Україна не наблизилася до ЄС
Підписавши заявку на вступ до Європейського Союзу на самому початку повномасштабного російського вторгнення, Україна задекларувала, що бажає швидкого і неухильного поступу. Але те, що торік призвело до мирного картонкового протесту, справа Мідас & Ко та інші корупційні скандали перетворилися на один із суттєвих чинників відсутності бажання лідерів країн ЄС боротися за одномоментне відкриття нам усіх кластерів. Про це пише Лана Зеркаль.
Це можна порівняти з технічним дефолтом на треку верховенства права, точніше цілою низкою таких дефолтів. А подіями цього липня ми несвідомо (або навпаки свідомо – тут навіть незрозуміло, що гірше) тільки додали скептикам аргументів і послабили нашу групу підтримки.
Що характерно, обидві сторони прекрасно розуміють: відкриття кластерів річ суто політична. Адже Україна і так отримала всі бенчмарки, себто умови виконання всіх шести кластерів, ще до початку переговорів. Проте Києву потрібні візуальні ознаки поступу, так само, просто в площині виконання заявлених декларацій, ознак поступу чекає Брюссель. Натомість він бачить, як український парламент відверто саботує все, що може зменшити можливість ручного керування та доступу до корупційного ресурсу.
Реакцію Єврокомісії я б назвала максимально поміркованою і м'якою за наявних умов: немає жодного сенсу заохочувати таку поведінку, тому те, що ми бачимо, – це відсутність позитивного підкріплення. Чіткий меседж політичним елітам, які перетворили вступ до ЄС на особисте досягнення: у "кредитній історії" для подальшого зближення мають з'явитися якісь успішні записи.
Приклад, де навіть це не спрацювало, у нас перед очима: Сербія, яка імітує вступ вже півтора десятка років і продовжує улюблену гру українських еліт, коли риторика і дії існують у паралельних світах. За останні роки це ні на крок не наблизило її до членства в блоку.
Чому сусіди України не хочуть її швидкого вступу у ЄС?
Є і друга причина, на якій я хочу окремо зупинитися: йдеться банально про гроші. Бо цінності – цінностями, а просто зараз в ЄС триває складний і нетривіальний процес формування бюджету на 2028 – 2034 роки.
І от, приміром, Угорщина б'ється за заблоковані в часи Віктора Орбана кошти – частина вже безповоротно згоріла, але новий прем'єр Петер Мадяр підписав з Єврокомісією угоду про розблокування 17 мільярдів євро, якщо до кінця серпня країна пройде процес повного перезавантаження, ухвалення антикорупційного законодавства і так далі.
Ця сума є неабияким козирем для Урсули фон дер Ляєн, адже Будапешт занадто довго псував Єврокомісії нерви. Не варто очікувати, що цей важіль буде використано для замирення Угорщини з Україною, там і так багато власних тем на порядку денному.
Та й решта країн, асоціацій та регіонів намагаються закласти в новому бюджеті потрібні їм для існування та розвитку гроші, неспівставні, себто набагато більші, за суми допомоги Україні.
Саме тому ніхто з наших сусідів не хоче швидкого вступу України в Євросоюз: адже доведеться враховувати нову країну, на яку треба планувати видатки, це означатиме зменшення сум, які виділяються їм. А хто з політиків захоче пояснювати своїм виборцям зменшення програм на підтримку фермерства чи озеленення регіонів?
Як і в кожній великій родині, в ЄС кожен хоче швидко і гарантовано отримати щось для себе. Тих, хто інтенсивно намагається не допустити до годівнички нових потенційних "родичів" можна, звісно, називати цинічними. Проте саме завдяки європейським грошам, які надходили й продовжують надходити, ми спроможні боротися за виживання, а далі будемо відновлюватися і зростати. Тож доречно приймати і їхні реалії, і їхні умови. Робити свою домашню роботу за вже встановленими критеріями і забезпечувати реальну підтримку в парламенті необхідних змін, щоб ззовні не виглядало, що ручний прокурор і ДБР важливіші за швидкий вступ у ЄС.
Від чогось, значить, доведеться відмовлятися.