Журналісти ZAXID.NET розповіли, як "Лиманська коза" у "місці щасливих людей" пережила 8,5 місяців окупації та продовжує працювати під ворожими обстрілами.

Дивіться також Зараз той момент, щоб виправити попередні помилки: поради від архітекторів з відбудови Маріуполя


Олена і Валентин Бєлозоренки, засновники еко-ферми Лиманська коза / Фото ZAXID.NET

"Ми вибрали кіз"

Олена Бєлозоренко 20 років працювала в Херсонському обласному музично-драматичному театрі. 10 років із них була адміністраторкою з гастрольної діяльності – возила трупу по Україні і за кордон. Водночас жінка мріяла жити в селі.

"Життя ішло між театром і домом, а нам з чоловіком хотілося на волю. Діти вже були дорослі. Вони підтримали нас морально і матеріально. Тож, коли мені було 45 років, ми розпочали нове життя в селі", – розповідає Олена.

Подружжя одразу засадило город – хотілося вирощувати все. Було важко, не виходило, але вони продовжували. До городини захотілося домашнього молока і сиру.

"Я навіть думала про корову, але сусіди розповіли, що лише на корм взимку потрібно 10 тис. грн. Це тоді була непідйомна сума, тож, слава Богу, корову ми не завели", – сміється Олена Бєлозоренко.

Пара купила в селі двох звичайних козенят по 100 грн. Олена і Валентин зовсім не розуміли, як за ними доглядати, чим годувати, як випасати. Але – "няньчились, няньчились і виростили хороших кізоньок", які згодом народили і почали давати молоко.


Олена Бєлозоренко з козеням / Фото ZAXID.NET

"Першу склянку ми навіть боялися пробувати, бо чули міфи про козяче молоко, що воно несмачне, із запахом, з присмаком. А спробували – і виявилось, що воно таке смачне, як пломбір, солоденьке", – згадує фермерка.

Тоді ж Олена почала робити бринзу з козячого молока. У неї була розвага – дивитися відео про сироваріння. Одного разу побачила ролик, де господиня мала стильну кухню, красиву каструлю і мисочки – так візуально обрала рецепт для своєї першої спроби. У селі, розповідає жінка, козячий сир не цінують – "ну таке". Тож вона пригощала друзів і колег в театрі, де продовжувала працювати ще п’ять років після переїзду в Станіслав. Згодом до бринзи додався сир халумі з м’ятою, фета в маринаді, інші види сиру.

"Я увійшла в азарт! Коли розумієш, що ти, міська жителька, створила своїми руками справжній продукт, то почуваєшся богинею. О, боже! Я можу відрізати шматок сиру, покласти його на хліб – і це буде справжній бутерброд! Я була в захваті. У 45 років я знайшла свою справу. Мені не набридає досі – варіння сиру я вважаю медитацією", – говорить Олена Бєлозоренко.

Щоденна дорога в Херсон – по 40 км туди і назад – здоров’я і сил не додавала. Одного разу Олена потрапила в лікарню – на півроку. Лікар сказав, що з її діагнозом потрібно обирати – або театр і життя в місті, або село і кози. У цей період подружжя Бєлозоренків купило трьох перших породистих кіз, яких знайшло за оголошенням. У них народилося перші породисті козенята, молока стало значно більше.

"Станіслав залишати не хотілося. І ми вибрали кіз. Так почали розвиватися", – згадує жінка.

Кози на фермі:

Зірки зійшлися

Це ще не була ферма, каже Олена Бєлозоренко. Після звільнення з театру вона шукала підробіток – планувала працювати два дні через два і жити почергово в місті і в селі, щоб мати бодай невеликий дохід, поки чоловік займався господарством. Але робота не знаходилась. Жінка була засмучена.

"Аж раптом мені подзвонила вже покійна Олена Микитась із херсонської ГО Успішна жінка. Вони проводили тренінги для жінок, які хотіли займатися підприємництвом. І я з радістю пішла", –розповідає Олена.

У цей же час подружжя готувало сирний подарунок директору драмтеатру Олександру Книзі. Дизайнери-театрали намалювали логотип для упаковки – кізоньку. А на одному з тренінгів Олена отримала завдання – придумати назву для своєї справи, свого продукту.

"Я і кажу – Лиманська коза. Мене відмовляли – та ні, не підходить, треба Молочна ферма чи щось таке зрозуміле. А я вперлася. Так ми і написали на подарунку, так ця назва і з’явилась", – згадує Олена Бєлозоренко.

Після тренінгів в Херсоні жінка пройшла ще одне навчання для майбутніх підприємців, зареєструвала ФОП і стала серйозно займатися козами, яких у сім’ї було вже 13. Вона стежила за досвідченими сироварами, вишукувала рецепти та інформацію про своїх улюбленців на професійних форумах.

"На жаль, у мене ніколи не було фінансової можливості повчитися сироварінню в Італії чи Франції. Та крафтовий сир – це такий продукт, що неможливо зіпсувати. У крайньому разі замість задуманого вийде просто інший сир. У мене таке було кілька разів, дуже смачно вийшло. Зазвичай я дотримуюсь рецептури і технології, та бувають маленькі нюанси", – ділиться Олена.

Також учасники форуму якось допомогли подружжю, яке не мало досвіду, врятувати пару новонароджених породистих козенят.

"Це було взимку, ніхто не хотів їхати – все замело. Я плакала і не знала, що робити, бо вони були дуже кволі. Забрала додому на грілку. Учасники форму козоводів допомогли їх виходити, пояснили, що з породистими козами не так легко, як зі звичайними. У селі з ветеринарами важко, тим більше, ми тут чужі. Колись я шукала ветеринарів для котів, то на мене дивились, як на дивачку", – ділиться жінка досвідом фермерства.


Олена Бєлозоренко з козеням / Фото ZAXID.NET

Перші туристи "Лиманської кози"

Одного разу Олені зателефонував Олександр Книга і повідомив, що пришле до неї на екскурсію групу молодих людей з Одеси, яким він показував Херсонщину.

"Сказав: навари борщу, наріж сиру – і приймеш. Я перелякалася – я ж не вмію. Але за кілька годин ми з чоловіком все підготували, навіть перефарбували старі меблі. І наступного дня зустріли свою першу групу туристів", – згадує Олена Бєлозоренко.

Перші відвідувачі ферми валялися на траві, пили козяче молоко просто з бутля, обіймалися з козенятами і надихали подружжя. Після від’їзду гостей вони вирішили розвиватися в туристичному напрямку. Як завжди, допомагали друзі: хтось робив рекламу, хтось привозив садові меблі, хтось – солому. Олена варила сир – вже 20 видів на той час, проводила дегустації, розповідала про походження і користь кожного. Валентин, який понад усе любить тварин і багато про них знає, водив гостей до кіз.


Валентин Бєлозоренко із одним з вихованців / Фото ZAXID.NET

"Біля кіз всі дорослі перетворювалися на малих діточок. Дітям взагалі було дуже цікаво. Мабуть, це найважливіше, що було в нашій справі – бачити щасливі обличчя людей, як вони розслабляються, відкриваються, забувають усе погане. Козотерапія – це чудова справа", – згадує Олена щасливі часи на фермі.

Екскурсії на фермі:

"Нашого козла вбило снарядом"

Російська армія окупувала Станіслав вже 25 лютого 2022 року. Більшість мешканців виїхала. Подружжя ж Бєлозоренків не могло залишити своїх кізоньок, хоч як діти не благали їх покинути село, поки це було можливо.

"Я лише згодом дізналася, що переживала наша донька, який це для неї був страшний стрес. Але для мене було би страшніше ходити в чужих чотирьох стінах і думати про те, що мої кізоньки гинуть від спраги і голоду або окупанти їх просто розстрілюють. Це було нереально. Краще вже під обстрілами", – ділиться Олена.

Під час окупації в селі відбувалися жахливі речі, були знущання, розповідає жінка. Вона постійно молилася, аби лише російські окупанти не зайшли у двір і не вбили кіз.

Під час одного з обстрілів, згадує Олена Бєлозоренко, вони з чоловіком побачили, як щось летить на подвір’я. Тоді Олена накрила своїм тілом козеня, а чоловік накрив собою її.

"А це була голубка. Ми так сміялися! Вона звила гніздо у нас на ялині. Одного разу снаряд зрізав ту ялину, але пташка і малі голубки вижили. Ми подумали тоді, що це добрий знак, що нас визволять, бо в окупації просто опускалися руки", – розповідає жінка.

Та свого породистого козла подружжя не вберегло – снаряд прилетів просто у нього. Олена і Валентин знайшли у селі покинутого породистого козла і прихистили його в себе. Також давали притулок всім покинутим котам і собакам.

Люди, які лишилися в селі, допомагали один одному, чим могли – Бєлозоренки роздавали козяче молоко, варили бринзу на свята, хтось приносив яйця, хтось пік булочки і ділився з сусідами. Через своїх друзів-театралів Олена також діставала ліки для односельців.

День, коли українська армія звільнила Станіслав від окупантів і перші військові у формі ЗСУ зайшли в село, був схожим на перемогу, говорить жінка.

Ми вже ні в що не вірили, але диво сталося. Ми один раз вже пережили це щастя, і я дуже вірю у нашу спільну перемогу,
– каже Олена Бєлозоренко.

За час окупації стадо сильно збільшилося, прогодувати його було важко. Якщо раніше Бєлозоренки продавали молодих тварин (за умови, що їх не різатимуть), то цього літа вирішили просто роздавати по парі – козу і козлика на розплід.

"Ми не вбиваємо тварин і навіть курей тримаємо лише для яєць. Кози у нас породисті, і ми роздавали їх в добрі руки виключно на розплід. Пару дали фермеру з Музиківки – йому пощастило менше, ніж нам, окупанти вирізали все його стадо. Восени він ще хоче взяти у нас козлика-красеня – треба відновлювати поголів’я. Загалом роздали більше 20 голів", – розповідає Олена Бєлозоренко.

"Як ми виживаємо зараз – не знаю"

Після деокупації "Лиманська коза" стала пригощати військових і волонтерів, які приїжджають в село, а ті, у свою чергу, розповідають про ферму рідним і друзям. Часом донька Олени і Валентина робить оголошення про сирні набори на своїх сторінках в соцмережах. Так подружжя отримує замовлення на сири, Олена відправляє їх "Новою поштою" з Херсона або Миколаєва, а все зароблене – вкладає в кіз і в усунення наслідків ворожих прильотів.


Валентин Бєлозоренко із одним з вихованців / Фото ZAXID.NET

4 серпня снаряд знову прилетів на подвір’я подружжя – у будівлю, де живуть кози. Це був день, тож тварини не постраждали. Та здійнялася пожежа – згоріло сіно, підсобні приміщення, Валентин зламав ребра – на нього впала цегла зі зруйнованого приміщення. Його помічника Руслана притиснуло залишками гаража. Поки їхала швидка, кілька сусідів допомагали гасити вогонь – воду брали зі струмка на території.

"Перед тим я працювала в літній кухні. Все думала, що зараз піду в літній душ, хай лише помічник піде. Якби я пішла в той душ, то вже б не вийшла – приліт був поруч, він весь прошитий уламками", – розповідає Олена.

Цей приліт лишив по собі розруху, яку подружжя не могло впорядкувати місяць. Валентин через травму не міг працювати, Олена намагалась йому допомагати, але ще мала доглянути і подоїти 37 кіз, що сьогодні живуть на фермі, варити сир.

Наслідки прильоту російського снаряду на ферму

"Руки опустилися, ми були в розпачі. За гроші домовилися з хлопцем, якого ледь знайшли, розчистити подвір’я. Донька зробила оголошення і попросила купувати у нас сир, щоб ми могли зібрати гроші на відновлення. Знову приїхали друзі, волонтери – хтось привіз дошки, хтось – інші матеріали. Зараз у кіз є принаймні дах над головою, лишилося зробити підлогу, але у нас немає ані матеріалів, ані ресурсів на це. Ми видихлися", – втомлено говорить Олена Бєлозоренко.

Та, додає вона, сири варитимуться, поки є молоко і кізоньки не пішли в декрет. Щодня Олена має понад 40 літрів молока – із них виходить кілька кілограмів сиру, це залежить від виду сиру, породи кози, раціону тварини. Якщо замовлень немає, фермерка варить твердий сир – його виходить удвічі менше з тієї ж кількості молока, адже він дозріває і всихається. Твердий козячий сир – качоту або каністрату – можна зберігати пару років.

"У наших кіз повноцінний раціон – ми даємо зерно, кукурудзу, ячмінь, обов’язково овочі, які дістанемо. Чоловік дуже їх балує. Нас іноді питають, чи вони вагітні. Ні. Вони просто красиві. А ще ми зробили експеримент – схрестили кіз різних порід, одна з яких дає більше молока, інша – густіше молоко, з якого кращий вихід сиру", – розповідає Олена про життя ферми між ворожими обстрілами.

Діти знову пропонували Олені і Валентину переїхати. Ті сказали, що погодяться, якщо можна буде забрати із собою кіз. Наразі таких варіантів не знайшлося.

Попри втому і постійну загрозу, "Лиманська коза" буде працювати, говорить Олена Бєлозоренко.

"Ми пережили і війну, і тюрму. Ферма – це справа нашого життя, і ми будемо її продовжувати. З перемогою радо чекаємо всіх у гості", – каже Олена.