Непокаране зло: хто і яку відповідальність має нести за війну в Україні

Попри всі заяви, підтримку та рішення – позиція союзників України (окрім хіба що Великої Британії) досі залишається стримано обережною. Станіслав Безушко на платформі IQ проаналізував, хто ж має нести відповідальність за війну проти України. 

Цікаво Який урок історії дала б Макрону Анна Ярославна: Politico про Київ у центрі європейської саги

Чому не покарали Росію, як правонаступницю СРСР

Система договорів та обмежень після Першої світової війни, на якій наполягали країни-переможниці, фактично створила умови для появи Гітлера та початку Другої світової.

Після якої, попри гучні вироки Нюрнберзького процесу, переможці показали, що завжди можна домовитися. А покарання отримали тільки ті, хто вижив і залишився в Німеччині або ж знакові й максимально публічні особи. Колишніх нацистів у своїй роботі використовували росіяни, британці, французи та американці,
– зауважує автор.

Зверніть увагу! Очільники СРСР, опинившись у коаліції переможців, не понесли покарання за розпалювання Другої світової війни. Війна проти Фінляндії та спільний з Гітлером напад на Польщу також залишилися без осуду й покарання. Не було покарання і за злочини в країнах "соціалістичного табору" після Другої світової війни.

Дивним чином СРСР після розпаду миттєво став "демократичною" Росією, яку всі "на віру" сприйняли, як пряму правонаступницю в міжнародних безпекових структурах. Фактично, Кремлю при виході з біполярної системи, не лише "зберегли лице", а й визнали гідним залишитися в Раді безпеки ООН з правом вето. Сталося це через небажання після розпаду СРСР реформувати ледь живу систему міжнародної безпеки. Більшість впливових світових лідерів зайняли безвідповідальну позицію – і закрили очі замість того, щоб засудити стару радянську систему.

Відсутність покарання завжди провокує нові злочини 

Коли ми говоримо про покарання Росії, як правонаступниці СРСР, то не повинні фокусуватись лише на Путінові та окремих керівниках. Покараними мають бути також ті, хто перебуває в тіні. Ті, що творять систему та відповідають за її відтворення та функціонування. І тут вже мовиться про тисячі людей, які брали активну участь у підготовці нападу на Україну, віддавали команди та були виконавцями.

Саме тому треба говорити про відповідальність росіян за цю війну, а не персоналізовано про оточення вождя. Не достатньо буде просто змінити систему влади в Росії або керівні обличчя. Цього разу міжнародні інституції мають покарати не лише керівників і тих, хто віддавав команди на найвищому рівні. Також не варто зводити покарання до одномоментного показового акту.

Всі, хто вбивав, ґвалтував, грабував підлягають покаранню без строку давності, навіть якщо їм буде сто років. Злочинці мають розуміти, що покарання обов’язкове і невідворотне.

За бажанням покарати Росію треба розгледіти ще два важливі рівні: 

• Ніхто не підштовхував і не провокував Росію до цієї війни. Рішення про агресію і напад на сусідню суверенну країну було виключно її рішенням.
• Не варто також забувати, хто допомагав Росії створити сприятливі умови для агресії. Це стосується як міжнародної спільноти, так і частини українського політикуму.

Ангела Меркель тепер розповідає, як намагалась виграти час для України, щоб та стала сильнішою. З одного боку так – ми використали цей час, щоб стати сильнішими. З іншого боку – європейські та світові лідери просто не хотіли карати Росію за її злочини і їм було простіше заморозити конфлікт. Українцям довелося ставати сильнішими самостійно, без допомоги міжнародних партнерів.

Більшість світових лідерів навіть не бралися серйозно за вирішення конфлікту та не збирались реально зупинити Росію і притягнути до відповідальності. Це добре розуміли в Кремлі і тому не мали жодних застережень щодо чергового акту нападу. На жаль, доводиться констатувати, що в разі стрімкого захоплення України, ніхто б Росію б не покарав.

Ба більше, частина світових лідерів змирилася з фактом, що Україну доведеться розміняти на власні тимчасові безпеку і спокій. Їм здавалося, що так можна вирішити всі проблеми. Проте українці так не вважали й не вважають. Ми вже змінили світову систему противаг. Але факт залишається фактом, що злочинна бездіяльність світових лідерів та безпекових міжнародних організацій мають понести покарання за свої дії. Росії не вдалось, бо українці виявилися сильними. Але Китаю в іншому регіоні планети може вдатись. Прецедент реакції на війну в Україні можна буде використати і в майбутньому. Бо якщо світ і надалі залишатиметься таким "рихлим" – Китай матиме свої 3 – 5 днів на перемогу.

Карати треба не лише сепаратистів чи колаборантів

Саме тому таким важливим є притягнення до відповідальності всіх, хто сприяв російському вторгненню в Україну. І це не стосується лише сепаратистів чи колаборантів. Політики, службовці, журналісти і навіть артисти мають розуміти міру своєї відповідальності.

Роками просувати російські наративи в Україні, а потім заспівати пісню українською не стане індульгенцією. Це не обов’язково мають бути судові вироки. Рішення суду мають бути щодо державних функціонерів, політиків та військового командування. Для публічних осіб має бути хоча б момент публічного визнання та вибачення за свої дії. І тут вже саме суспільство має тиснути на такого роду діячів. А не радіти тому, що людина на дев'ятому році війни перейшла на українську, чи почала казати, що росіяни погані або ж "заочно записалась у ТрО".

Також треба усвідомити різницю між "спровокували" та "сприяли". Росію не треба провокувати, вона може обґрунтувати свої будь-які неадекватні дії. Сприяння – це коли свідомо просувати російські наративи та послаблювати українське суспільство. Коли не визнавати факту війни, не сприяти посиленню обороноздатності.

Треба пам'ятати, що всі ці процеси між собою пов'язані. Усвідомлення вини та відповідальності породжує адекватні та зрозумілі подальші кроки. Відповідальність – це ознака дорослішання. Ми подорослішали і повинні відповідально ставитись до всього, що робимо.

Міжнародна спільнота теж не повинна дивитись на світ через темні або рожеві окуляри. Сучасний світ – це все ще про жорстоку конкуренцію за ресурси, боротьбу різних радикальних ідеологій і можливість диктаторам і психопатам очолювати країни та впливати на світовий порядок. Загроза для будь-якої країни не абстрактна – вона реальна.

Зараз звичайний дрон-камікадзе в руках неадекватного керівника країни може вбити сотні людей в центрі будь-якої світової столиці. Не треба мати мільйонну армію, щоб атакувати якусь країну і знищити її інфраструктуру. Не треба бути диктатором в Африці чи Азії, щоб нести небезпеку всьому світу. Міжнародна система контролю та противаги має змінитись і показати, що покарання за злочини буде для всіх і за будь-яких умов.