викладання, чи планую я колись повернутися – можливо, в майбутньому колись все-таки я стану вже повноцінно на цю сходинку. Але хочу зазначити, що зараз я також викладаю, але для зовсім інших людей, іншого віку.

Військовослужбовці – це ті самі діти, тільки вже старші. Той самий принцип роботи, та сама методологія, та сама педагогіка, тільки вже трошечки інше.

Повне інтерв'ю з Олександром Кузьменком: дивіться відео

Два з половиною роки ви провели у російському полоні, отримали фейковий вирок у 25 років. У вас було два важких поранення, довге відновлення, але ви знову зараз на службі. Чому вирішили повернутися назад до служби і скільки тривало ваше відновлення?

Загалом відновлення тривало з 2024 року по 2026-й рік. Цей процес був довгий і тривав багатоетапно. Спочатку, коли відбувся обмін, я взагалі не вірив, що буду знову ходити.

В Україні зробили диво, поставили на ноги і дали змогу вільно ходити, знову відчути себе людиною.

Протягом всього цього процесу мені допомагали і мої рідні, і служба супроводу 12-ї бригади, і різноманітні медичні заклади. Цей процес і зараз продовжується. Коли я повернувся на службу, я не до кінця ще відновився, але просто вирішив, що досить, треба іти далі.

Навіть недолікованим можна служити і бути корисним державі.

Чому я знову повернувся? Левова частка мого життя складається зі служби, боротьби, намагання щось залишити після себе корисне, добре. Моє намагання – це те, щоб після мене залишився слід і щоб пізніше мені не соромно було перед кимось, і моїм майбутнім дітям також не буде соромно за мене.

Це моя головна ціль.

Головне – це те, що я дуже люблю свою країну. Любив її до великої війни, любив її під час полону, після полону і зараз. Я би, напевно, скільки разів жив, скільки разів би служив.

Що було після повернення додому?

Після повернення з полону і початку реабілітації, чи було у вас щось у цивільному житті, що стало тригером до повернення на службу? 

Кожна людина, яка повертається з полону, повертається з непоганим набором проблем і тригерів. У мене були безліч таких тригерів. Це просто спілкування з людьми, адаптація.

Банальне – я не міг просто вийти на вулицю. Коли ти в закритому приміщенні, де декілька людей, а потім повертаєшся на волю і тобі кажуть: "Іди куди хочеш, роби, що хочеш", ти не знаєш, що з цією волею робити взагалі.

Тригери і зараз деякі присутні. Але під час проходження реабілітації, не тільки фізичної, а й ментальної роботи з психологом, з психіатром, воно все стає набагато простіше.

Я завжди говорю всім, хто цікавиться ментальним відновленням серед військових: не бійтеся працювати з психологами, з психіатрами. Говоріть про це, піднімайте ці теми, бо це як сніжний згусток – якщо летить, стає все більшим.

Відчуття того, що ти вернувся з полону, є, але воно ніколи не іде до кінця. Знаходяться нові тригери, зовсім неочікувані, коли ти можеш згадати щось із сумного досвіду перебування в полоні.

Головне – розуміти і розділяти те, що було, і те, що є. Я собі даю настанови постійно, що я вже вдома.

Тобто в цивільному житті все одно немає таких подразників, як те, що доводилося проходити в полоні. Тут простіше адаптуватися?

Простіше, але завжди є дві сторони. Є досить банальні речі, які ти вважаєш простими, наприклад, прогулянка або піти на сеанс в кіно.

Ти пішов в кіно, побачив якусь сцену, і тебе зачепило так, що ти психологічно на межі того стану, який був там.

Життя серед військових – це як ходіння по мінному полю. Ти не знаєш, де тебе може зачепити щось банальне. А буває так, що досить складна річ в житті, яка, ти думаєш, буде тебе тригерити, тебе не стосується зовсім.

Життя багатогранне, і ти не знаєш, як воно працює взагалі.

Маріуполь, "Азовсталь" і важкі поранення

Згадайте, як для вас почалася повномасштабна війна у 2022-му році. Ви були у Маріуполі. Що було на  "Азовсталі"?

Війна почалася для нас 24-го числа, як і для більшості в нашій країні. Це було неочікувано. Сказати, що ми не готувалися зовсім, не можна, тому що у нас був страх, що щось буде.

З четвертої ранку, як були перші вибухи в Маріуполі, ми вже розліталися по завчасних точках.

Говорити про Маріуполь – це завжди боляче. Але для мене Маріуполь – це те, що більше піднімає дух, тому що я розумію, для чого це було, які сили були покладені і до чого це могло би призвести, якби ми там не перебували.

Там у мене було два тяжких поранення, але крім цього ще чотири невеличких. В загальній сумі був непоганий набір поранень. Після останнього поранення я вже не міг рухатися взагалі.

Це було поранення в ногу чи в руку?

Це було поранення в ногу. Вогнепальне поранення, що призвело до перелому стегнової кістки. Надалі воно призвело до зміщення.

Коли я потрапив в полон 16 травня, нам говорили, що будуть надавати якусь медичну допомогу, але, по-чесному, цього могло і не трапитися.

Те, що трапилося в мене з ногою далі – укорочення кінцівки на 9 сантиметрів і контрактура колінного суглоба, тобто коліно не згиналося зовсім. Цього всього могло не бути, якби хоча б дотримувались стандартних Женевських конвенцій з поводження з військовополоненими.

У нас цього не було. Під час полону до мене неодноразово був фізичний вплив. В полоні стало тільки все набагато гірше.

З 16 травня по наказу ми вийшли в полон, і я якраз був в першій партії тяжко поранених. В нас там було 50 з гаком людей, лише тяжко поранені бійці.

Про "Азовсталь" ви в одному з інтерв'ю сказали: "Люди, які кажуть, що готові вчинити самогубство, здебільшого собі брешуть. Ми вибрали найскладніший варіант – жити". Чому ви тоді так сказали?

Коли життя доходить до критичної точки, ти розумієш, що жити хочеться дуже сильно і завжди, і ти готовий за це життя боротися. Я неодноразово чув від людей, що краще загинути, ніж потрапити в полон. Я погоджуюся, це дуже страшно.

Але залишитися живим, витримати весь цей тягар, нести на собі всі ці муки, всю цю катівню – це вважається для мене тяжчим варіантом. Піти з життя можна завжди при будь-яких проблемах, але залишитися і розв'язати цю проблему, дійти до кінця і сказати, що я витримав – це дуже важко.

Це дійсно треба бути справжнім чоловіком.

Що вам тоді допомагало і на "Азовсталі" триматися, попри складні поранення, і потім уже у полоні?

Для мене сакральне – це розуміння того, що я роблю дуже важливу річ. Я знав, що це небезпечно, що це може призвести до того, що я загину чи потраплю в полон.

Але було розуміння того, що пройдуть роки і я буду згадувати це, що я можу поставити себе в ряд з величними людьми.

Як вчитель історії, я завжди думав, чи залишиться по мені слід, чи зможуть про мене говорити. Життя коротке, але слава вічна. Допоки про тебе говорять, допоки ти живий. Для мене це було кульмінаційним.

Поряд з цим була думка про моїх рідних. Я переживав за них і не хотів, щоб те, що трапилося в Маріуполі, могло дійти до моєї рідні в Черкаській області. Коли нас уже вивозили в полон, я всю годину читав про себе молитву українського націоналіста. Це було для мене внутрішнім спасінням.

Родина, кохана і підтримка під час полону

Чи була можливість на "Азовсталі" підтримувати зв'язок з родиною? Пам'ятаєте останні смски перед виходом в полон?

Звичайно, я спілкувався з мамою, зі своїм рідним братом. Брат довгий час служив в армії, він знав, що я в Маріуполі, хотів приїхати на деблокаду, але виконував обов'язки в іншому місці.

Він скинув мені в електронному форматі свідоцтво про шлюб. Він тоді одружився, і я дуже шкодував, що не зміг побачити це своїми очима.

Мамі також писав. Вона дуже сильного характеру, людина, якій я міг сказати так, як воно є. Мама сприйняла все як мама воїна, вислухала мене.

Я сказав, що можливо буде полон. Ні в якому разі не говорив про смерть, але десь воно в повітрі літало.

Також я спілкувався з дівчиною, яка потім, коли я вернувся з полону, стала моєю офіційною дівчиною, а зараз – нареченою. Це дуже сильно гріло душу.

Оці три стовпи – сім'я, обов'язок і моя наступна сім'я – допомогли мені триматися і не здаватися.

Ваша дівчина, не знаючи скільки часу ви можете перебувати в полоні, чекала вас два з половиною роки?

Так, так і було.

Як їй вдавалося триматися? Вона ж взагалі нічого не знала про вас.

Добре, що вона спілкувалася з моїми рідними. Вони вийшли один на одного на зв'язок і були підтримкою. Я схиляю голову перед жінками, які чекають своїх чоловіків, синів, братів.

Жінка ніколи не зрозуміє, як було її чоловікові в полоні, але чоловік ніколи не зрозуміє, як це – чекати його, не знаючи, скільки він буде, який повернеться і чи повернеться взагалі.

Це очікування – страшна річ, але це одночасно і велика перевірка. Я не перестаю дякувати і говорити, що це справжні жінки.

Коли ви повернулися додому, перейшли кордон, кому першому зателефонували?

Мамі. Мама перша. У них не було змоги приїхати, був мій друг, і він по відеозв'язку набрав мою маму.

Я передавав привіт. А потім, коли мене вже везли в швидкій в лікарню, подзвонив нареченій.

Тортури, голод, медична допомога і фейковий вирок у полоні

Як ставляться росіяни саме до азовців? Чи була різниця, коли тримали на окупованих донецьких територіях чи на суто російській?

На суто російській території я не був, весь час перебував на тимчасово окупованій Донецькій. До "Азова" завжди було прискіпливе відношення. Нам дали одразу зрозуміти, що нас чекали.

Постійні були побиття, знущання. Постійний акцент на тому, що ми ультранаціоналістичний підрозділ.

Особливо варто зауважити теракт в Оленівці, коли були страчені військовослужбовці полку "Азов". Це приклад того, що слово Росії не значить нічого зовсім.

Я, як людина з інвалідністю, яка пробула в полоні два з половиною роки, отримував всі покарання, незважаючи на мій фізичний стан, чисто через те, що був з "Азову".

Тобто били і поранених?

Так, і це продовжується навіть зараз. Люди, які вертаються з полону, повідомляють про хлопців з ампутаціями, до яких застосовують фізичне покарання на рівні здорових людей.

За що? Як вони це пояснювали?

За їхніми словами, ми цього заслуговуємо найбільше, тому що убивали мирне населення Маріуполя, плюндруємо пам'ять про радянський режим, ми бунтарі, які не вписуються в рамки "русского мира".

Я спілкувався під час допитів зі слідчими ФСБ. У них жорстко працює система навіювання російської ідентичності.

Ми – приклад того, що можемо розкачати цю систему, і їм треба нас знешкоджувати. Обміни, які відбуваються, мають дуже мало військовослужбовців "Азову". Ми залишаємося методом впливу і маніпулювання.

В Росії діє тільки одна конвенція – московська. Женевської вони не признають.

Хоч якусь медичну допомогу вам надавали?

Сама банальна була. Зробили так, щоб не було гірше. Просто зробили, щоб загоїлася нога, і далі мене з лікарні виписали.

У вас було вогнепальне поранення в ногу. Кулі залишалися в тілі? Яку допомогу вони надавали?

Я потрапив в полон, і в мене була куля аж до самого обміну. Мені її дістали з ноги вже в Україні. Вона закапсулювалася, змістилася, а в полоні ще декілька разів по ній били.

Вони піднімали питання, щоб поставити гіпс чи зробити операцію, але передумали. Сказали: "Якщо пощастить, вас обміняють і зроблять це вдома. А якщо не пощастить, ну так вам і потрібно".

Антибіотики давали? Якої допомоги не вистачало?

Антибіотиків якраз дуже багато вистачало. Мене близько місяця заливали антибіотиками замість того, щоб нормально полікувати. Ці антибіотики дуже сильно перебили моє здоров'я, послабився імунітет.

Кардинального лікування не було. Треба було зробити хоча б одне – два операційні втручання, але їх не зробили. Цього всього могло би не бути, якби була нормальна процедура лікування.

Як проходив ваш типовий день у полоні?

Моє перебування ділиться на два етапи: до засудження і після. До засудження мій день складався з того, що я просто або лежу, або сиджу. Спілкування було мінімальне.

День рахується від зранку до вечора і між харчуванням. І то тільки тоді, коли під час харчування тебе не б'ють.

Потім я отримав вирок – 25 років, і попав на колонію. Там вже було різноманітніше, але свобода обмежена, і ти просто чекаєш того дня, коли повернешся додому.

Після полону у вас погіршилося здоров'я?

В мене дуже великі проблеми зі сном. Я з цим борюсь, п'ю ліки, налагоджую систему. Також були періоди тяжких депресій, невіра в собе. Психологи і психіатри допомогли з цим.

Щодо фізичного здоров'я – все, що пов'язано з ногою. Поранення дало ускладнення на кульшовий суглоб, таз, коліна. Пройде років п'ять, прийдеться міняти суглоби.

Але все інше можна перетерпіти. Перебуваючи на службі зі своєю ногою, я не вважаю, що я нещасний. Для мене це стимул.

В Україні вашу ногу вдалося врятувати?

Так, лікарі постаралися. Але це не кінець, попереду ще будуть операції. Зараз в мене укорочення ноги на 5,5 сантиметрів, але будемо намагатися щось робити.

Лікарі обіцяють, що буду бігати.

Можете згадати момент, коли дізналися про сфабриковану справу? Як відбувався суд?

Суд – це була звичайна постанова. Адвокат, який в мене був, був фіктивний. Під час засідання він грав в телефонну гру, дочекався вироку, встав і вийшов.

Прокурор просив 25 років, мені дали 25.

Вся моя справа придумана від початку до кінця. В ній немає ні жертв, ні доказів. Все будувалось на моїх словах, які були вибиті під страшним примусом.

Нормальний юрист подивився би на цю справу і сказав би, що це смішно. Але в Росії це нормально. Таких судів іде багато, людей судять по другому, по третьому разу, придумуючи нові статті.

Що приписують зазвичай азовцям? У вашому випадку нібито був розстріл цивільних.

Переважно намагаються прикріпити статті по тероризму, вбивству, спонуканню до вбивства і зруйнуванню цивільної інфраструктури. Мені пришили справу, що я віддав наказ на розстріл цивільних.

Ця справа була придумана за 10 – 15 хвилин.

Найбільше зараз іде стаття за тероризм, яка не дозволяє знаходження в колоніях, а тільки в тюрмах закритого типу. Найтяжче – це стаття 105, вбивство. За неї найбільше дають.

Що для вас було найстрашнішим у полоні? І що було найсвітлішим спогадом чи мрією?

Найтяжче – це навіть не побиття чи словесні знущання, це голодування. Голод змушує людей робити різні вчинки. В руках катів давати чи не давати їжу – це дуже страшна зброя.

Люди стають не собою, ними краще маніпулювати. Це страшна річ, я би ніколи не хотів знову її відчути.

Найбільше мені хотілося бути в будь-якому місті чи селі України. Я фантазував, що мене везуть, я бачу бігборди українською мовою, вивіски. Я думав, що буду в цей момент найщасливіший.

Ще хотів би подорожувати Україною. Раніше мріяв про Японію, але зрозумів, що треба побачити рідну Україну.

Яка новина про Україну або світ вас найбільше здивувала за час полону і після?

Коли була війна, мене здивувало Євробачення у 2022-му році, коли зі сцени згадали за Маріуполь. Під час полону інформація була дуже слабка, багато брехні.

Найбільша історія, яка підняла мені дух – коли я дізнався, що наш командир Денис Прокопенко, Редіс, обміняний і опинився в Україні. Я зрозумів, що боротьба триває.

Коли командир вдома, я точно знаю, що він буде робити все, щоб вернути своїх бійців.

Після полону, як ви відчуваєте, що змінилося у вашому характері, цінностях?

Я дуже багато зарікався в полоні, що не буду робити тих чи інших помилок. Але людина – цікава істота, не завжди виходило так, як планував.

Я зробив висновки, розставив пріоритети, але я не ідеальний.

Я зрозумів, що цінність життя – найважливіша. І друге – це сім'я. Своя власна сім'я.

Вже хочеться перестати постійно страждати, чогось невідомого хотіти, пора ставати дорослим.

Це інтерв'ю було скорочено, виправлено та відредаговане для кращого розуміння аудиторією.