Було байдуже, куди поїде потяг, – харків'янка Ксенія про переїзд у Львів і перехід на українську

30 липня 2022 , 14:00
Читать новость на русском

Коли 24 лютого росія підступно почала повномасштабне вторгення в Україну, Харків одним із перших зазнав ворожих ударів. Відтоді окупанти майже не припиняють його обстрілювати. Тисячі містян були змушені покинути рідний дім, щоб вберегтися від небезпеки. Але де б вони не були, відчувають підтримку інших українців.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

У межах проєкту СВОЇ 24 канал розповідає історію Ксенії Артюх, яка родом із Харківської області, але перед російським нападом тривалий час проживала саме в обласному центрі.

Важливо 24 канал збирає історії українців, які втратили дім через війну, але знайшли його знову

Ксенія – спеціаліст з руху, відновлює біомеханіки руху людини. Як пояснює дівчина, це актуально не лише для спортсменів, але й для усіх інших людей.

"Та методика, за якою я працюю, має фізіотерапевтичний ефект. Взагалі, я це називаю таким собі превентивним заходом для того, аби через 5 – 10 років людина мала гарну якість життя. Аби було менше хвороб, більше гарного настрою", – додає дівчина.

Ми зустрічаємось у Львові, через 5 місяців після того, як росія почала нову активну фазу війни проти України. Ксенії, як і сотням тисяч інших українців, довелося втікати якнайдалі від лінії фронту.

На 24 каналі ми продовжуємо проєкт СВОЇ про людей, яких пекельна війна змусила поїхати з дому і шукати новий. Аби зберегти їхні спогади і передати їх світу. Аби розповісти про неймовірних людей, які допомагають один одному. Аби показати, що в будь-якому куточку України усі ми – СВОЇ. Ці розмови непрості. Від них стискає в грудях, але вони мають бути почутими.

Розмова з Ксенією Артюх у відеоформаті: дивіться відео

 

"Звуки вибухів ні з чим не переплутати": ранок 24 лютого у Харкові

24 лютого – це ранок, який змінив наше життя. Як цей ранок почався у вас? Чи пригадуєте, коли саме зрозуміли, що почалася повномасштабна війна?

Я прокинулася від вибухів, цей звук не переплутаєш ні з чим. Це було щось, що я чую вперше. Одразу зайшла у телеграм, було багато новин про те, що почалася війна. Це все (вибухи – 24 канал) було дуже добре чути. Попри те, що на той момент я жила у центрі Харкова. Я подзвонила своїй мамі, бо знала, що у той час вона перебувала у потязі. Запитала, як вона. Мама відповіла, що нормально, й запитала, чого я їй дзвоню о 5:00. Я не стала говорити, що почалася війна… Щоб вона спокійно доїхала. Але вже десь через 20 хвилин вона подзвонила зі словами: "Ти чого мені нічого не сказала?!". Від 5:00 я не спала. Ми всі не знали, що робити. Зібралися в одній квартирі – дівчата, близькі знайомі. Нам було страшно бути наодинці. Так з першого дня війни ми всі й жили разом. Нас п'ятеро й собака – в одній квартирі у центрі міста.


Дівчата у ванній під час повітряної тривоги / Фото з особистого архіву 


Ксенія та Оскар ховаються від небезпеки / Фото з особистого архіву

Одна з повітряних тривог у Харкові у перші дні після вторгнення: дивіться відео

Ми думали, що зараз на кордоні десь все це "побахкає", буде декілька перестрілок, і все закінчиться. Ми не могли повірити, що все те, що зараз відбувається, в принципі взагалі може бути реальним у XXI столітті.

І ось так ми жили перші 10 днів війни…  Потім, після вибуху в центрі, коли прилетіло по Харківській ОДА, ми вирішили, що треба кудись поїхати. Бо вони вже добралися до центру, це вже були не околиці. З кожним днем ситуація ставала все серйознішою.

Окупанти вдарили по центру Харкова 1 березня: дивіться відео

"Такого натовпу я ще не бачила": евакуація з Харкова 

Як ви приймали рішення про переїзд і пошук нового дому? І як минула евакуація, дорога? Що відчували тоді?

Сам процес нашої евакуації я не забуду ніколи, ці 2 дні. Вирішили, що будемо виїжджати потягом. Бо вже на той час були випадки, коли на дорогах розстрілювали автомобілі. Було страшно. Ми усім своїм складом зібралися й поїхали на вокзал. Там вже було дуже людно. Такого скупчення я ще ніколи не бачила, щоб стільки людей водночас були в одному місці.

Що відбувалося на вокзалі: дивіться відео з особистого архіву Ксенії

Ми багато годин стояли у черзі просто для того, щоб вийти на колію. А щоб сісти в потяг – були окремі черги. Було так багато людей, що я не мала можливості залишити свого собаку на підлозі. Весь час тримала його на руках. На той момент він важив 12 кілограмів, і це було досить важко.


Ксенія з песиком на вокзалі перед евакуацією / Фото з особистого архіву 

Я взяла з собою мінімальну кількість речей. Не було й думки, що їду на довгий час. Думала, що виїду на 2 тижні, все обов’язково закінчиться, бо ж не може не закінчитися, і я повернуся додому. Але щось всередині підказувало, що може й не на 2 тижні, а на місяць або й два. Я взяла невелику сумку. Там було по 2 комплекти одягу на холодну весну, теплу, й на щось середнє. Ось з таким мінімальним багажем і собакою я й приїхала до Львова.

"Страх, відчай і вибухи поруч": на вокзалі була налякана атмосфера

Коли ми сідали в потяг, нам було все одно, куди він їде. Чи до Дніпра, чи до Полтави, чи до Львова, чи до Івано-Франківська. Була задача: просто виїхати. Бо коли під час евакуації ми перебували на вокзалі – вже поруч були вибухи. І вся ця маса наляканих людей… Ми не могли б навіть вийти з натовпу. Атмосфера була дуже… Відчувалися безвихідь, страх, відчай. Це був такий мікс із різних відчуттів. Потім довелося ще кілька днів від цього відходити, ми усі були під впливом поїздки.

Їхали 24 години. Сидячи. Це вже нам пощастило. Вдалося зайти в потяг і зайняти сидячі місця. У Львові ми приїхали у квартиру знайомих наших знайомих. Місяць там прожили. Частина нашої "команди" відразу поїхала за кордон. З іншою дівчиною ми ще місяць жили удвох і чекали, що, можливо, через тиждень чи два все закінчиться. Десь тільки через місяць ми усвідомили, що так не буде. Що все не так швидко, як би нам того хотілося.

Тобто ви до Львова потрапили просто тому, що потяг їхав до Львова?

Нам треба було просто виїхати з Харкова, бо вже починався треш і там було небезпечно. Так, нам було все одно, куди. Якби потяг їхав до Івано-Франківська чи Вінниці, ми поїхали б туди. Не було обов’язковим рішенням їхати саме до Львова.

"Я фактично взагалі нікого не знала": про нове життя у Львові

Ви приїхали потягом до Львова. Вийшли у місто, мабуть, зовсім для вас незнайоме. Що було у вас на думці? Коли ви сконтактувалися зі знайомими, які прихистили вас з подругами? ​

Я вже була тут 3 роки тому. Це була коротка туристична поїздка на 4 дні. Зі знайомими почали контактувати ще у дорозі, коли зрозуміли, що будемо їхати до Львова. Спочатку ми навіть не знали, о котрій приїжджає потяг. Тобто не було якогось розкладу. Приїжджав потяг, маса людей туди завалювалася і він їхав. О котрій він прибуває, на яку колію – ніхто цього не знав. Мені допомогло те, що знайомий, не знаю звідки, але знав, що на четверту колію о 15:00 прибуває потяг, і кудись їде. Куди їде – не було зрозуміло. І ми там о 15:00 стояли. На ті колії вийти було непросто. Непросто було й пройти по території вокзалу. Ми йшли через колії з сумками, з собаками. Просто їх перелазили.

А як вдалося вийти на цих знайомих у Львові?

Це були не мої знайомі, а однієї дівчини, з якою ми їхали. На той момент квартира була пустою, бо власники виїхали до Польщі. І нас запросили там пожити якийсь час. Вони не знали, на скільки, і ми не знали. Ми там жили десь місяць. А потім власниця квартири сказала, що повертається. Ми почали екстрено щось шукати. Я знала, що моя компаньйонка буде виїжджати зі Львова, вона поверталася на батьківщину в Сумську область.

Я розуміла, що фактично залишаюсь одна у місті. Приїхавши сюди, в мене не було жодного знайомого. Взагалі нікого, нуль. Але завдяки моїй комунікабельності у мене швидко вони з'являються. Мені багато щастило з новими знайомствами. Зустрічалися дійсно гарні люди, які допомагали у тих чи інших питаннях. Дякую їм за це.

Можливо, можете виділити когось одного, хто найбільше вам тут допомагав?

Коли я вже переїжджала з тієї квартири (першої – 24 канал), я сказала знайомому, що шукаю нове житло. Він мав іншу знайому, якій було страшно жити самій вдома. Її хлопця мобілізували і вона залишилася у квартирі одна. Сказав, що дасть її контакт, "а там розбирайтеся самі". Наступного дня ми зустрілися випити каву, познайомитися. Так сталося, що почали жити разом. Ця дівчина – Аліна Давидович. Вона мені особливо допомогла. Зараз ми не живемо разом, я вже одна. Але вона дуже мене підтримала у той час, коли потрібно було швидко знайти житло. А у Львові на той час це було досить складно зробити.


Ксенія та Аліна жили разом упродовж місяця / Фото з особистого архіву

"Я біжу, бачу багато вогню, все палає": перед війною снився сон

Побувши якийсь час у Львові й оговтавшись від переїзду, ви зрозуміли, що тут треба продовжувати свою справу? Коли це сталося?

Вже на другий день. Відтоді я реалізовую тут свій план. Якось так дивно трапилося, що у грудні, ще до війни, мені снився сон. Про те, що я тут у Львові, і я біжу. Якісь дахи, я швидко пересуваюсь, багато вогню, диму, якийсь кіпіш… Бачу будівлі, які палають. Я бігла містом і знала, що біжу в студію пілатесу. Я туди забігаю, і в мене все окей, я заспокоїлася. Раніше я не була у цій студії, я просто бачила фото і знала, який вона має вигляд. Бо там працюють мої колеги, там проходять семінари. І от вона мені сниться, що я туди біжу, що мені туди треба. І як я приїхала до Львова, мій сон виявився доволі віщим. Я вирішила, що їм зателефоную. І наступного дня я вже стала шукати, де можу знайти роботу й продовжити займатися тим, чим займаюсь. З часом я все-таки повернулася до своєї діяльності.

Не відразу все виходило, бо інший ринок. Люди по-іншому поводяться, у них інші запити. Це не харківська аудиторія зовсім, і не мирний час.

Але я робила максимум, що від мене залежить, щоб налаштувати своє довоєнне життя. А бажання налаштувати його у мене було одразу.


Ксенія – спеціаліст з руху / Фото з особистого архіву


Дівчина допомагає відновлювати біомеханіку руху / Фото з особистого архіву

Можливо, зараз працюєте у своїй сфері з людьми, які також переїхали сюди?

Так, у мене якраз таки більше людей, які не львів'яни. Усі хочуть продовжувати своє нормальне життя. І жити плюс-мінус так, як до війни.

Зверніть увагу Ти не знаєш людину, а вона тебе рятує, – зворушлива історія Демида про виїзд з Харкова

"Хочу зробити свій внесок в українізацію": про перехід на українську мову

У вас вже є постійні клієнти? Чи важко було починати з ними працювати? Чи не було додаткових труднощів у роботі?

Ні. Я вважаю, що після того, як ми поживемо в умовах війни, то всі інші якісь питання, які виникатимуть, це просто ніщо. "Ізі", порішаємо. З мовою у мене проблем немає. Просто треба було згадати, як ми у школі розмовляли. Бо після закінчення школи я навчалася російською.

Наскільки я розумію, до війни ви спілкувалися російською? Нові дописи у вашому інстаграмі – вже українською. Що вплинуло на це ваше рішення та наскільки важко було "втягнутися"?

Насправді я ще до війни думала про те, що хочу перевести свої соцмережі на українську. Щоб усі мої публічні заяви були українською. Але я ж жила у російськомовному регіоні, і це не притаманно там. Не тому, що люди не знають, чи не хочуть розмовляти. Просто не притаманно там якось. Тому я подумала про це, але ще не стала робити. Бо треба перекладати, морочитися з цим, трошки напрягатися.

Але війна стала таким вирішальним моментом, коли я вирішила, що я хочу зробити свій внесок в українізацію, що все публічне робитиму українською.

Але у побуті я розмовляю і російською. З україномовними – українською, з російськомовними – російською. Багато людей у моєму оточенні російськомовні. Я не бачу в цьому якоїсь проблеми. Розмовляю і так, і так. А ті люди, які дуже категорично ставляться до мовного питання… Мені здається, що це якісь дурниці. Не варто допускати, щоб мовне питання створювало якісь сварки в українському суспільстві.

"Небезпечно жити з шаленим сусідом": Ксенія поки не думає повертатися до Харкова

Переїхавши з Харкова, чи можете сказати, що тут у Львові почуваєтеся повністю у безпеці?

Можу. Бо у порівнянні з тим, що було у Харкові навіть у ті перші дні війни, які я там застала, це взагалі не та атмосфера, яка зараз у Львові. Тобто тут є плюс-мінус нормальне життя. Можна ходити вулицями. Можна не спати у коридорах, підвалах, бомбосховищах. Тут я почуваюся комфортніше. Психологічно, фізично, в усіх аспектах. 

Мені здається, що це вже був кінець весни, початок літа – багато людей почали повертатися до Харкова. Навіть попри те, що влада казала, що це небезпечно. Чи не було у вас тоді думок про те, щоб також повернутися?

Думки такої не було. Точніше не було такого відчуття, внутрішнього бажання. Я буду себе небезпечно відчувати, якщо поряд такий сусід. Це, наприклад, якби ми зараз жили у Львові й у нас була війна з Польщею. Тут 30 чи 50 кілометрів до кордону. Це дуже небезпечно жити з таким шаленим сусідом. Тому в мене наразі немає бажання повертатися туди.

Але Харків – це мій дім. Я не народилася там. Але жила там відрізок життя, який формував мене як особистість. Тому для мене мій дім – саме  Харків.

А де ви народилися?

У Харківській області. Це зараз лінія фронту. Там я народилася, там моя батьківщина. Там жили мої батьки, які зараз виїхали.

Чи залишився хтось із ваших рідних або друзів у Харкові?

Не знаю, як так сталося, але так, вони там залишися. Подруги. Вони мені допомагали, відправляли речі "Новою поштою". Це вже дівчата, які мають свої сім’ї. Все ж таки думають виїжджати і якось змінювати свою локацію, бо нормального життя там немає. А нормально жити хочеться.

Цікаво Росіяни ніяк не можуть змиритися з тим, що ЗСУ тотально знищує їхні війська під Харковом

Так, зараз там фактично така ситуація, що обстріли не припиняються ні на день. Коли ви вже самі переїхали, чи пробували вмовляти їх?

Ні, я взагалі не практикую вмовляння щодо будь-чого. Бо людина має сама зробити свій вибір. Те, чого вона хоче. Те, що для неї актуально. І бути за цей вибір відповідальним. Тому я не стану давати комусь якісь поради, як треба жити.

У одному зі своїх дописів в інстаграмі ви написали, що у Львові готові рухатися далі та починати все "фактично з нуля". Ба більше, чверть доходу плануєте надсилати до фондів допомоги людям, які не змогли залишити гарячі точки.

Так, все це мені вдається.

"У мене відсутнє відчуття дому, я відчувала себе вигнаною"

Від моменту евакуації з Харкова пройшло вже кілька місяців. Чи можете сказати, що за цей час Львів зміг стати для вас другим домом?

Ні, не можу. Просто у мене взагалі відсутнє відчуття дому. Тобто виїхати з Харкова – це було не моїм власним рішенням. Фактично упродовж першого часу я себе відчувала вигнаною з Харкова, вигнаною зі свого дому. Там у мене були мої плани, якесь мої бачення на подальше життя, моє оточення. Все життя було налаштоване там. І поки що у мене немає відчуття, що у мене є дім. І я думаю, що це просто тому, що для мене наразі це питання не зовсім актуальне. Зараз є інші, порівняно важливіші для мене питання, на які я шукаю відповіді, реалізовую це все. Тому згодом, думаю, що у мене десь та й з'явиться дім і це відчуття дому. 

Віримо у ЗСУ й сподіваємося, що вам якнайшвидше вдасться туди повернутися, і що на той момент там вже буде безпечно.

Ви знаєте, навіть якщо там у 2023 році буде відносно безпечно, не думаю, що у мене буде бажання повернутися. 

Взагалі чи упродовж якогось часу?

Складне питання. Скажімо так: поки що я не бачу себе у Харкові. Поки що я бачу себе у пошуках того місця, де я б почувалася добре, відчувала ріст і розвиток. Тому що для мене це питання важливіше, ніж якась географічна точка перебування. Це може бути інше місто. Важливо, аби я перебувала в умовах, при яких я буду відчувати свій розвиток.

Читайте також "Це також наша війна": іноземні легіонери відчайдушно захищають Харківщину

"Є добрі люди, які можуть допомогти просто так"

Ви казали, що їхати з Харкова було вимушеним рішенням. Очевидно, що це важко, коли у якийсь момент треба "спакувати все життя у валізу". Що б ви порадили людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в безпечніші місця? Опираючись на власний досвід, як себе налаштувати?

Складно дати одну пораду тисячам людей. Це треба індивідуально. Я б порадила прислухатися до свого внутрішнього голосу. До інтуїції, до серця, до душі – люди по-різному це називають. І ухвалювати рішення згідно з своїми відчуттями – саме тобі треба кудись їхати, чи не треба. І бути за це рішення відповідальним. Не перекладати відповідальність на "сусідку Галину", на свого сина, на інших родичів, чи на те, що там десь сказали по телебаченню, чи що мер сказав.

Я б радила більше прислухатися до себе. І вірити в свої сили. Вірити в те, що є добрі люди, які можуть допомогти просто так, безкорисливо. Я у це вірю, зі мною це траплялося.

І я хочу, щоб інші також знали, що це можливо. І не боялися ухвалювати рішення, які можуть кардинально змінювати життя.

Перемога України – це питання часу. Ніхто у цьому, думаю, не сумнівається. Що ви зробите найперше, коли про це дізнаєтеся?

Я б хотіла побачити людей, яких не бачила від моменту початку війни. Хотіла б поїхати у ті місця, звідки я родом, де жила, це все побачити, походити по тих вулицях. Бо я за цим сумую. Не знаю, чи на момент нашої перемоги я буду в Україні... Але все ж таки мені б хотілося жити в Україні. Будувати тут кар’єру, народжувати дітей. Тому після перемоги, можливо, я тут зроблю бізнес якийсь, чи буду тут народжувати "бандерят". Подивимось, час покаже.