У своїй творчості Вільде майстерно й дуже цікаво зображала людські долі, змальовуючи їх в контексті своїх буремних епох. Навіть зараз, читаючи книги Вільде, можна водночас телепортуватися у минуле, але й відшукати чимало міцних зв'язків з сьогоденням.

Зверніть увагу Народилася у Києві й стала найвпливовішою жінкою століття: якою була історія кохання Голди Меїр

У неділю, 5 травня, виповнюється 117 років з дня народження Ірини Вільде. З цієї нагоди Love 24 розповідає, що відомо про її історії кохання.

Їй тричі являлася любов

Олександр – Данко Данилюк

Першим коханням Вільде був Олександр Омельський. Багато років потому вони стануть відомим композитором та легендарною письменницею, але у момент їхньої історії були лише Сандик та Дарка, які розділили на двох "одне зелене літо у буковинському селі".

Ті, хто читав твори Вільде, безпомилково впізнають Олександра в образі юного скрипаля Данка Данилюка. Саме його так по-дитячому щиро та водночас болісно кохала героїня Дарка Попович. Їхня історія сповнена тих світлих моментів, які дарує лише юність. Куди б Дарка не їхала, вона завжди везла з собою у серці теплий спогад про Данка.

А згодом Вільде написала: "Проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу".

А їх і справді розділяв океан. Ще у 1935 році Олександр виїхав до США. Вони з Іриною зберегли традицію листування, однак так і не зустрілися знову. Хоча життя дало шанс: через багато років у складі делегації письменників Вільде прилетіла до США. Омріяна зустріч не відбулася: Ірина та Олександр поспілкувалися телефоном, бо письменниця вірила: "голос змінюється найменше". Так через багато років вона знову мала щастя почути свого Данка й попрощатися з ним вже назавжди.

Євген-Володимир Полотнюк

Ірина вірила, що "від любові, як від смерті, встерегтися не можна". Навчаючись у гімназії, вона зустріла Євгена Полотнюка, який став коханням її життя. Заручини Ірини та Євгена тривали аж 6 років. Однак за цей час їхнє кохання не згасло, а лише розпалилося сильніше.

У цей час, коли її виганяють з університету за підозрою у зв'язку з українським підпіллям, Ірина починає писати. Свою прозу вона надсилає у жіночі часописи й зустрічає схвальні відгуки. Здається, що життя нарешті починає дарувати щастя. У Ірини та Євгена народжується син Ярема.

Однак світлий етап – дуже короткий. Вже у 1939 році Євгена ув'язнюють у концтаборі Береза Картузька. Згодом чоловік таки виходить на волю. Однак вже у 1943 році Євгена заарештовують за приналежність до ОУН. Чоловіка катують, а згодом засуджують до розстрілу. Його життя обривають у Ворохті. Ірина у цей час змушена тікати від гестапо.

Ірина навіть не знала, де поховане кохання її життя, однак щемливо зверталася до чоловіка "коханий мій, обмий мені мої наболілі ноги, візьми мене на руки, занеси на постіль, обтули пуховою ковдрою, щоб я знала, що ти любиш мене". Лише після смерті Вільде її син Ярема зуміє відшукати могилу батька. Євгена перепоховають у Надвірній.

Іван Дроб'язко

Ірина тяжко переживала вбивство Євгена. Однак через багато років таки знайшла у собі сили спробувати ще раз знайти щастя. Її обранцем став Іван Дроб'язко – інженер Львівського ремонтного заводу і полковник КДБ. Ходили чутки, що його приставили стежити за Іриною. Зрештою, через 10 років сімейного життя Ірина викрила зраду чоловіка: застала з іншою жінкою. Тоді Вільде зауважила: "шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради".

Попереду в Ірини було ще багато світлих моментів. І декілька трагедій, після яких вона ледве знаходила у собі сили жити далі. Але кохання (принаймні, відомого нам) більше не було. Десь за океаном писав свою музику Данко-Олександр. Десь у серці жило кохання до вбитого Євгена. Можливо, час від часу невидимою шпилькою колола зрада Івана. Однак Ірина знаходила сили й слова, аби створювати тексти як мистецтво й книги як літописи.