Спочатку вмовити її виїхати з Луганська, облишивши квартиру – єдине її майно, потім йти з нею пішки в спеку декілька кілометрів з міста без води, світла та зв'язку…
Читайте також: Будні "ЛНР": судячи по паспортам більшості жителів "республіки", ми живемо в Україні
А коли все це вони вдвох подолали (він у свої тридцять набагато легше, аніж вона), виявилося, що матір у її віці не може пристосовуватися до умов хостелів, переїздів, найманого житла, його пошуків роботи та усіх негараздів. Тобто вона легше переживе війну вдома – навіть, без світла, води та зв’язку, аніж нове життя з нуля у зоні миру. І вона повернулася в Луганськ попри всі умови сина. Ось і думай про переваги пізнього материнства, коли в якийсь час власний син відчуває себе більш досвідченим, аніж його доросла матір, та відчуває відповідальність за життя матері, як колись відчувала вона турботу за сина...
Для мого приятеля однією з головних проблем була – зв'язок із матір'ю. Так, він взяв на себе поповнення її мобільного телефону, але з літа 2014 року мобільний зв'язок був дуже хитким та ненадійним, то мій приятель постійно обмірковував, які ще можуть бути варіанти зв'язку із матір'ю у її дуже вразливому віці. На пошуки такого ідеального зв’язку він витратив півтори роки. Він умовив матір тримати комп'ютер постійно ввімкненим, аби мати можливість спостерігати через веб-камеру за станом у квартирі. Веб-камеру він придбав із великими технічними можливостями, передав у Луганськ, руками друзів налаштував її та навчив матір користуватися Скайпом.
Є в неї і телефон із вайбером, яким вона вміє вже користуватися, а мій приятель слідкує, аби її Інтернет був завжди поповненим. Здавалося б, усе це зайві рухи, якщо є постійний канал зв'язку – "Водафон". Але ж… Після літа 2014 року "Водафон" переставав працювати декілька разів – то кабель був перебитий у зв'язку з бойовими діями, то йшли перемови з Плотницьким про суму відкатів за дозвіл роботи тут – це знали усі.
Але тоді у "республіці" працював ще один український оператор зв’язку "Life", і проблеми комунікативної ізоляції не було. Останній раз проблема відсутності зв'язку у оператора "Водафон" була влітку 2015, коли йшли перемови про подальшу роботу оператора у зоні АТО. Багато хто тоді придбав сім-карти "Life", бо ситуація була доволі непередбачуваною.
Читайте також: Будні "ЛНР": їжа – нагальна потреба, за яку зовсім нічим платити
Як виявилося, "Водафон" повернувся, а "Life" через деякий час пішов з "республіки", а домашню колекцію сімок поповнили картки "Life" із грошима на рахунку.
11 січня ситуація повторилася – "Водафон" перестав працювати. "Офіційна" версія місцевої "влади" – українські диверсанти навмисно перерізали кабель зі свого боку аби до усіх блокад додати ще блокаду комунікативну…
Які є зараз варіанти зв’язку у межах самої "республіки" окрім "Водафону"? Їх декілька. Це вайбер із умовами доступу до Інтернету (для багатьох це можливо лише вдома), зі стаціонарних телефонів (їх у "республіці" дуже мало, бо щомісячна абонплата майже 100 рублів (близько 50 грн)) та через мережу місцевого зв'язку "Лугаком". Останнє варто того, аби зупинитися на цьому.
"Лугаком" виник близько двох років тому як альтернативний вид зв’язку. Відносно дешево, особливо якщо телефонувати у Росію, але… Взагалі-то його і брали лише для нечастих дзвінків у Росію. Телефонувати з "Лугакома" можна лише абонентам "Лугакома", "Фенікса" (телефонний оператор "ДНР") та на російські номери.
Тобто ані з "Водафона", ані на "Водафон" з сім-картки "Лугакома" ви не зателефонуєте. Помічаєте місцевий характер? Все мейд ін ріпаблік – документи, дипломи, зв'язок…
Але в контексті усієї історії я думаю, наскільки передбачливим був мій приятель, який заздалегідь подбав про зв'язок із матір'ю, бо дуже часто я чую про те, що багато з ким зв'язок втрачений з причин відсутності Інтернету у абонента, або вайберу в старій моделі телефону. І в такій ситуації я в котре думаю, що розлучатися було не варте з близькими, аби не хвилюватися за них у ситуаціях відсутності зв'язку.
Читайте також: Будні "ЛНР": самообман тут – спосіб вижити і не зійти з розуму