В Україні кожен ранок починається з хвилини мовчання. Це хвилина, коли ми згадуємо тих, кого більше немає. Але після російських ударів є ще одна хвилина — хвилина тиші. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Страшна реальність українців

Це той час, коли рятувальники вимикають техніку, завмирають і слухають. Чи є голос під завалами. Чи є шанс. Чи є ще чиєсь життя всередині будинку, який Росія зруйнувала ракетою.

І саме в цей момент російська пропаганда виходить із черговим "розбором цілей". Вони розповідають, що били по "місцях дислокації найманців", по "логістичних центрах", по "об'єктах енергетики". Вони намагаються надати терору форму військового звіту.

Але реальність інша.

Росія влучила по житлових будинках, підстанції швидкої допомоги, приватній клініці, ринку, готелю, складу інтернет-магазину Moyo, логістичних об'єктах, цивільних складах, будинках у Дарницькому, Шевченківському, Печерському, Подільському, Голосіївському, Деснянському, Дніпровському та Святошинському районах.

Це не "військові цілі". Це Київ. Це люди. Це квартири, під’їзди, дахи, дитячі майданчики, швидкі, магазини, склади, робочі місця.

Російська пропаганда назвала готелі "місцями дислокації найманців НАТО". Бо, звісно, якщо вірити Москві, НАТО воює з Росією з номерів у центрі Києва. Не на фронті, не в окопах, а з готелю. Така в них логіка. Якщо бачать людей у камуфляжі біля місця удару — це, звісно, "доказ". Не мобільні вогневі групи, не рятувальники, не військові, які першими прибувають після атаки. Просто "НАТО".

Вони назвали склад Moyo "транспортно-логістичним центром із безпілотниками". Насправді це склад і офіс інтернет-магазину. Побутова техніка, телефони, ноутбуки, навушники, батарейки, акумулятори. Те саме стосується складів Нової пошти, “Нашої Ряби”, OkWine, Українського Червоного Хреста.

Після удару по складу Червоного Хреста Україна втратила понад 320 тисяч одиниць гуманітарних вантажів і обладнання на суму понад 79 мільйонів гривень. Там були генератори, медичне обладнання, засоби екстреного реагування, стратегічний резерв допомоги для людей, які постраждали від війни.

І тут виникає дуже просте питання. Якщо Росія б'є по гуманітарних складах в Україні, то як вона сама визначає "гуманітарний вантаж"? Наприклад, 50 тисяч тонн бензину, які Росія просить у Казахстану як гуманітарну допомогу, — це що? Гуманітарка? Чи ресурс для країни-агресора, яка щодня запускає ракети й дрони по українських містах.

Росія любить називати свої атаки “ударами у відповідь”. Але держава, яка розпочала неспровоковану війну, не має морального і юридичного права говорити про “відплату”. За міжнародним правом право на самооборону має жертва агресії, а не агресор.

Україна має право бити по джерелах російської війни: по військово-промисловому комплексу, по логістиці, по нафтопереробці, по об’єктах, які забезпечують армію окупантів. Це не помста. Це самооборона.

Росія ж б'є по житлових будинках і називає це “відповіддю”. Б'є по підстанції швидкої допомоги — і називає це "ціллю". Б'є по складу Червоного Хреста — і мовчить. Б’є по цивільному Києву — і вигадує "найманців НАТО" у готелях.

Жахливі кадри з місця чергового воєнного злочину росіян, фото – ДСНС:

Це не відповідь. Це щоразу новий акт терору

І що важливо: цей терор не є ознакою сили. Це ознака безсилля. Путін програє війну в тому сенсі, що не досягає її цілей. Україна отримала власні дрони, далекобійні можливості, готує свою балістику, будує нову оборону, знищує російську логістику й військову інфраструктуру.

Росія тим часом просить бензин у Казахстану, шукає пальне в Індії, Білорусі та інших країнах, а в Калінінградській області люди стоять у чергах на заправках. Там уже обмежують продаж бензину й дизелю в одні руки, скорочують автобусні рейси, а Путін збирає позачергові наради під виглядом обговорення "соціально-економічного розвитку".

Насправді вони обговорюють не розвиток. Вони обговорюють дефіцит. І це дуже символічно.

Країна, яка роками продавала війну як телевізійну картинку, тепер починає отримувати її у вигляді порожніх баків, зламаної логістики, черг на АЗС і страху, що "все йде за планом" уже не звучить навіть смішно.

Але жоден російський дефіцит не перекриває наш біль.

Можна говорити про паливну кризу в Росії. Можна говорити про падіння чергового Ка-52. Можна говорити про провал російського наступу, про те, що темпи окупації падають, а цілі так званої "СВО" не досягнуті. Можна навіть з гіркою іронією сказати, що Росія сама зробила Україну сильнішою: дала нам армію, зброю, технології, пантеон нових героїв і ще глибшу ненависть до імперії.

Але жодне з цих слів не поверне 20 людей, убитих у Києві. Жодна статистика не втішить родини, які сьогодні чекають біля завалів. Жодна аналітика не заглушить звук тієї хвилини тиші, коли рятувальники слухають, чи є ще хтось живий.

Росія розкладається зсередини, але продукт свого гниття несе назовні — до нас. І ці удари, на жаль, триватимуть доти, доки ця імперія не захлинеться у власній війні.

Тому сьогодні важливо не лише ненавидіти. Ненависть має працювати. Донатом. Допомогою. Підтримкою тих, хто втратив близьких. Підтримкою тих, хто розбирає завали. Підтримкою тих, хто тримає фронт.

Росія хоче зламати український тил. Але тил тримається не тільки на стінах будинків. Він тримається на людях, які після кожного удару допомагають одне одному, донатять, рятують, мовчать одну хвилину — і знову стають до роботи.

Україна стоятиме. Все решта мине.