Річ у тім, що впродовж кількох століть вихідці з територій сучасної України стали найбільшою демографічною ін'єкцією в ядро Османської імперії, поступившись за впливом лише кримським татарам. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Як жорстокий маховик ясиру змінив населення Османської імперії?
За підрахунками деяких істориків, між 1441 та 1774 роками з територій Східної Європи (переважно Рутенії, Поділля та Волині) вивезли від 1,5 до 3 мільйонів людей. Цей безжальний маховик, відомий як ясир, не був просто хаотичним грабунком – це була високоорганізована економічна система, де Кримське ханство виступало головним "постачальником", а генуезька, а згодом османська Кафа (Феодосія) – найбільшим транзитним хабом тогочасного світу.
Куди ж ділися ці мільйони людей? На відміну від трансатлантичної работоргівлі, де невільники утворювали ізольовані касти на плантаціях, османська система рабства (kul) мала геть іншу природу – вона була асиміляційною. Тобто невільники в ісламському світі мали високі шанси на інтеграцію.
Чоловіки-русини потрапляли на галери, ставали ремісниками або працювали у сільському господарстві Анатолії. З часом, приймаючи іслам, вони здобували свободу, одружувалися і розчинялися у місцевому населенні. Їхніх дітей вже вважали повноправними підданими султана.
Проте найглибший вплив мали жінки. Ринки Стамбула, зокрема сумнозвісний Аврет Пазари (Жіночий ринок), були переповнені рутенськими дівчатами. Їх цінували дуже високо і масово забирали до гаремів османської еліти – від дрібних чиновників до самого султана.
Що варто знати про рабство у Криму та Османській імперії: дивіться відео vchysiavukhamy
Саме вихідці з українських земель стали архітекторами феномену, відомого як Жіночий султанат (Kadınlar Saltanatı). Починаючи від знаменитої Гюррем Султан (Роксолани) і закінчуючи Турхан Хатідже, жінки рутенського походження не просто народжували спадкоємців престолу, а й часто де-факто керували наймогутнішою імперією світу. Їхня кров змішалася з кров'ю династії Османів настільки, що вже у XVII столітті султани генетично мали більше слов'янського коріння, ніж тюркського.
У багатьох прибережних містах Чорного моря та у самій столиці відсоток звільнених рабів (azadlı) та їхніх нащадків був колосальним. При тому вони не створювали власних національних анклавів, адже ісламська парадигма того часу ділила людей не за етносом, а за релігією (система міллетів). Прийнявши іслам, колишній бранець з берегів Дніпра ставав частиною панівної спільноти.
Міжнародні генетичні дослідження також підтверджують, що сучасне населення Туреччини, особливо у західних і північних регіонах, містить у собі значний відсоток східноєвропейських гаплогруп. Це прямий наслідок тієї епохи, коли мільйони українців, відірваних від рідної землі, були змушені будувати чужу імперію.
Тож історія про ясир – це історія великої трагедії, яка парадоксально обернулася масштабною демографічною експансією. Українці завойовували Османську імперію не зі зброєю в руках, а з кайданами на них, але життєстійкість, адаптивність та інтелект вивели їх у невіддільну частину чужої землі, навіть на вищих щаблях влади. Вони розчинилися у часі, але їхній генетичний та культурний слід назавжди вшитий у тканину історії Близького Сходу.