Ніхто не знає, скільки із нас залишиться живими, – інтерв'ю з воїном, вірш якого цитувала Мелоні

22-річний молодий поет Артур родом з Івано-Франківщини і вже понад рік служить в лавах 125-ї бригади Територіальної оборони. Зараз він боронить нашу державу на східних напрямках фронту. 

Варте уваги Одними донатами не переможеш, нам потрібні бійці, – інтерв'ю з Павлом Вишебабою

Про поезію на війні, вірш на пресконференції Мелоні та Зеленського, творчі плани та побратима, якому присвячені рядки, що цитувала італійська прем'єрка, Артур розповів в інтерв'ю 24 Каналу.

Свідоме обдумане рішення: як Артур потрапив у ТрО

Артур на момент початку повномасштабного вторгнення був студентом магістратури факультету журналістики Львівського національного університету ім. Франка та працював у видавництві "Старого Лева". Навчаючись на бакалавраті був активним учасником студентського життя – очолював самоврядування факультету, разом з командою організовував вечірки, літературні вечори та інші заходи. До слова, саме завдяки університету ми й познайомились.

З початком вторгнення Артур спершу вирішив волонтерити, але вже на другий день пішов у військкомат. Він, як і десятки тисяч інших воїнів, на той момент без військового досвіду за плечима, прийняв виважене рішення захищати Україну.

На початку повномасштабного вторгнення ти вирішив добровільно піти у ТрО. Як тобі далось це рішення? Чи були вагання, страхи?

Рішення далось природно. Потрібно захистити своїх рідних, захистити людей, яких любиш. Звичайно, було й трохи страху, це нормально.

А щодо вагань, то я пішов зголошуватись у військкомат 25 лютого, а в частину потрапив тільки 2 березня. Той тиждень волонтерив і, зрештою, міг передумати у будь-який момент. Тож це вийшло свідоме обдумане рішення, не імпульсивне.

Що для тебе було найважчим, коли вас з побратимами відправили на Схід?

Перший місяць в Донецькій області у нас був спокійний, ми ще не брали участі безпосередньо в бойових діях.

У той період найважче було, мабуть, через переживання рідних. Ти далеко від дому, в іншому кінці країни, сім'я і друзі сильно переживають, зв’язку стабільного немає, в будь-який момент можеш виїхати на бойове завдання. Потрібно було пройти адаптацію в таких умовах.

Артур на Донеччині / Фото з соцмереж захисника

Але бойовий дух і настрій у всіх був на висоті, і це помагало. Ми довго чекали на це. До того служили у Львові, охороняли стратегічні об’єкти на Закарпатті, півтора місяця провели у лісах на Волині. А вже в серпні вирушили на фронт. Це був особливий час. Зараз згадую його зі зворушенням.

"Люди, які вижили після пострілу танка, не схильні ставити собі рамки"

Після стількох місяців на фронті чи є речі, на які у тебе зараз кардинально інші погляди, ніж були до повномасштабного вторгнення?

Та, звичайно, багато таких. Можливо, не те, щоб кардинально, але точно змінилося ставлення до багатьох речей. Коли перебуваєш у таких межових обставинах, то думаєш і переосмислюєш багато чого. Та й загалом я схильний до того, щоб багато обдумувати й аналізувати. Час на фронті однозначно змінив бачення багатьох речей.

Стосунки з рідними і близькими сприймаються по-іншому. Гостріше реагується на те, як хтось робить щось неправильне у цей час війни. Іншим стає зв’язок з усіма військовими, які загинули. Я міг бути на місці будь-кого з них, ніхто не знає, скільки із нас зрештою залишиться живими. Гостріше переживаю похорони і кортежі з полеглими – стикався з цим у відпустці.

Багато речей тепер інші. Багато в чому більше не хочеться обмежувати себе. Хочеться повернутися з перемогою, а тоді максимально жити у цивільному житті. Побачив, що люди, які виживають після того, як у них стріляє танк, вже не такі схильні ставити собі якісь рамки.

Кажуть, що творчі люди відчувають цей світ інакше. А як це працює на війні?

Ой, навіть не знаю, що тобі сказати. Я можу розповісти щось про те, як я відчуваю світ, але нічого не скажу про інших. Якось не можу говорити за всіх творчих людей на війні, і як їм це дається.

Зрештою, загалом у всіх людей свої характери й сприйняття світу. Ніколи не знаєш, як інша людина переживає ці події, щоб там вона не показувала зовні. Справді, не знаю, що сказати. Я не люблю говорити якось так узагальнено про інших людей.

Це почесно: реакція Артура на слова Мелоні у Києві

На пресконференції в Києві, перш ніж зацитувати твій вірш, Мелоні сказала, що прочитала його у репортажі Паоло Джордано, з яким ви говорили про "Дока", про що він згадує у своєму матеріалі. Як ти зустрівся з цим репортером?

Нас познайомила письменниця і перекладачка Катя Міхаліцина. У січні я приїхав на лікарняний після обмороження пальців ніг. А Джордано тоді приїжджав в Україну, вони з Катериною спілкувалися з різними людьми, і Паоло збирав матеріали для майбутньої статті про війну в Україні.

Артур Дронь та Паоло Джордано у Львові / Фото з фейсбуку Катерини Міхаліциної

Катя запросила мене на зустріч, де ми поспілкувались утрьох, я розповів Паоло про свій досвід, і він додав у текст частину моїх розповідей. І загалом зробив сильний і зворушливий текст, з якого італійці багато чого дізнаються про наше життя і виживання.

Як ти дізнався про те, що твій вірш зацитувала прем’єр-міністерка Італії? Побачив сам, чи хтось тобі сказав про це спершу? Якими були твої емоції в цей момент?

Вночі того ж дня Паоло Джордано написав Катерині Міхаліциній, що прем'єрка Італії "здається, щойно цитувала вірш Артура на пресконференції із Володимиром Зеленським".

Поки ми з Катею ще були в шоці від цієї новини, з’явилось відео з конференції, то вже глянули на власні очі. Ну а зранку ми вже з хлопцями передивлялись його на кухні в нашій хаті в одному з прифронтових сіл.

Щодо емоцій, то звісно це дуже приємно і почесно.

Джорджія Мелоні цитує вірш Артура на пресконференції в Києві: дивіться відео

 

Новина про те, що було на пресконференції, швидко розлетілася. Твої друзі, знайомі та колеги багато про це говорили та писали, поширювали відео. Що ти відчував, бачачи таку підтримку і гордість з боку оточення?

У будь-якому разі варто радіти, що за кордоном продовжують писати й говорити про цю війну, що все більше людей з усе більшої кількості наших свідчень дізнаються про все це. Те, що Мелоні перед приїздом в Україну прочитала щойно опубліковану статтю Паоло – це таке вдале переплетення долі. Те, що серед іншого її зачепив мій вірш – велика приємність для мене особисто.

Важливо бачити, як література діє у такий спосіб. Важливо розуміти, що "тексти живуть своїм життям" – це не якийсь заїжджений вислів, а справді одна з функцій тих текстів. Вони справді діють, і ніколи не знаєш кому ще, коли та при яких обставинах відгукнуться, на що вплинуть. Якщо це справжні й правдиві тексти, і ти сам у них віриш, і хочеш показати їх людям, то вони можуть багато на що вплинути.

Цікаво Військові звикають, що можуть померти у будь-яку секунду, – Вишебаба про необхідність ротації

Глиба любові та найболючіша втрата: спогади про "Дока"

Вірш, який цитувала Мелоні, присвячений покійному Олександру Кобернику. Чи міг би ти більше розповісти про нього і про своє знайомство з ним?

Дуже дякую за це питання. Олександр Коберник – це знаний львівський вчитель і пастор у Церкві адвентистів сьомого дня. Але крім цієї діяльності, він також здобув декілька освіт, був віртуозним музикантом (наприклад, грав на всіх духових інструментах), психологом, засновником ліцею, чудовим сім'янином і батьком 3 дітей. А ще мав звання головного сержанта Збройних Сил.

Минулого року він теж пішов добровольцем у нашу бригаду, отримав посаду головного бойового медика моєї роти й обрав собі позивний "Док". Він проводив заняття з польової медицини, навчав взводних медиків, займався усім, що стосувалося стану нашого здоров'я. А на передовій уже використовував всі ці знання на практиці – рятував поранених, надавав допомогу хлопцям під час обстрілів, показував усім величезний приклад мужності й відданості тому, що ми тут робимо.

20 жовтня під час сильного танкового обстрілу наших позицій мене контузило, декілька солдатів отримали поранення, а троє, на жаль, загинули. І це був перший раз, коли "Док" не надав допомоги своїм хлопцям, бо він той обстріл не пережив…

Цей чоловік був інтелектуальною глибою і глибою любові в її християнському значенні. Мені особисто став дуже важливою людиною в цьому житті під час Великої війни. А всім наших хлопцям – неймовірним прикладом і однією з найбільш болючих втрат.

Пам'яті Олександра "Дока" Коберника: дивіться відео

 

Його дружина – Олена Коберник – вчить діток у ліцеї "Просвіта" при Львівській міській раді, де працював і він. Можете прийти туди, провідати третій клас і послухати, з яким зворушенням і любов’ю діти розповідають про одного з найважливіших у їхніх життях – про вчителя, якого не бачили уже рік, якого ніколи більше не побачать, але про якого постійно говорять і згадують.

А похоронений "Док" у Львові на Марсовому полі. Біля його могили стоїть два стяги – прапор України й бойовий прапор нашого 215-го окремого батальйону ТрО ЗСУ. Сходіть туди по можливості. Там з погляду на фотографії все одразу стає зрозуміло.

Пів року нічого не писав: про дебют на літературній ниві та нові творчі плани

У 2020 році Артур видав дебютну збірку віршів під назвою "Гуртожиток №6". У 2021 році вона отримала відзнаку Всеукраїнської літературної премії імені Анатолія Криловця. Робота над збіркою була кропіткою – Артур шукав контакти поетів, поезії яких сам читав, аби вони оцінили його вірші, дали свої поради. З допомогою друзів та знайомих з невеликого львівського видавництва "Гуртожиток №6" побачив світ. 

"Гуртожиток №6" / Фото з інстаграму Артура Дроня

Твоя збірка "Гуртожиток №6" отримала чимало відзнак та схвальних відгуків. Чи плануєш ти видати збірку з віршами, написаними під час перебування на фронті?

Так, я над цим працюю. Після початку повномасштабного вторгнення я пів року нічого не писав і ніякого сенсу в цьому не бачив. Згодом переосмислював, що таке література, що таке поезія і взагалі письмо. Що це таке взагалі, що це для мене і чим воно може бути в таких умовах. Згодом знову почав писати, а зараз уже мислю про ці нові вірші як про майбутню книжку.

Нещодавно отримав стипендію від українського ПЕН для роботи над цією збіркою, за що дуже вдячний. Вони реалізовують чудовий проєкт з допомоги українським авторам у часі війни. Нещодавно закінчився 4 етап цієї програми, й ідею моєї майбутньої книжки також підтримали.

Що ти найперше зробиш після перемоги?

Я хотів би бути в той день із хлопцями, з якими ми разом служимо. І хотів би, аби нас було якнайбільше.

Ну а після повернення додому хочу провести вдосталь часу зі своїми людьми. Так, аби нікуди не спішити. Аби мама не боялась наступного прощання. Аби ходити з друзями на пиво, а не у військторг шукати мені нове спорядження. Аби вперше за весь той час по-справжньому відчути спокій.

Вірші Артура, написані за час повномасштабної війни

Вірші Артура Дроня перекладені італійською, англійською, литовською, польською та білоруськими мовами. До слова, дозволу на російський переклад теж просили для поетичного фестивалю в Санкт-Петербурзі. Артур, звичайно ж, відмовив.

***

Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.

Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.

Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.

***

Коли ми скидаємо бронежилети,
шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,
і їмо мандарини біля буржуйки
і робимось схожими на дітей,
я інколи думаю,
що ти десь у сусідній кімнаті.

В селі
якась жінка з місцевих
сказала дитині: "Синочку".

Але кожен із нас
озирнувся.

***

Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
"Дощ падає – діти ростуть".

Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають – діти ростуть.
Солдати падають – діти ростуть

***

Перше до коритян

Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами, із контузіями,
з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все,
сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов
уночі, коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.

***

Марсове поле

1
Солдат стає перед жінкою на коліно,
як вона перед сином,
коли зав’язувала йому шнурки
у дитинстві.

Не дивиться жінці в очі,
як її син у дитинстві,
коли відчував провину.

Солдат каже:
Ось тобі, жінко, прапор.
Люби його.

2
Дала йому в дорогу свій дитячий малюнок.
Кольорова квітка
на цілу сторінку шкільного зошита
і напис:
"Бог обирігає нас".

Намалювала 15 років тому,
їй ще й семи не було.
Йому також.

Тепер собі думає –
смішно, звичайно, але думає собі –
а що,
якби написала без помилки?

3
Перед поверненням сина
їй приснилися бузьки.
І коли пішов її внук,
стара рано лягала спати
і пізно прокидалася.

А тепер вона часто приходить
на це поле.
Стоїть собі, дивиться.
Ніби от-от полетить.

Стоїть собі, дивиться.
Ніби великий бузьок,
який не хоче,
аби його втішили.

***

Передавай вітання дітям.
Кажи, що птаха в грудях
знов потягнула мене на Схід.
Хай не бояться.

Я знаю, ти не любиш птаху.
Але я не обирав між вами.
Просто вона прокидається,
розпрямляється,
а крила такі,
що як мені не піти?

Передавай кохання дітям,
як вони передають
малюнки нам із хлопцями.
І той,
де обведено 9 маленьких пальців,
а на десятому
закінчився фломастер.
І той,
який я в кітелі ношу ще з літа.
І особливо той,
на якому намальована маленька
дерев‘яна годівничка.

Свої вірші Артур публікує на сторінках у Facebook та Instargam, тож якщо ви хочете познайомитися з його творчістю більше – переходьте за посиланнями.