1928 рік. Режисер Дзиґа Вертов вирішує, що йому набридло класичне ігрове кіно, яке встигло заполонити кінотеатри. Він натомість прагне передати ритм життя виключно за допомогою кінематографічних засобів, тобто йому не потрібні декорації, актори й навіть сценарій.
У Москві таку ідею назвали безглуздою, тоді Вертов спробував домовитися з Одеською кіностудією. На території України комуністи ще не встигли втиснути мистецтво у свої чітко прописані рамки, а тому одесити були готові на творчі експерименти.
Власне з цієї причини у стрічці відзняті тільки українські міста – Одеса, Київ та Харків – унікальні кадри майже 90-річної давності в чудовій якості. Тут і старі трамваї, і метушня на одеському Привозі.
Цікаво побачити й старі написи українською мовою. До прикладу, запис про розлуку, а не розлучення, як ми зараз кажемо. Дзиґа показує ритм нашого життя. Кадри пологів змінюються похороном, весілля – розлученням. Хтось наносить макіяж, хтось – штукатурку.
Читайте також: Син українських емігрантів, який подарував світові перший мобільний телефон
Заради вдалого кадру оператор готовий на все: вилізти на автомобіль, знімати під колесами та на даху потяга, на платформі підйомного крана. І навіть за декілька метрів від розпеченого металу.
Уся стрічка стала посібником з монтажу: тут і сповільнені кадри, і наїзди камерою, і чимало трюків монтажерів, які у 1929 році виглядали неймовірно.
Як це часто буває – стрічка глядачам взагалі не сподобалась, більше того, її визнали марною тратою плівки і незабаром зняли з показів. Кар'єра режисера почала згасати. І тільки через 30 років, уже після смерті Вертова, про стрічку знову заговорили, при цьому тепер на її адресу посипалися лише компліменти.
Справжнє визнання прийшло 2014 року. Фільм "Людина з кіноапаратом" посів першу сходинку найавторитетнішого кінорейтингу, який оприлюднив Британський кіноінститут. З трьохсот критиків і режисерів з усього світу, кожен третій назвав українську стрічку найкращою документальною роботою усіх часів.