22-річний молодий поет Артур родом з Івано-Франківщини і вже понад рік служить в лавах 125-ї бригади Територіальної оборони. Зараз він боронить нашу державу на східних напрямках фронту.

Варте уваги Одними донатами не переможеш, нам потрібні бійці, – інтерв'ю з Павлом Вишебабою

Про поезію на війні, вірш на пресконференції Мелоні та Зеленського, творчі плани та побратима, якому присвячені рядки, що цитувала італійська прем'єрка, Артур розповів в інтерв'ю 24 Каналу.

Артур на момент початку повномасштабного вторгнення був студентом магістратури факультету журналістики Львівського національного університету ім. Франка та працював у видавництві "Старого Лева". Навчаючись на бакалавраті був активним учасником студентського життя – очолював самоврядування факультету, разом з командою організовував вечірки, літературні вечори та інші заходи. До слова, саме завдяки університету ми й познайомились.

З початком вторгнення Артур спершу вирішив волонтерити, але вже на другий день пішов у військкомат. Він, як і десятки тисяч інших воїнів, на той момент без військового досвіду за плечима, прийняв виважене рішення захищати Україну.

На початку повномасштабного вторгнення ти вирішив добровільно піти у ТрО. Як тобі далось це рішення? Чи були вагання, страхи?

Рішення далось природно. Потрібно захистити своїх рідних, захистити людей, яких любиш. Звичайно, було й трохи страху, це нормально.

А щодо вагань, то я пішов зголошуватись у військкомат 25 лютого, а в частину потрапив тільки 2 березня. Той тиждень волонтерив і, зрештою, міг передумати у будь-який момент. Тож це вийшло свідоме обдумане рішення, не імпульсивне.

Що для тебе було найважчим, коли вас з побратимами відправили на Схід?

Перший місяць в Донецькій області у нас був спокійний, ми ще не брали участі безпосередньо в бойових діях.

У той період найважче було, мабуть, через переживання рідних. Ти далеко від дому, в іншому кінці країни, сім'я і друзі сильно переживають, зв’язку стабільного немає, в будь-який момент можеш виїхати на бойове завдання. Потрібно було пройти адаптацію в таких умовах.

Артур на Донеччині
Артур на Донеччині / Фото з соцмереж захисника

Але бойовий дух і настрій у всіх був на висоті, і це помагало. Ми довго чекали на це. До того служили у Львові, охороняли стратегічні об’єкти на Закарпатті, півтора місяця провели у лісах на Волині. А вже в серпні вирушили на фронт. Це був особливий час. Зараз згадую його зі зворушенням.

Після стількох місяців на фронті чи є речі, на які у тебе зараз кардинально інші погляди, ніж були до повномасштабного вторгнення?

Та, звичайно, багато таких. Можливо, не те, щоб кардинально, але точно змінилося ставлення до багатьох речей. Коли перебуваєш у таких межових обставинах, то думаєш і переосмислюєш багато чого. Та й загалом я схильний до того, щоб багато обдумувати й аналізувати. Час на фронті однозначно змінив бачення багатьох речей.

Стосунки з рідними і близькими сприймаються по-іншому. Гостріше реагується на те, як хтось робить щось неправильне у цей час війни. Іншим стає зв’язок з усіма військовими, які загинули. Я міг бути на місці будь-кого з них, ніхто не знає, скільки із нас зрештою залишиться живими. Гостріше переживаю похорони і кортежі з полеглими – стикався з цим у відпустці.

Багато речей тепер інші. Багато в чому більше не хочеться обмежувати себе. Хочеться повернутися з перемогою, а тоді максимально жити у цивільному житті. Побачив, що люди, які виживають після того, як у них стріляє танк, вже не такі схильні ставити собі якісь рамки.

Кажуть, що творчі люди відчувають цей світ інакше. А як це працює на війні?

Ой, навіть не знаю, що тобі сказати. Я можу розповісти щось про те, як я відчуваю світ, але нічого не скажу про інших. Якось не можу говорити за всіх творчих людей на війні, і як їм це дається.

Зрештою, загалом у всіх людей свої характери й сприйняття світу. Ніколи не знаєш, як інша людина переживає ці події, щоб там вона не показувала зовні. Справді, не знаю, що сказати. Я не люблю говорити якось так узагальнено про інших людей.

На пресконференції в Києві, перш ніж зацитувати твій вірш, Мелоні сказала, що прочитала його у репортажі Паоло Джордано, з яким ви говорили про "Дока", про що він згадує у своєму матеріалі. Як ти зустрівся з цим репортером?

Нас познайомила письменниця і перекладачка Катя Міхаліцина. У січні я приїхав на лікарняний після обмороження пальців ніг. А Джордано тоді приїжджав в Україну, вони з Катериною спілкувалися з різними людьми, і Паоло збирав матеріали для майбутньої статті про війну в Україні.

Артур та Паоло
Артур Дронь та Паоло Джордано у Львові / Фото з фейсбуку Катерини Міхаліциної

Катя запросила мене на зустріч, де ми поспілкувались утрьох, я розповів Паоло про свій досвід, і він додав у текст частину моїх розповідей. І загалом зробив сильний і зворушливий текст, з якого італійці багато чого дізнаються про наше життя і виживання.

Як ти дізнався про те, що твій вірш зацитувала прем’єр-міністерка Італії? Побачив сам, чи хтось тобі сказав про це спершу? Якими були твої емоції в цей момент?

Вночі того ж дня Паоло Джордано написав Катерині Міхаліциній, що прем'єрка Італії "здається, щойно цитувала вірш Артура на пресконференції із Володимиром Зеленським".

Поки ми з Катею ще були в шоці від цієї новини, з’явилось відео з конференції, то вже глянули на власні очі. Ну а зранку ми вже з хлопцями передивлялись його на кухні в нашій хаті в одному з прифронтових сіл.

Щодо емоцій, то звісно це дуже приємно і почесно.

Джорджія Мелоні цитує вірш Артура на пресконференції в Києві: дивіться відео

Новина про те, що було на пресконференції, швидко розлетілася. Твої друзі, знайомі та колеги багато про це говорили та писали, поширювали відео. Що ти відчував, бачачи таку підтримку і гордість з боку оточення?

У будь-якому разі варто радіти, що за кордоном продовжують писати й говорити про цю війну, що все більше людей з усе більшої кількості наших свідчень дізнаються про все це. Те, що Мелоні перед приїздом в Україну прочитала щойно опубліковану статтю Паоло – це таке вдале переплетення долі. Те, що серед іншого її зачепив мій вірш – велика приємність для мене особисто.

Важливо бачити, як література діє у такий спосіб. Важливо розуміти, що "тексти живуть своїм життям" – це не якийсь заїжджений вислів, а справді одна з функцій тих текстів. Вони справді діють, і ніколи не знаєш кому ще, коли та при яких обставинах відгукнуться, на що вплинуть. Якщо це справжні й правдиві тексти, і ти сам у них віриш, і хочеш показати їх людям, то вони можуть багато на що вплинути.

Цікаво Військові звикають, що можуть померти у будь-яку секунду, – Вишебаба про необхідність ротації

Вірш, який цитувала Мелоні, присвячений покійному Олександру Кобернику. Чи міг би ти більше розповісти про нього і про своє знайомство з ним?

Дуже дякую за це питання. Олександр Коберник – це знаний львівський вчитель і пастор у Церкві адвентистів сьомого дня. Але крім цієї діяльності, він також здобув декілька освіт, був віртуозним музикантом (наприклад, грав на всіх духових інструментах), психологом, засновником ліцею, чудовим сім'янином і батьком 3 дітей. А ще мав звання головного сержанта Збройних Сил.

Минулого року він теж пішов добровольцем у нашу бригаду, отримав посаду головного бойового медика моєї роти й обрав собі позивний "Док". Він проводив заняття з польової медицини, навчав взводних медиків, займався усім, що стосувалося стану нашого здоров'я. А на передовій уже використовував всі ці знання на практиці – рятував поранених, надавав допомогу хлопцям під час обстрілів, показував усім величезний приклад мужності й відданості тому, що ми тут робимо.

20 жовтня під час сильного танкового обстрілу наших позицій мене контузило, декілька солдатів отримали поранення, а троє, на жаль, загинули. І це був перший раз, коли "Док" не надав допомоги своїм хлопцям, бо він той обстріл не пережив…

Цей чоловік був інтелектуальною глибою і глибою любові в її християнському значенні. Мені особисто став дуже важливою людиною в цьому житті під час Великої війни. А всім наших хлопцям – неймовірним прикладом і однією з найбільш болючих втрат.

Пам'яті Олександра "Дока" Коберника: дивіться відео

Його дружина – Олена Коберник – вчить діток у ліцеї "Просвіта" при Львівській міській раді, де працював і він. Можете прийти туди, провідати третій клас і послухати, з яким зворушенням і любов’ю діти розповідають про одного з найважливіших у їхніх життях – про вчителя, якого не бачили уже рік, якого ніколи більше не побачать, але про якого постійно говорять і згадують.

А похоронений "Док" у Львові на Марсовому полі. Біля його могили стоїть два стяги – прапор України й бойовий прапор нашого 215-го окремого батальйону ТрО ЗСУ. Сходіть туди по можливості. Там з погляду на фотографії все одразу стає зрозуміло.

У 2020 році Артур видав дебютну збірку віршів під назвою "Гуртожиток №6". У 2021 році вона отримала відзнаку Всеукраїнської літературної премії імені Анатолія Криловця. Робота над збіркою була кропіткою – Артур шукав контакти поетів, поезії яких сам читав, аби вони оцінили його вірші, дали свої поради. З допомогою друзів та знайомих з невеликого львівського видавництва "Гуртожиток №6" побачив світ.


"Гуртожиток №6" / Фото з інстаграму Артура Дроня

Твоя збірка "Гуртожиток №6" отримала чимало відзнак та схвальних відгуків. Чи плануєш ти видати збірку з віршами, написаними під час перебування на фронті?

Так, я над цим працюю. Після початку повномасштабного вторгнення я пів року нічого не писав і ніякого сенсу в цьому не бачив. Згодом переосмислював, що таке література, що таке поезія і взагалі письмо. Що це таке взагалі, що це для мене і чим воно може бути в таких умовах. Згодом знову почав писати, а зараз уже мислю про ці нові вірші як про майбутню книжку.

Нещодавно отримав стипендію від українського ПЕН для роботи над цією збіркою, за що дуже вдячний. Вони реалізовують чудовий проєкт з допомоги українським авторам у часі війни. Нещодавно закінчився 4 етап цієї програми, й ідею моєї майбутньої книжки також підтримали.

Що ти найперше зробиш після перемоги?

Я хотів би бути в той день із хлопцями, з якими ми разом служимо. І хотів би, аби нас було якнайбільше.

Ну а після повернення додому хочу провести вдосталь часу зі своїми людьми. Так, аби нікуди не спішити. Аби мама не боялась наступного прощання. Аби ходити з друзями на пиво, а не у військторг шукати мені нове спорядження. Аби вперше за весь той час по-справжньому відчути спокій.

Вірші Артура Дроня перекладені італійською, англійською, литовською, польською та білоруськими мовами. До слова, дозволу на російський переклад теж просили для поетичного фестивалю в Санкт-Петербурзі. Артур, звичайно ж, відмовив.

***

Перед межею збережи
оцю Любов,
як ріст ожин.
Сержантську відданість.
Дитинячу, собачу.
Цей плач, який
не переплачу.

Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
І залишитись в жовтні назавжди.
Як за наказом.

Бо ця Любов,
що як тупі ножі,
гірка Любов,
яка стає твоєю,
тримається на тих,
хто на межі.
І тих,
хто за межею.

***

Коли ми скидаємо бронежилети,
шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,
і їмо мандарини біля буржуйки
і робимось схожими на дітей,
я інколи думаю,
що ти десь у сусідній кімнаті.

В селі
якась жінка з місцевих
сказала дитині: "Синочку".

Але кожен із нас
озирнувся.

***

Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
"Дощ падає – діти ростуть".

Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають – діти ростуть.
Солдати падають – діти ростуть

***

Перше до коритян

Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає.
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами, із контузіями,
з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все,
сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов
уночі, коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.

***

Марсове поле

1
Солдат стає перед жінкою на коліно,
як вона перед сином,
коли зав’язувала йому шнурки
у дитинстві.

Не дивиться жінці в очі,
як її син у дитинстві,
коли відчував провину.

Солдат каже:
Ось тобі, жінко, прапор.
Люби його.

2
Дала йому в дорогу свій дитячий малюнок.
Кольорова квітка
на цілу сторінку шкільного зошита
і напис:
"Бог обирігає нас".

Намалювала 15 років тому,
їй ще й семи не було.
Йому також.

Тепер собі думає –
смішно, звичайно, але думає собі –
а що,
якби написала без помилки?

3
Перед поверненням сина
їй приснилися бузьки.
І коли пішов її внук,
стара рано лягала спати
і пізно прокидалася.

А тепер вона часто приходить
на це поле.
Стоїть собі, дивиться.
Ніби от-от полетить.

Стоїть собі, дивиться.
Ніби великий бузьок,
який не хоче,
аби його втішили.

***

Передавай вітання дітям.
Кажи, що птаха в грудях
знов потягнула мене на Схід.
Хай не бояться.

Я знаю, ти не любиш птаху.
Але я не обирав між вами.
Просто вона прокидається,
розпрямляється,
а крила такі,
що як мені не піти?

Передавай кохання дітям,
як вони передають
малюнки нам із хлопцями.
І той,
де обведено 9 маленьких пальців,
а на десятому
закінчився фломастер.
І той,
який я в кітелі ношу ще з літа.
І особливо той,
на якому намальована маленька
дерев‘яна годівничка.

Свої вірші Артур публікує на сторінках у Facebook та Instargam, тож якщо ви хочете познайомитися з його творчістю більше – переходьте за посиланнями.