Люди, суспільство, прогрес створили для зірок, що сходили, усі умови, аби цей талант не загубився у сірій масі і приносив не лише моральне задоволення і славу, а забезпечив безбідну старість.
50-ті роки минулого століття - тоді на батьківщині чарівників м’яча усе було інакше. Хтось грав за кусок хліба, комусь потрібен був покровитель, аби отримати найелементарніше футбольне спорядження, когось продавали у інший клуб за безцінь, як раба, інші - буквально помирали на футбольному полі через страшні травми. Саме у ті злиденні часи почала сходити зірка нашого героя.
Одиниці знають його як Мануеля Франсиско дус Сантуса, мільйони - як Гаррінча, Мане Гаррінча. Хлопця із його фізичними даними зараз не пустили б не те, щоб у професійний клуб, на урок фізкультури. Через вроджену ваду і проблеми із хребтом, одна нога у Мане була коротшою за свою сусідку на цілих 8 сантиметрів. Та "каліка" настільки віртуозно вправлявся із “кулею”, що навіть найбільші скептики “танули”.
Це були часи романтичного футболу, який прийшов на арени саме із пляжів Копакабани. Здолати самотужки півкоманди було звичною справою, Гаррінчі цього було замало. Він любив глумитись над суперниками, витанцьовував, вигадував усе нові фінти, дратував і водночас закохував у себе.
Футбольний егоїст, скажете Ви - не без цього, корисний для команди гравець - його пам’ятають і таким. Можливо, він і не забивав так багато, як Пеле - лишень чверть тисячі голів, зате результативних передач на його віку в десятки разів більше.
А ще віртуозного бразильця запам’ятають, як учасника одного із перших проявів fair play. Стадіон із подивом знизав плечима, коли зірка вибив м’яч в аут і кинувся допомагати супернику, який корчився від болю, зазнавши травми.
Вести чесну гру із власним життям, з рідними та близькими футболісту вдавалось не настільки добре. Постійно захмелілий від алкоголю, який спробував уже в 4 роки, Гаррінча наробив чимало дурниць. Він постійно ламав собі голову - чим нагодувати 14-х дітей і кількох дружин та коханок, він справедливо звинувачував себе у смерті тещі, яка загинула, сівши у кабіну авто поруч із нетверезим зятем. Життя у борг, життя із постійною думкою про нереалізовані можливості і незакінчені справи, життя, яке прямувало на захід уже без любові фанатів і без викриків - “Оле,оле...”.
У 58-му, 62-му Гаррінчу носили на руках, він купався у всенародній любові, підкоривши на пару із Пеле два Мундіалі. А за якихось 20 років помирав у злиднях у скромному госпіталі від цирозу печінки.
Король, великий Пеле провести товариша в останню путь не наважився - мовляв, боїться мерців, а от 300 тисяч простих співвітчизників не боялись, вони його любили, навіть забувши, вони його пам’ятатимуть, бо таких не забувають.