Поки Україна говорить про мир, Росія готує заміну населення на окупованих територіях
Сергій Кирієнко проїхався окупованими частинами Запорізької області. З одного боку, це можна сприймати як перевірку з боку людини, яка займається кадровою політикою Кремля. Але мою увагу привернули кілька фактів, на яких наголошує російська преса. І вони наочно демонструють специфіку довгострокової політики Росії щодо контролю над окупованими регіонами.
Отже, сама поїздка супроводжувалася зустрічами із "керівниками регіонів". Логічно. Тим більше, що окуповані території України стали "кадровим трампліном" для багатьох пташенят Кирієнка. Алгоритм був простий – приїхав, попрацював кілька місяців, поїхав до Москви (чи іншого регіону) із підвищенням. Про це пише Ігор Тишкевич.
Як це працює?
Якщо 2023 року процес починався на умовно "керівному рівні" – так звані "губернатори" або їх "заступники", то сьогодні робота ведеться за двома напрямками.
По-перше, йдеться про призначення до міст і управлінь міського господарства. Причому частина призначенців, хоч і є "парашутистами", але приїжджає на термін від року та більше. Перевозять сім'ї. Тобто йдеться про формування досить масової групи управлінців, які за визначенням лояльні до Росії.
По-друге, йдеться про відбір місцевих кадрів для проходження навчання (а заразом кадрового сита) у рамках програм АНО "Росія – країна можливостей". Це і "школа губернаторів", і конкурс "Лідери Росії" та короткострокові стажування у "майстерні управління "Сенеж". І апробований сьогодні на Південній Осетії конкурс "Команда майбутнього".
Тут мета проста – вибрати потенційно лояльних і продемонструвати можливості особистісного та кадрового зростання. Тобто показати місцевому населенню, що фактор лояльності та деяких здібностей може дати можливість прийти в управління регіоном в обхід старих груп впливу та кланів.
Поділ смертю
Окремим пунктом програми було посмертне нагородження місцевих (саме місцевих) управлінців нижньої ланки. Нагороди "від президента Росії" (ордени "За мужність") передали родичам колишнього керівника радіочастотного центру та колишньої секретарки дільничної виборчої комісії.
Чому я на цьому акцентую увагу? Старий підхід імперій – поділ смертю. Кирієнко продемонстрував "подяку" Путіна. Можливо, будуть деякі пільги та показова турбота місцевої влади. І створення на прикладах цивільних картинки "Україна вбила, а Росія дбає про сім'ї".
Те саме відбувається з мобілізацією на окупованих територіях. Чоловіків забирають до армії та відправляють на фронт. Завдання не у досягненні військових результатів, а у створенні ситуації, коли на фронті українці стріляють в українців. І отримання потоку трун на окупованих територіях. Усе це – з показовою турботою та виявом "подяки" для частини сімей. Смерть близьких роз'єднує. І родичі, знайомі через деякий час не будуть ставити питання "як і навіщо він там опинився". А поминатимуть добрим словом загиблого.
Не вірите, що таке можливо? Приклад ЛДНР найсвіжіший. Тільки тут задіюються додаткові механізми, створені торік. Наприклад, пільги дітям під час вступу до ВНЗ у Росії. Виплати "гробових", які Росія намагається проводити акуратно і вчасно. Не з любові до громадян (так само, як і громадян України, загнаних на фронт), а тому що це частина пропаганди та картинки "турботи".
Таким чином, Росія має намір створити та зміцнити місцеву ідентичність. Яка не буде "стерильно російською". Але буде вже "не українською". Те, що зробили у Донецькій та Луганській областях.
Робота над цим охоплює кілька напрямків:
- місцеві управлінці: кар'єрне та особистісне зростання в обмін на лояльність;
- поділ смертю: труни та похорон є вкрай ефективним механізмом зростання негативу та поділу суспільства. У цьому випадку йдеться про створення прірви між місцевими жителями та Україною;
- мобілізація та відправлення чоловіків на забій виконують й утилітарну функцію зменшення ризиків. Як би там не було, але чоловіки можуть стати основним "силовим" фундаментом можливих протестів, партизанського, тихого саботажу. Але якщо їх немає, для Росії буде менше проблем із контролем територій;
- демонстрація "турботи" та можливостей. Це втілюється через показову опіку над сім'ями, де є загиблі, яка обов'язково включає трек освіти дітей. Йдеться переважно про ВНЗ за межами свого регіону.
Але місцева ідентичність без противаг вкрай небезпечна. Адже нехай вона буде не українською, але вона не є і російською. І ось тут ще одна складова візиту Сергія Кирієнка. Процес, про який я писав два роки тому. Нині він розширюється. Дам просто цитату: "Обговорили залучення фахівців у галузі освіти та охорони здоров'я, зокрема забезпечення їх службовим житлом".
У чому суть? Це звичайна заміна населення. Причому з Росії надсилають молодих фахівців (у федеральному бюджеті є окрема стаття і є цільові субвенції місцевим бюджетам). Випускникам ВНЗ дають "підйомні", виділяють житло. І лишають працювати надовго. Причому їхня робота має бути пов'язана з постійним контактом з місцевим населенням – це лікарі, вчителі тощо. Тобто ті, хто "допомагає".
Російська молодь осяде в окупованих регіонах, матиме сім'ю і стане "місцевою". А в очах місцевого населення такі стануть "своїми" вже за пів року – рік. Сюди ж додаються програми виділення землі "ветеранам" та програми переселення з несприятливих регіонів.
А що ж Україна?
Ми говоримо про мир. І про мир "по лінії зіткнення". Але якщо основна риторика така, то який посил українська держава формує щодо своїх громадян під окупацією? І чи формує?
Адже одна справа говорити про завершення війни та можливу деокупацію. А якщо "довготривалий мир" з "гарантіями" та "по лінії зіткнення", то базове послання в очах місцевого населення змінюється. Воно уже звучить так: "Ви залишаєтеся під Росією". І тут питання у "наступній пропозиції".
Якщо такої немає, то посил звучить так: "Ви під Росією і тепер живете з цим".
А яким він може бути? Одночасно простим та складним. Адже самим собі треба відповісти на запитання: чи залишаємо людей там (зокрема, сподіваючись на збереження лояльності Україні)? Якщо залишаємо – тоді є сенс не підтримувати "телемарафон", а витратити ці кошти на програми інформаційної інтервенції у ці регіони. Це вже контури політики.
Питання друге: росіяни виховуватимуть українських дітей громадянами Росії. І зможуть це зробити. Приклад – ті самі ВНЗ.
Якщо ми хочемо, щоб діти росли громадянами України, треба думати про їхнє витягування. Як? По-перше, треба відповісти на питання: куди? Якщо ВНЗ, то треба пам'ятати, що НМТ діти з окупованих територій не пройдуть. Хоча б тому, що останні 3 роки навчалися за іншими програмами. А це означає, що потрібні механізми прийому (гуртожиток, соціальні працівники) таких дітей та підготовки до НМТ (викладачі). Або інший механізм оцінки.
Далі – ВНЗ, середні спеціальні навчальні заклади. І тут треба розуміти, що таким дітям батьки "сумку їжі до гуртожитку" не зберуть, грошей не надішлють. Значить, цим дітям потрібне житло, кошти на життя. Не "новорічна тисяча" для всіх, а цілеспрямовані виплати для майбутніх громадян, щоб вони могли жити на неокупованій території. І, звичайно, потрібна опіка (викладачі, психологи). Це ще одна грань політики.
До речі, діти найкраще "тримають" сім'ї. Зокрема у питаннях ідентичності батьків.
Питання третє: а що із чоловіками? Адже якщо нічого не робити, вони йдуть до російської армії (точніше, їх забирають) і далі – "як пощастить".
Тут є кілька варіантів реакції. Можна пропонувати перейти (переїхати в Україну) та піти до ЗСУ. Це варіант. Але не варто забувати про сім'ї, які будуть "у заручниках". Тоді треба думати про програму вивезення цілих сімей. Тисяч сімей. Це – житло, робота, можливо, деякі підйомні.
Зрештою, якщо вивозимо сім'ї, треба домовлятися з партнерами ЄС щодо пропуску автомобілів на російських номерах у їхні країни, бодай якщо за кермом українці, які їдуть додому. Адже якщо в сім'ї з окупованої території було авто, люди змушені були перереєструвати його для виїзду за межі свого регіону. Або ж треба вести переговори з Мінськом, щоб на переходах, якими українці повертаються пішки (таких два), відкрити рух автомобілів.
Ще один варіант – пропонувати здаватися в полон. Але тоді треба вирішити питання з відповідальністю за участь у російській армії. Простіше кажучи, визначити критерії та момент, з якого відповідальність настає. І після цього можна вести агітацію: "мобілізували – здавайся відразу". Але необхідний механізм, як це забезпечити в реальних умовах – достатньо гнучкий, але він має бути.
В обох випадках працює логіка: що більше здалися/переїхали, то менше мобілізували в російську армію. І тим менше буде трун, які роз'єднують і які Росія використовує як пропаганду.
Це лише поверхневі штрихи. Ключове в іншому. Росія демонструє вже навіть не розробку, а розвиток довгострокової політики щодо окупованих територій.
Ми маємо негативний приклад Донбасу – коли так і не сформували політику щодо роботи з населенням ЛДНР. І зараз ризикуємо повторити ту саму помилку на прикладі окупованих частин Запорізької та Херсонської областей.
Або ж таки зможемо поставити собі складні питання і відповісти на них – так виникнуть контури політики.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.