Востаннє чужинці топтали римську бруківку ще у 390 році до нашої ери, коли гали Бренна спалили місто. Відтоді римляни щиро вірили, що їхнє місто захищене самими небесами, але 24 серпня 410 року ця ілюзія розбилася на друзки. 24 Канал розповість трохи докладніше, як це сталося.
Чому імператор переживав за півня, коли Рим палав?
Біля мурів Авреліана того дня стояла армія вестготів. Їх вів не дикий варвар у звіриних шкурах, як це часто малює масова культура, а Аларіх – колишній magister militum, відомий генерал римської армії. Він чудово знав римську тактику, римську політику і, що найголовніше, римську слабкість. Аларіх не прагнув знищити імперію – він хотів того, що Рим обіцяв, але так і не дав його народу, тобто родючих земель для поселення, стабільного постачання зерна та гідного статусу федератів.
Замість дотриматися угоди, Західна Римська імперія, роздерта внутрішніми інтригами, відповіла зрадою. У 408 році за наказом імператорського двору по всій Італії було вирізано десятки тисяч дружин і дітей готських солдатів, які служили Риму. Ця кривава помилка стала фатальною – 30 тисяч розлючених готських ветеранів миттєво перейшли під знамена Аларіха, прагнучи помсти.
Неймовірно, але поки Рим задихався в облозі, імператор, слабкодухий Гонорій, ховався за непрохідними болотами у Равенні. Візантійський історик Прокопій Кесарійський залишив для нащадків гіркий, але показовий анекдот: коли Гонорію доповіли, що "Roma periit" ("Рим загинув"), імператор зблід і вигукнув: "Як загинув? Щойно ж дзьобав зерно з моїх рук!" Він подумав, що йдеться про його улюбленого півня, якого звали Рома. Дізнавшись, що біда з містом, а не зі птахом, імператор з полегшенням видихнув.
Тим часом тривала безжальна облога Рима. Постачання зерна з Африки та Сицилії повністю перекрили, у місті спалахнула епідемія, ціни на їжу злетіли до небес, а згодом продукти просто зникли. На вулицях, прикрашених мармуровими статуями тріумфаторів, лежали трупи, які нікому було ховати. Римляни, що буквально вчора насолоджувалися боями гладіаторів та термами, тепер з жахом дивилися одне на одного, адже подейкували про часті випадки канібалізму.
Падіння Риму від удару вестготів Аларіха у 410 році - як це було: дивіться відео catedrahistory
Три дні на падіння міфу про непереможність: хто насправді відчинив браму Риму?
У ніч на 24 серпня 410 року сталося те, що здавалося неможливим – Саларіанська брама (Porta Salaria) на північному сході міста відчинилася. Історики досі сперечаються, хто саме зняв засуви. Одні джерела стверджують, що це зробили раби, які співчували готам. Інші – що браму відчинила знатна римлянка Проба, яка більше не могла дивитися на муки голодних містян і вирішила пришвидшити неминучий кінець. Хай там як, під покривом темряви сурми розірвали тишу, і вестготи увірвалися у Вічне місто.
Те, що відбувалося протягом наступних 3 днів, було катастрофою. Палали розкішні вілли на пагорбі Авентин, сади Саллюстія перетворилися на попелище, мавзолей Октавіана Августа був зламаний, а урни з прахом великих імператорів минулого розбиті у пошуках золота. Варвари зривали дорогоцінні тканини, виносили срібний посуд, забирали у рабство патриціїв, які ще вчора вважали себе володарями світу.
Проте Аларіх виявив несподівану стриманість як християнин-аріанин – він суворо наказав не чіпати базиліки Святого Петра і Святого Павла. Відтак ті римляни, хто встиг сховатися за їхніми дверима, зберегли життя. Тобто готи грабували багатства, але не влаштовували тотальної різанини, на відміну від вандалів, які прийдуть сюди через 45 років. А проте психологічний удар від падіння Рима був набагато страшнішим за матеріальні втрати – звістка про те, що варвари сплюндрували серце імперії, породила шок від Британії до Сирії. Вічне місто проіснувало як символічний центр Заходу ще лише 66 років.
Тим часом Аларіх не залишився у Римі. Завантаживши вози незліченними скарбами, він повів своє військо на південь, плануючи переправитися до Африки, щоб захопити житниці імперії. Та доля розпорядилася інакше – через кілька місяців він раптово помер у Калабрії. За легендою, готи змусили полонених відвести річище річки Бузенто, та поховали свого короля разом із найціннішими римськими здобутками на дні – а потім повернули воду назад, убивши всіх свідків.