Від тих подій минув рік. Перший і дуже болючий. У містах і селах досі усе нагадує про окупацію – загарбники залишили за собою розбиті будинки, вулиці, але найжахливіше – масові поховання вбитих і закатованих містян.
Зверніть увагу Нескорений Слов'янськ та звільнені Ізюм і Лиман: репортаж зі Сходу України
Зараз триває відновлення зруйнованих ворогом населених пунктів. Про те, як оговтується Київщина від тих подій – читайте у репортажі 24 Каналу.
Спостереження за життям, а не гучні історії
Міста й села північних регіонів України, у порівнянні з іншими, були в окупації не довго – понад місяць. Однак за такий проміжок часу росіяни зуміли показати всю свою дикість та жорстокість. Саме на початку квітня минулого року увесь світ побачив справжнє лице росіян та усвідомив їхні істинні наміри – знищення українців. Інакше не пояснити "підвал смерті" у Ягідному, катівні, масові поховання та тіла просто на дорогах Бучі.
Деокупована Буча рік тому / Фото Getty Images
Коли ми говоримо про звільнення Київщини, варто розуміти, що мова йде не тільки про Бучу, Ірпінь та Гостомель. Усі села й міста, які опинилися під окупацією чи стали прифронтовими, зазнали руйнувань. Де більше, де менше – порівнювати неможливо. І непотрібно. Це трагедія.
На жаль, ми фізично не могли відвідати всі міста і села, але не виключаємо, що зробимо це колись. Цього разу ми тільки відвідали вищезгадані Бучу, Ірпінь та Гостомель.
Далі у тексті не буде сенсацій, не буде історій як таких. Про те, що сталося у цих населених пунктах, світ говорить рік і буде говорити далі. І ми будемо говорити. Однак сьогодні хотілося б зробити акцент на житті. Житті після смерті. Житті міста після його руйнації. Житті людей там, де загинули сотні. Житті після деокупації.
Тому ці історії – спостереження за життям людей там, де ще рік тому росіяни намагалися знищити усе.
Це – історія відновлення.
Київщина. Рік після окупації / Фото Івана Магуряка
Буча: відродження всупереч усьому
6:14. Вокзал у Бучі. На вулиці тільки світає. Кілька людей чекають на електричку. Коли ти тут уперше, то навіть інколи думаєш, як правильно себе поводити. Навіть у голові з'являється питання: "А це нормально, що ми, розмовляючи між собою, посміхаємося?"
Вулиці міста порожні. Лиш десь-не-десь можна побачити власників собак, які вигулюють своїх улюбленців. Тільки неподалік вокзалу сидять дві жінки, які продають молоко, сир, сметану, квіти, зелень тощо. Одна із них люб'язно погодилася показати дорогу до центру Бучі, але не назвала свого імені.
Дорогою ми розговорилися. Ця жінка розповіла, як у перші дні від вибухів трусило її будинок, і вона думала, що стіни не витримають. Розповіла про загиблих у пожежній частині в Гостомелі. Вона знала їх особисто, адже сама працювала там прибиральницею. Каже, що багато людей, яких вона знала – загинули тоді.
Бесідуючи з цією жінкою ми дійшли до Алеї Героїв. Вона з'явилася у Бучі за день до нашого приїзду. Саме 31 березня тут відзначали роковини деокупації. Був і президент Володимир Зеленський та іноземні високопосадовці.
На Алеї можна побачити фото та історії героїв з Бучанської громади, які віддали свої життя у боях за Україну з 2014 року. І знаєте, найбільше розривають серце останні рядки кожної історії: "У героя залишилися дружина і двоє дітей", "залишилися батьки", "залишилася наречена". Це історії про те, як люди ішли захищати свою країну, своїх рідних, свою сім'ю. І віддали за них життя.
Алея Героїв у Бучі / Фото Івана Магуряка
Майже біля кожного портрету квіти. Біля деяких – лампадки. Людей на вулиці більшає. Кожен, хто проходить через Алею, дивиться на стели. Хтось читає історії, хтось тільки роздивляється фото. І справді, треба багато часу, щоб прочитати історію кожного. Найперше тому, що надто боляче усвідомлювати, скільки життів забрала війна.
Алея Героїв / Фото Івана Магуряка
Від Алеї ми прогулялися до Церкви святого апостола Андрія Первозванного. Саме там рік тому були виявлені масові поховання закатованих та розстріляних мешканців Бучі. На територію храму в таку ранню пору не потрапити, але здалеку видно, що сліди війни на будівлі є. Як і на вулиці, яка веде до церкви від Алеї. На будинках видно сліди від уламків та куль. У деяких квартирах досі розбиті вікна. Замінити їх нікому. Мабуть, господарі у кращому випадку ще не повернулися з-за кордону. Або їх вбила Росія. Від останньої думки моторошно.
Церква святого апостола Андрія Первозванного – саме біля цього храму виявили масові захоронення / Фото Івана Магуряка
Обстріляні авто, які стоять біля церкви / Фото Івана Магуряка
Цей вказівник досі стоїть біля церкви / Фото Івана Магуряка
Далі шлях до Вокзальної – тої вулиці, яка зазнала чи ненайбільших руйнувань під час кривавих подій минулої весни. Зараз би ніхто не сказав, що це та сама вулиця, фото з якої минулого року облетіли світ. Однак життя тут виглядає контрастно – з одного боку досі вигорілий будинок, з іншого усе відбудовано і життя триває. І так взовж всією вулиці – життя і смерть з обох боків дороги.
Відрізнити місцевого мешканця від людини, яка приїхала сюди вперше, легко. Місцеві мешканці звикли до всього, що їх зараз оточує. Як мінімум вони ходять по вулиці спокійно, не роззираються довкола, а я так не міг. Перед очима кадри річної давнини. По всій вулиці смерть. Тіла. Техніка.
Вулиця Вокзальна у Бучі / Фото Івана Магуряка
А ще у Бучі можна побачити простріляні паркани. Місцеві мешканці креативно підійшли до відновлення парканів – довкола дірок від куль вони малюють квіти. Чи це не найкраще відображення українців? Зобразити квіти на простріляному кулями паркані. І ніби так просто, а в той же час так чуттєво. На наших ранах ростуть квіти!
"Квіти" війни на парканах мешканців Бучі / Фото Івана Магуряка
У місті працюють магазини, кафе та інші заклади, уже ближче до 9:00 можна побачити багатьох людей. Однак якщо з кимось почати розмову, то мова так чи інакше про окупацію. Наприклад, у центрі до нас підійшов чоловік та попросив цигарку. Побачивши, що ми з камерами, спитав, що робимо тут. Розповіли як є. Чоловік одразу почав згадувати сильні вибухи й удари по місту. Але говорити було важко, тому ця розмова закінчилася швидко. Не всі можуть згадувати, але ніхто не може забути.
Та цей чоловік не один такий. Життя у Бучі триває, але триває не завдяки, а всупереч. Всупереч намаганням росіян знищити все. Однак це залишило неабиякий слід на тих, хто вижив і хто продовжує жити у місті. Чи можна забути про те, що сталося, коли бачиш сліди від снарядів, випалені будинки, розстріляні дорожні знаки, Алею Героїв? Ці кадри можуть не з'являтися у пресі, але у пам'яті вони будуть значно довше.
Гостомель: життя і смерть насправді сусіди
Наша подорож продовжилася у Гостомелі. Початковою точкою став Ірпінський міст – та сама переправа, яка була зруйнована на початку повномасштабного вторгнення. Той самий міст, під яким ховались люди. Там тривають ремонтні роботи.
Ірпінський міст. 2022 рік / Фото AP
Біля мосту є заправка, яка зараз працює. Поруч ще одна заправка, тільки від неї залишилася одна лиш назва і купа брухту. Вона повністю зруйнована.
До приходу росіян тут була заправка / Фото Івана Магуряка
Навпроти заправки супермаркет. Був. Зараз він розтрощений і не працює. Це тільки околиці селища.
Супермаркет на околицях Гостомеля тепер виглядає так / Фото Івана Магуряка
Далі починається приватний сектор, який досі розбитий. Знищені будинки, біля яких стоять розтрощені машини. Один будинок знищений, інший майже цілий. Життя і смерть насправді сусіди. Це видно на вулицях Гостомеля.
Життя і смерть ніби сусіди на вулицях Гостомеля / Фото Івана Магуряка
На вулицях можна побачити людей, які йдуть у справах, і можна помітити, що вони, як би це гірко не звучало, звикли. Вони не дивляться на простріляні паркани й дитячий майданчик, спалені будинки, знищені авто. Здається, що така картина – частина їхньої буденності.
Обабіч дороги спалені будинки, біля них спалені машини. Зруйноване все. До 24 лютого тут хтось жив, любив, працював, планував та мріяв. А сьогодні тут руїни, які так стоять уже рік.
Наслідки окупації Гостомеля / Фото Івана Магуряка
На вулиці чути гул від роботи бульдозера та звуки бензопили. Місцеві прибирають територію селища. Далі – місцевий парк. Дерев у ньому поменшало, бо ті, які пошкодили снаряди, довелося зрізати. По всьому парку можна побачити вирви від снарядів. Однак попри це цим парком гуляють подружні пари чи мами з дітьми.
Усюди можна побачити вирви від снарядів / Фото Івана Магуряка
Біля парку є дуже затишна кав'ярня, у якій можна посмакувати запашною кавою. Тільки от вона фактично з виглядом на той міський парк, який весь зранений уламками і кулями. Кава смачна, але коли розумієш, де ти зараз перебуваєш, дивишся навколо – у ній відчувається присмак болю.
Місцеві кажуть, що те, як зараз виглядає селище – лише частина того, що тут було рік тому. Людям вдалося багато чого відновити та відбудувати. Страшно уявити те "гірше", про яке говорять мешканці Гостомеля, і скільки роботи вони проробили, щоб відновити свій дім?
Наслідки окупації Гостомеля / Фото Івана Магуряка
Ірпінь: два світи одного будинку
Далі дорога до Ірпеня. На околицях міста ми одразу ж побачили понищені будинки, деякі з них випалені повністю. Чим ближче до центру міста, тим менше видно руйнувань, але загалом вони є всюди.
В Ірпіні, так само як і в Бучі, з'явилася Алея Героїв. Біля плакатів із зображеннями героїв та їхніми історіями багато людей. Узагалі в центрі Ірпеня доволі людно.
Алея Героїв в Ірпені / Фото Івана Магуряка
Ірпінь не був повністю окупований росіянами, але за це заплатив високу ціну. Якщо пройтися самим містом, то можна побачити, що ледь не на кожному будинку є сліди від снарядів чи куль. Десь більше, десь менше. Однак дивних картин тут більше – з одного боку люди стоять на зупинці та чекають на автобус до Києва, а напроти них – зруйнований будинок. Позаду теж.
Однак в Ірпені, як і в інших містах, можна побачити сусідство життя та смерті через вулицю чи навіть на суміжних подвір'ях. Проте тут вони є сусідами в одному будинку. Неподалік центру біля будинку можна побачити місцевих, які займаються своїми справами. Сам будинок частково випалений. Десь досі вибиті вікна, а десь видно нові – там живуть люди.
Два світи одного будинку в Ірпені / Фото Івана Магуряка
У місті ще можна побачити багато руйнувань, багато знищених автомобілів. Однак Ірпінь живе та намагається відродитися. Тут на вулицях можна побачити багато посмішок, багато якоїсь стриманої радості. І якщо говорити з місцевими, то в них відчувається цей оптимізм. Це дає неабияку надію на те, що зі всіма труднощами можна впоратися, а все знищене – відбудувати.
Наслідки окупації Ірпеня / Фото Івана Магуряка
Дорогою містом ми поспілкувалися з Олександром – місцевим мешканцем, який розповів, як у перші дні роздавав людям продукти зі своєї кав'ярні, бо за лічені дні якраз встигли закупитися усім, а того ранку це вже не мало сенсу. Тепер же чоловік намагається продовжувати свій бізнес і впевнений, що Ірпінь, Буча, Гостомель та інші міста, які постраждали від війни, мають стати туристичними центрами. Розвиватися та ставати кращими. Попри те, що було.
Наш час перебування на Київщині швидко добігав кінця. Емоцій було багато і вони були найрізноманітнішими. Тому що таким зараз є життя в Бучі, Гостомелі та Ірпені – з одного боку красивий відновлений будинок, який ще рік тому був розбомблений, а з іншого боку квіти на простріляних парканах, досі розбиті будинки, обстріляні автомобілі. І десь в цьому списку є ще Алеї Героїв. Окрема тема – місцеві мешканці, які так само відображають різний спектр емоцій. Тому сказати однозначно, з якими емоціями ми вже їхали з Ірпеня – важко. Однак все це – наша реальність.
Та найбільше хочеться приїхати туди наступного року і побачити повністю відновлену Київщину. З такою любов'ю місцевих мешканців до свого дому все можливо.
Коли здається, що вже "неактуально": чому пам'ять про минулу весну важлива перед контрнаступом
Зараз ми всі в очікуванні контрнаступу. Ми хочемо, аби Мелітополь, Скадовськ, Каховка, Бердянськ, Маріуполь, Донецьк, Сєвєродонецьк, Луганськ і, звісно, Крим повернулися додому. Для цього нам потрібно докласти ще багато зусиль. Дуже багато.
На тлі цього здається, що говорити про деокуповану ще рік тому Київщину зараз може бути неактуально, але це не так. Звільнення Півночі у квітні минулого року і все, що з того моменту відбувається – це уроки, які ми повинні засвоїти.
Міста і села Київщини, Чернігівщини і Сумщини були в окупації 4–5 тижнів. У часовому проміжку це може бути не так багато. Однак від цього доводиться оговтуватися рік і невідомо, скільки ще потрібно витратити часу.
Жертвами росіян на Півночі стали тисячі українців. Також були зруйновані тисячі будинків, об'єктів інфраструктури та культурних пам'яток.
І це тільки 4–5 тижнів. На прикладі північних областей ми маємо розуміти, яка нас чекає робота попереду. Навіть коли закінчиться війна. І це робота для всіх та кожного. Нам потрібно буде долати наслідки окупації тривалістю кілька місяців, понад рік чи навіть 9 років.
Зараз ті села і міста, які деокупували рік тому – найбезпечніші населені пункти з-поміж тих, у яких можна побачити наслідки "руского міра".
Тільки от один урок триває й досі – коли завершиться фізичне відновлення сіл та міст можна навіть приблизно розрахувати. Але як щодо морального відновлення? Як відновитися тим, хто все це пережив?