16 травня 2022 року оборонці "Азовсталі" отримали наказ, який повністю змінив їхні життя, – вийти з комбінату у російський полон задля збереження життів військовослужбовців. Азовці усвідомлювали одне – або вони загинуть під щільним обстрілом окупантів в одному з бункерів, або отримають хоч якийсь шанс на повернення додому. Водночас вони свідомо розуміли, до кого саме потраплять у полон.

Один з них – азовець Дмитро "Расті" Канупєр. За 2,5 роки у полоні він пережив десятки тортур та допитів, моріння голодом та психологічний тиск з боку ворога. Росіяни намагались зламати його приниженнями та постійним очікуванням, але не змогли. Після обміну "Расті" ділиться власною історією в надії, щоб її почули якомога більше українців.

Про оборону "Азовсталі", теракт в Оленівці, нелюдські умови у російському СІЗО та реабілітацію після – читайте в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу.

Дивіться також "Лікарі не знали, що робити": інтерв'ю 54-річного бійця, який після ампутації рветься на фронт

Google Якщо оперативні новини для вас важливі Додайте 24 Канал у вибрані в Google Додати

Повномасштабне вторгнення ви зустріли у Маріуполі, який росіяни оточили на початку березня. Які завдання тоді мав ваш підрозділ? Що можете пригадати цей період?

Якщо взяти загальний піхотний підрозділ, піхота стояла стаціонарна. А ми як розвідка закривали різні "дірки" – там, де противник проривався, де наша піхота або піхота суміжних сил не могла протриматись, витримати і вистояти.

У нас бувало так, що цілий день ми могли працювати або на одному напрямку, або змінювати 5 – 10 точок. Все залежало від інтенсивності противника на різних ділянках.

15 квітня 2022 року ви потрапили на "Азовсталь". Пригадайте, яким було перебування там, як вдавалося оборонятися та виживати?

15 квітня ми прорвались на "Азовсталь". Це був один з найважчих моментів "Азову" на той момент, бо ми і суміжні сили втратили дуже багато особового складу.

Прорвавшись на "Азовсталь", у нас почалась "глуха" оборона цього заводу. Ми не могли робити нічого, крім того, щоб якось створювати піхотні позиції та спостережні пункти, і завдяки цьому входити в контакт з противником.

З усіх сторін бомбили зі всього, чого можна було, зокрема корабельної артилерії. Все перекинули на комбінат "Азовсталь". До цього ми були розкинуті по різних місцях у місті і щільність була не сильно велика. А коли ми безпосередньо опинились на "Азовсталі", хоч площа там велика, противник знав, де і що розташоване. Росіяни знали, де і які є бункери, позиції. Ворог мав перевагу у повітрі, у всьому. Ті ж самі літаки літали, як зараз літають дрони, бомблячи "Азовсталь".

Деякі бункери моментами, на жаль, росіяни "вскривали". Дуже багато хлопців і людей загинули, перебуваючи на "Азовсталі", в "глухій" обороні відносно в тилу від лінії бойового зіткнення.

"Азовсталь" у квітні 2022 року / Фото з відкритих джерел

Під час перебування на "Азовсталі" були розмови поміж людьми про те, що буде екстрадиція (видача осіб від однієї держави до іншої – 24 Канал), що припливе турецький корабель і забере людей, що буде евакуація, що сторони якось домовляться.

Водночас ми допускали також розмови та думки про полон. Багато хто розумів, що зі сторони України ніхто не зможе прорватись і допомогти, бо ми були за 130 кілометрів від лінії бойового зіткнення, яка була на території Запорізької області.

Ми розуміли, що тут ми або загинемо, або потрапимо у полон. Після отримання наказу від Володимира Зеленського наш командир дав наказ вийти у полон задля збереження особового складу.

Попри усі жахи та втрати, що підтримувало ваш бойовий дух на "Азовсталі"?

На "Азовсталі" було складніше, ніж у боях в місті, де ти відповідав за своє життя і міг себе захистити. Звичайно, від авіабомби не втечеш, але, тримаючи зброю в руках, знаючи, де твій противник і як з ним боротись – ти відповідаєш за своє життя.

А коли ти перебуваєш у бункері і розумієш, що кожного дня є по 100 вильотів тактичної авіації на територію "Азовсталі", щоб її бомбити, з'являються нав'язливі думки.

Ти думаєш, що прийде той момент, коли попаде в наш бункер. І так само як інші бункери – "Магазин 10​​", "Магазин 20", "Бастіон", "Желєзяка" – ми можемо отримати пряме влучання і хтось загине, хтось там залишиться назавжди або доведеться змінювати бункер.

В моменті ти вже просто знаєш, що це може відбутись і тобі стає байдуже. Ти розумієш, що і так зробив все, що можна було в боях в Маріуполі – віддав свої сили, енергію, здоров’я.

Хтось говорив за обмін. Хтось, що ми помремо. А я розумів – як буде, так буде. Ти приймаєш ситуацію, яка відбувається довкола, розуміючи, що сотні, тисячі бомб в день прилітають по комбінату "Азовсталь", і є вірогідність, що воно застане тебе.

Я постійно тримався на позитиві. Коли я прийшов в "Азов" у 2020 році, я розумів, що можу загинути. Я не знав, що будуть аж такі масштаби, але був готовий до цього. Я не був готовий до полону, але до смерті – так. Пощастило, що я і більшість моїх побратимів не загинули.

За наказом вищого військового керівництва України 16 – 20 травня азовці вийшли з "Азовсталі" у російський полон. Як ви дізнались про цей наказ, якими були ваші перші емоції?

Мій командир роти був у бункері "Бастіон" і говорив з "Редісом", який дав команду виходу в полон. "Редісу" сказали, що є певні домовленості і що з часом нас обміняють.

Довідка. Денис Прокопенко "Редіс" на початку повномасштабного вторгнення очолював оборону Маріуполя, а потім потрапив з бійцями на "Азовсталь". Згодом він вийшов у полон разом з іншими оборонцями.

Так наш командир сказав нам про наказ виходити в полон задля збереження життів важкопоранених хлопців, які були в бункері "Желєзяка". Вони були без їжі, води, антибіотиків та нормальної медичної допомоги, тому могли з часом померти. Або, знову ж таки, туди могла прилетіти бомба.

Більшість хлопців не хотіли виходити в полон. Розуміли, що росіяни не будуть дотримуватись ніяких домовленостей, що до "Азову" вони будуть ставитись "особливо". Так і відбулось. Однак ми розуміли, чому ми йдемо в полон. Ми повинні були зберегти життя особового складу, не лише важкопоранених, а й своє.

Були два варіанти. Один з них – ми загинемо. Повне оточення на "Азовсталі" було одразу, але скільки без їжі ми могли б протриматись? Ще додатково кілька місяців. Хтось би здавався в полон, хтось би помер і так би закінчилась наша історія. А так, відбулись перемовини і останній гарнізон Маріуполя вийшов у полон.

Спершу ви потрапили в Оленівку, де були до вересня 2022 року. В липні росіяни здійснили теракт там, вбивши понад 50 українських військових. Чи були ви там у цю ніч і чи пам’ятаєте, як це було?

В цю ніч я був в Оленівці і мені пощастило не бути в тому бараці. Ми не знали, за яким списком і як відбирали людей, яких переселяли в той барак. Ми розуміли, що цього переселення можна було й не робити, бо і так багатьох людей етапували з цієї колонії. Однак все ж росіяни це зробили.

В цю ніч відбувся вибух. В той момент я читав книгу і був в берушах. Через них я почув вибух і подумав, що щось прилетіло на територію колонії, бо до цього вже були інциденти, що прилітали якісь снаряди туди. Думав, що це і відбулось.

Однак згодом ми побачили, як все горить. Був сморід смаженого м’яса – як виявилось потім, людської плоті. Люди кричали і просили допомоги. Ми чули, як хлопці з наших бараків та медики кричали росіянам, щоб їх випустили для надання допомоги. А росіяни кричали, щоб усі зайшли в бараки, погрожували застрелити.

Після цього теракту хлопців, які вижили, відправили на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор, – 24 Канал), а не в бараки, де були ми. Вони не були важкопораненими, тому їх не відправили в госпіталь. У ДІЗО вони були 2 – 3 тижні, а вже потім їх відправили до нас.

Зауважте! У ніч на 29 липня 2022 року Росія здійснила масове вбивство військовополонених захисників Маріуполя в Оленівці. Експерти ООН підтвердили відповідальність країни-агресорки за теракт. В цю ніч загинуло понад 50 українських військовополонених, ще близько 130 зазнали поранення.

Азовець "Крафт", якого перевели у барак 200 напередодні теракту, розповів 24 Каналу про дивні речі, які відбувались перед масовим вбивством полонених.

Чи пам’ятаєте ви перший день, коли вас привезли з "Азовсталі" в СІЗО і ваш перший допит? Ви раніше згадували, що він у вас асоціюється з російською музикою.

26 вересня 2022 року мене привезли у СІЗО в Таганрозі. На "прийомці" загинуло кілька хлопців. Особисто я бачив 2 мішки з загиблими хлопцями, хтось мені потім казав, що бачив взагалі 4.

"Прийомка" була приблизно 15 – 16 годин. Потім нас всіх побили: когось більше, когось менше. Після цього нас почали оформлювати і пояснювати, як ми повинні себе вести, як маємо перебувати в цьому закладі. Нам казали, що ми не люди, що ми не можемо говорити. Що можемо казати лише "так точно, начальнику" або "ні, начальнику".

27 вересня був другий етап прийомки на Таганрог. Казали, що вона була набагато легша, ніж наша. 26 вересня в Таганрог прийняли 150 азовців, з них 4 людей забили насмерть.

Багато хто був дуже травмований, у мене був зламаний ніс і два ребра. 5 разів я втрачав свідомість. Я тоді думав, що взагалі "відкинусь". Через це мене першим оформили і після цього не чіпали.

"Расті" пригадав перший допит у полоні / Фото надане 24 Каналу

А 27 вересня хлопців так не чіпали, хоча били. Ми чули крики після того, як вони заїжджали. Однак потім, поспілкувавшись з хлопцями, я зрозумів, що ця друга прийомка була трохи простіша, ніж у нас.

Мій перший допит був специфічний. Коли викликають на допит, кажуть прізвище і людина іде на вихід. А коли зайшли у нашу камеру, мене закликали за позивним "Расті". Я вийшов, опер мене одразу взяв за шию і повів у кабінет, розташований за 8 – 10 метрів від нашої камери.

Кабінет – це таке місце, де є охоронець, який слідкує за нашими всіма камерами. Там він просто проводить свій час – має стіл, крісло, готує там собі їжу. Перші пів року у Таганрозі там були постійні допити. Приходили опери і просто брали людей, які їм були потрібні, або просто випадково обирали.

Я розумів, що іду на допит, зі мною почав балакати опер. Я зайшов у кабінет, мене штовхнули на підлогу, де я був потім весь час на колінах. Цей допит тривав орієнтовно 45 хвилин. Вони мене били і паралельно говорили зі мною. Щось запитували, казали, що далі може бути гірше. Після першого допиту одразу почали залякувати.

Вони змочували руки і голову водою, після чого били током 220 вольт напряму від розетки. Застосовували і електрошокери, били палицею і руками по п'ятах, обличчю, по всьому тілу.

Загалом були хлопці, які одразу кричали, коли їх били. Вони думали, що росіяни цього і хочуть. Вони кричали в надії, що їх більше не будуть бити. Однак більшість росіян робили навпаки – як чули крик, ще більше били. А потім людина вже дійсно кричала від того, що не могла витримати.

Знаючи, що мене і моїх побратимів напрягало те, що на допиті кричали, я намагався цього не робити. Я не хотів викликати дискомфорт у моїх побратимів. На нашому поверсі і на 3 мене могли чути. Тому спершу я не кричав, тримався.

Після цього я почув, як один з росіян сказав: "Він розвідник, спецназівець, йому байдуже на тортури". І вони почали бити набагато сильніше, по таких місцях, які викликають "нормальний" біль.

В цей момент вони голосно увімкнули російський шансон по радіо в надії, що мене не буде чутно. Але я тоді почав кричати, напевно, голосніше за це радіо. Вони били по набитому, я розумів, що вже витримати не можу.

Після Оленівки ви були в полоні рік у Таганрозі, 45 днів у Донецькому СІЗО й рік у Макіївці. Який момент в полоні був для вас найважчим? Допити, окремі фрази від росіян?

Найважче було у Таганрозі. У мене пройшло десь 5 допитів по 3 години. Крім того, були ще менші допити до 2 годин.

Там було голодування. Перший місяць там ми взагалі називали Голодомором, тоді дуже багато хлопців скинули вагу. Не було їжі, майже не було хліба. Давали 15 макаронин, юшку з макаронами, кістки з риби, одну картоплину на вечерю. Це був один з методів катувань.

Тобто голод, катування і моменти, коли ти чуєш, як катують інших, були найважчими. Також російська музика, яка грала 3 місяці без упину. В стіні була колонка і постійно звідти грала музика на всю гучність – від російського гурту "Любе", "Катюші", радянської музики до 6 варіацій гімну Росії.

Азовцям давали гарантії виходу з полону за 3 – 4 місяці, але зараз вже минає 4 рік. Коли ви потрапили у полон, думали, що це може так затягнутися?

Ми думали про це. Коли нам сказали, що ми йдемо в полон, ми розуміли, до кого ми йдем. Розуміли, що будуть випалювати татуювання.

У мене є татуювання з Іваном Піддубним – це українець, який в Російській імперії не хотів отримувати російський паспорт. Буряти випалили мені на цьому татуюванні свастику електрошокером. Добре, що ці сліди у мене залишились не на всьому тілі. Однак також вони випалювали на моїй спині "z", били по геніталіях.

Ми розуміли, що все це буде, підозрювали, що за 3 – 4 місяці нас не обміняють. Однак через цей період обміняли хоч когось – це були наші офіцери, сержантський склад, були й солдати. Щодо нашого обміну, ми знали, що тут проблема не зі сторони України.

Ви зазначили, що в росіян було інше ставлення до азовців, ніж до інших військовополонених. В чому воно проявлялось?

Навіть у спілкуванні з іншими військовополоненими. Коли вони заїжджали на інші місця, коли у них була прийомка, всіх питали, чи вони азовці. Всі знали, що нас чекали всюди.

Якщо ти азовець, в тебе було клеймо нацист. У росіян націоналізм пов’язаний з нацизмом, все в одну купу. Коли ти кажеш, що ти націоналіст і патріот своєї держави, вони казали, що ти нацист.

Росіяни намагались виділитись на азовцях. Ті росіяни, які взагалі не були пов’язані з армією, які не воювали і нічого не зробили для Росії.

Якщо взяти військового Росії, контрактника чи мобілізованого, він розуміє складність, попри те, чи перед ним азовець, чи військовий з якоїсь іншої бригади. Якщо ти військовий і бачиш військовополоненого, є якась повага до цієї людини. Ти знаєш, через що він пройшов.

А нас катували люди, які взагалі цього не проходили. Тому вони хотіли виділитись – побити азовця, принизити азовця, змушувати казати азовців, що вони "такі і такі".

Чим далі людина від війни, тим більший вона патріот. Тому коли в росіян з’являється можливість побити людину з іншої країни, яка має іншу ідею – вони будуть проявляти ініціативу.

А скільки військових сиділи з вами в камері? Як проходив ваш день у полоні?

У Таганрозі у нас в камері було 8 людей. О 6 ранку ти прокидаєшся, з 7 до 8 сніданок, з 8 приходять опери і слідчі викликати на допити і катувати.

О 9 ранку в тебе перевірка, на яку ти вибігаєш зігнутий головою вниз із закритими очима. Якщо вони бачать, що в тебе розплющені очі, вони тебе за це б’ють. І загалом на цій перевірці тебе б’ють, перші 3 місяці це було систематично – кожен день по 2 рази була перевірка.

Росіяни також могли змушувати робити фізичні вправи, коли ти повністю виснажений. В мене було поранення спини через уламки і вони спеціально били в це місце. Розуміючи, що викликають біль, ще сильніше тиснули.

Після перевірки когось могли викликати на допит. Ти цілий день сидиш в камері в очікуванні того, що за тобою хтось прийде. Найстрашніше – не сам допит, а очікування. Цілий день ти себе цим виїдаєш. Чуєш, як людей катують, як хтось кричить. Ти розумієш, що це може бути з тобою.

Коли тебе забирають на допит, тобі вже фактично байдуже. Ти хочеш, щоб він якомога швидше закінчився, щоб ти повернувся в камеру з надією, що тебе вже сьогодні чіпати не будуть.

Протягом дня ти сидиш з хлопцями і можеш говорити лише російською і лише пошепки. Коли я виїхав з Таганрогу, я ще тиждень не міг говорити, бо цього не могли дозволити голосові зв'язки.

"Расті" у полоні / Фото з соцмереж захисника

Згодом був обід, а в 15:00 знову перевірка. На ній нас знову били, змушували співати гімн Росії або кричати щось погане про Володимира Зеленського, "Редіса" чи Андрія Білецького.

З 17:00 до 19:00 в тебе вечеря. Згодом нам дали книги і після вечері ми могли їх читати. Це був єдиний момент, коли ти міг втекти від "дня бабака" і чекати 22:00.

22:00 для військовополонених – це єдиний час, коли вже можна заснути. Це надія, що тебе вже не будуть катувати і надія на можливість, що тебе можуть забрати на обмін.

О 3 чи 4 ранку, годинника у нас не було, ми так орієнтувались, раз на 3 – 4 місяці людей забирали або на обмін, або на етапи в різні колонії. Ми б раділи і тому, якби нас забрали з Таганрогу в будь-яке інше місце, навіть на Сибір.

Тому о 22:00 ти засинаєш. Хоча і сон для мене був певним випробуванням. Я все життя загартовувався, але в полоні, коли схуд до 55 кілограмів, я не міг терпіти холод. Мені було холодно від всього. Через це в мене опухли коліна, були проблеми з рухливістю суглобів. Ми навіть жартували, що повмираємо від холоду. Взимку я не міг через нього спати, влітку було трохи простіше, але була задуха, в камері не було чим дихати.

Кожну ніч прокидався по 10 разів – нирки не витримували холоду, обмеженого харчування, поганої води і постійно хотілось у туалет. Кожну ніч від 5 до 15 разів були судоми.

Крім того, в камері постійно світив прожектор. Його не вимикали протягом року. Повернувшись до стіни, ти ще міг заснути, а коли вночі перевертався на інший бік, прокидався від світла.

В полоні день закінчувався, наступав інший, інше число, але нічого не змінювалось. Знову прокидаєшся о 6 ранку, вмикають гімн і все те саме.

Про харчування у полоні. В одному з інтерв’ю ви згадували, що ви з побратимами рахували макарони, кому скільки поклали на тарілку.

Були макарони, які ми називали клейстер, бо вони були зліплені в одну консистенцію, тобі давали комок. А було, що давали просто макарони, в когось могло бути 20 штучок, в когось – 7.

Ми вже не так хотіли їх їсти, як порахувати і посміятись. Ми сміялись і думали, коли помремо від голоду, коли утвориться язва через те, що недоїдаємо. Думали про їжу частіше, ніж про рідних.

Їжа в полоні справді була обмежена. Однак більше психологічних проблем з’являлось через те, що ти чув, як катують людей. Ти себе накручуєш, тоді стає від цього погано. Коли є розмови про їжу, ти теж себе накручуєш. Підшлунковий сік виробляється і ти ще сильніше хочеш їсти.

Ти мрієш про батончик Snickers, який зараз я і всі цивільні люди можуть собі дозволити. Зараз можна хоч 100 штук купити і з’їсти. А ти сидиш в полоні і мрієш хоча б про шматочок.

До полону я взагалі не їв хліб. А в Таганрозі у нас був місяць, який ми називали Голодомором. Спершу нам давали половину буханки, а потім зменшили порцію до четвертини. Це невеликий шматок хліба, 80 грамів, і єдина калорійна їжа, яку нам давали. Хоч він був зовсім ніякий, без солі, але це було хоч якесь тісто.

Військовополонені мріяли про хліб / Фото з соцмереж "Расті"

Ти розумів, що в цьому шматку було більше калорій, ніж у трьох прийомах їжі за весь день:

  • сніданок – приблизно 15 макаронин або від 5 до 8 ложок прісної каші, як кому пощастить;
  • обід – до 300 мілілітрів юшки, тобто води з олією і овочами, а на друге каша, вже згодом почали давати до неї трохи м’яса;
  • вечеря – одна або три невеликі картоплини, якщо пощастить – шматок риби.

Через 4 – 5 місяців у Таганрозі почали давати кислу капусту. Її ми їли на сніданок, обід і вечерю. Через неї підвищувалась кислотність. Ти ніби наївся тією жменею, а через 30 хвилин шлунок ще більше починав смоктати.

Яким у вас був стимул триматись?

Росіяни хотіли психологічно зламати усіх. Когось їм вдавалось так зламати, мене – ні. Мене били, тіло ламалось, ноги не ходили, руки напухали, вага падала, м’язи зникали, але я розумів, що тримався саме психологічно.

Хоч психологічно також було важко, бо були хлопці, які закінчували життя самогубством. Вони були деморалізовані.

Однак єдине, що на мене вплинуло – це було обмеження їжі. Я хотів, щоб нам дали на шматок хліба більше. Також постійно думав, коли ж покращаться умови. Хоча розуміли, що бити нас не припинять.

Ви були у полоні 2,5 роки – увесь час фактично в бульбашці без розуміння, що відбувається в Україні. Водночас у вас є побратими, які перебувають в полоні 4 роки. Чи можете описати, як відчувається цей час?

Вихід на допит для нас був моментом і можливістю для певної розвідки. Ми могли почути щось, якусь інформацію.

Одного разу після 12-годинного допиту мене закинули в камеру, я вже не міг стояти на ногах. Хлопці мене підіймали за руки, а я попросив мене не чіпати, бо, поки не забув, хотів дещо розповісти. Це було десь на початку грудня 2022 року.

Тоді я почув, як росіяни говорили, що українці звільнили Херсон. Мене б’ють, я це почув і почав посміхатись, я був радий. Потім почув, як вони казали, що треба знову проводити обмін. Я одразу знав, що це інформація, яку треба передати хлопцям.

На допиті я плакав і кричав через біль, але водночас намагався не забути те, що почув. Потім вже сказав хлопцям: "Херсон наш, планується обмін". Дивився на їхні обличчя і на них з’явились усмішки.

Нагадаймо. Після початку повномасштабного вторгнення росіяни окупували Херсон. 11 листопада 2022 року Сили оборони звільнили місто. Усе про подію – читайте у матеріалі 24 Каналу.

Тобто ти постійно сидиш без новин і не знаєш, що робити. А після цього допиту ми дійсно сиділи в камері і ще більше почали триматись психологічно. Бо росіяни тиснули на нас і хотіли, щоб ми співпрацювали з ними.

Ми говорили з хлопцями і дійшли до висновку, що байдуже, коли нас обміняють і що з нами тут будуть робити. Ми розуміли, що є простими солдатами, які виконали завдання – тримали оборону в Маріуполі.

Водночас ми тримали на собі велике оточення противника, яке могло бути в Києві чи в інших містах. На "Азовсталі" ми тримали на собі вильоти авіації, яка могла летіти на територію України, щоб нищити наших військових, стратегічну і цивільну інфраструктуру.

Тому ми розуміли, що, витримавши певний етап в Маріуполі і на "Азовсталі", тепер ми повинні витримати ще один етап – полон.

Ми раділи, коли дізнались, що поміняли "Редіса". Це командир, який може керувати великою кількістю особового складу, а ми – солдати, якими керують. Навчити таких солдатів можна, а знайти таких офіцерів – проблематично.

Коли ми дізнались за Херсон, розуміли, що території важливіші, ніж люди. Не буде територій – не буде людей на них. Ми знали, що маємо місію – витримати полон. Для кожного він був іншим. Для когось він був жорстким, когось взагалі не чіпали і не виводили на допити. А були такі, як я, яких дуже сильно катували.

Чи було у вас відчуття у полоні, що про вас забули, що ви більше не повернетесь додому?

Поки ми не дізнались за Херсон, було трохи образливо. Ми нічого поганого не говорили за те, що обміняли офіцерів. Навпаки знали, що добре, бо хоч когось обміняли.

Ми розуміли, що проблема могла бути не в українській стороні, а в російській, що вони не віддають азовців. Одного разу ми почули, як хтось в Росії сказав, що азовців взагалі міняти не будуть, але потім такий обмін був. Ми зрозуміли, що просто свято на нашій стороні ще не відбулось.

Як ви дізнались, що скоро вас повезуть на обмін? І як він відбувався? Якими були ваші емоції, коли ви знову вступили на рідну землю? Як вас зустрічали?

За обмін я знав за місяць. 7 вересня 2024 року до нас прийшли, сказали, що буде обмін, що ми в списках. Тому ми чекали, думали, що ось-ось і буде. Однак через тиждень в російських новинах ми дізнались, що обмін вже відбувся. Ми подумали, що нас викреслили зі списку.

Ми себе також накручували, бо в Росії нас засудили. Через це у нас змінився статус – для росіян ми були не військовополоненими, а військовими злочинцями. Тому накручували себе, що нас будуть обмінювати останніми.

Зверніть увагу! Часто окупанти засуджують українських військовополонених, особливо азовців, за "злочини". Зокрема, росіяни засудили "Расті" до 48 років колонії. Згодом "пом'якшили" термін до 29 років. Процедура повернення таких захисників складніша, але все ж можлива.

Однак, як виявилось після цього обміну, про який ми дізнались, нас залишили на потім. Так, 17 жовтня 2024 року нас забрали і 18 жовтня обміняли. Перше найкраще відчуття було тоді, коли я побачив працівника СБУ, який до нас підійшов в автобус.

Спершу ми їхали через територію Білорусі. Там до нас зайшли люди з спецпідрозділу Білорусі, одягнені, як працівники СБУ, тобто з пістолетами, бафами, кепками і в джинсах. Вони дали нам пакетики з їжею і сказали, що це від президента Білорусі. Ми подивились, а там було печиво в клітинку, дві картоплини, 2 огірка, 2 помідори, вода і сік. Коли нам це роздали, ми вже поїхали на територію України.

Коли зайшов працівник СБУ, він нам пояснив, що зараз в цей автобус сядуть росіяни, на яких нас обмінювали, а ми присядем у наші нормальні автобуси. Бо ми їхали на якихось "Богданах" чи щось такого типу. І тоді хтось в нього спитав, що робити з цими пакетами, які нам дали в Білорусі. А він сказав: "Ви залиште ці пакети, хай це доїдають росіяни".

Після цього ми побачили цих росіян, ми сіли в наші автобуси і поїхали додому. Там я побачив своїх знайомих, рідних моїх знайомих, які досі у полоні.

"Расті" (другий ліворуч) під час обміну / Фото Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими

Тоді я відчув, що мене обміняли, що я в Україні. Однак у мене не було щастя, я не проявляв емоції радості, я не плакав. Я чекав обміну і водночас його боявся. Я розумів, що перебував у полоні 2,5 роки і зараз дізнаюсь всю інформацію за цей час, що вона на мене нахлине.

Я розумів, що буде інформація про те, що хтось загинув, хтось потрапив у полон, а хтось, хто казав, що він воїн – виїхав з України. Думав і за різні домашні, побутові моменти.

Коли ви повернулись додому, що найбільше вас здивувало в Україні?

Я застав Україну 24 лютого 2022 року. Я застав моменти, коли військкомати вже не приймали людей, коли люди рвались в армію, щоб вбивати ворога, який прийшов на нашу територію. Після 3 місяців боїв у оточенні я 2,5 роки не розслаблявся.

Тому я здивувався, що люди не згруповані і бояться йти в армію. Я розумів, що не всі можуть воювати, що усі бояться смерті. Однак певна кількість людей відчуває обов’язок і має бажання нищити ворога, захищати свою країну і своїх рідних. Якщо ти не на фронті, маєш робити щось для фронту. Якщо людина донатить мільйони на місяць, робить технологічні розробки – немає сенсу її відправляти на фронт. Однак коли людина свідомо не йде воювати і питає, за кого їй воювати, це викликає сильний дисонанс.

Повномасштабне вторгнення триває вже 4 роки, а досі не розв’язують питання щодо "ждунів", їх тисячі. Є люди, які спокійно можуть заїхати в Україну, та ж сама агентура, з якою проблематично боротись, яка нищить країну зсередини.

Я здивувався, що люди звикли до війни. Люди звикли до постійних повітряних тривог. Я вийшов з тюрми і нічого більше, ніж двоповерхові будівлі, не бачив. Я рідко бачив людей.

А тут я вийшов з полону і побачив, як посеред Києва виїжджає ППО з прожекторами і починає стріляти по дрону, а людям байдуже, вони розслаблено ходять. Тобто люди не напрягаються, коли може бути певна небезпека для їхнього життя.

Люди можуть замислитись, коли їх вже зачепить. Це як з фронтом – якби не було такого масштабного фронту на початку повномасштабного вторгнення, мало хто б пішов воювати.

Що б ви хотіли, аби люди зрозуміли про полонених і полон?

Що це не абстракція, що наші хлопці не так сидять там, як росіяни в Україні. Якщо українці не можуть бачити українців у російському полоні, хай вони їх чують після того, як вони виходять і розповідають, як там було насправді.

Я хочу, що люди насамперед знали про них. Багато хто навіть не думає про полонених, бо їхніх сімей це не торкнулось, бо їхні знайомі не сидять у полоні. Таким людям байдуже, вони це не приймають.

Українці вмирають за українців, які можуть ходити по клубах, жити своє життя, кохати свою жінку, тримати на руках своїх дітей, їсти, робити усе, що вони захочуть. Усі українці повинні розуміти, що за них віддали життя десятки тисяч українців.

Багато тисяч українських військовополонених і навіть цивільних, які перебувають у російських катівнях, також віддають своє життя, час і здоров’я замість того, щоб бути поряд зі своєю жінкою, дітьми і жити своє життя повноцінно.

В грудні минулого року в одному з інтерв’ю ви сказали фразу: "Я вийшов із полону, але полон не вийшов із мене". Тобто є щось, що вам зараз нагадує про полон в звичайному житті?

Ця фраза характеризує моє сьогодення. Зараз на годиннику 20:30, а я думаю, що зараз роблять хлопці в полоні: хтось сидить у камері, читає книгу, до когось зараз заходить наглядач і змушує співати пісні, усі чекають, щоб дали команду відбій і можна було заснути.

У моєму повсякденному житті постійно є асоціація з полоном. Я написав книгу про полон і люди бояться, що я знову проживаю ці моменти і вони мене тригерять. Однак це не так. Коли я про це розповідаю, я розумію, що це потрібно робити.

Кілька разів за день я можу зловити певну асоціацію. Ось 2 години тому я вечеряв, і також в цей час хлопці вечеряли в Росії або на окупованих територіях.

Однак вони вечеряють не так, як я. Я можу собі взяти поїсти усе, що завгодно. Я можу викинути те, що не доїм. А хлопці так не зроблять – вони будуть чекати той маленький пайок, будуть їсти те, що їм дадуть, а деякі ще й оближуть цю тарілку, щоб і крихта не пропала.

Бабуся в дитинстві мені казала доїдати до останньої крихти. Тоді я цього не розумів і лише в полоні відчув цей голод, ці тотальні обмеження, коли ти нічого не можеш собі дозволити. Там не можна ні взяти собі щось поїсти, ні говорити мовою, якою хочеш.

Сьогодні я прибирав подвір’я у будинку під дощем. Раніше я рідко міг стояти під дощем, бо не люблю ходити потім мокрим. Однак в Таганрозі ми 2 місяці не виходили на вулицю, а коли потім виходили, то прогулянка тривала 3 – 5 хвилин – просто пройтись по колу в дворику.

І коли ти сидиш в камері і чуєш, як іде дощ, ти дуже хочеш опинитись під цим дощем – просто стояти і мокнути, тобі б було байдуже на все. Однак ти це зробити не можеш – в тебе три решітки і вікно.

На прогулянках у Таганрозі за рік ми лише кілька разів попадали під дощ і сніг. В ці моменти хлопці висовували язики і ловили ці краплинки, як в дитинстві, бо знали, що повернуться у камеру, де задуха, сморід і підвищена вологість.

Якщо ми говоримо про українців, що зараз ми можемо зробити для звільнення азовців? Яким є ваше ставлення до акцій-нагадувань про військовополонених?

Як тільки я звільнився з полону, я був у Києві і кожного тижня їх відвідував. Акції-нагадування зараз набрали більших обертів, ніж коли я був присутнім на них. Крім того, з "Азовом", з Azovstalfamilies я проводив кілька забігів в підтримку військовополонених.

"Расті" під час забігу в підтримку військовополонених / Фото з соцмереж захисника

Як людина, яка була у полоні, я розумію, що, можливо, це не дуже допоможе. За обміни домовляється влада. Як ми можемо вплинути на обміни? Хіба що дійти до верхівки, але це зробити проблематично.

Акції і забіги в підтримку військовополонених – це більше про підтримку їхніх сімей і самих військовополонених – коли вони вийдуть і дізнаються про це.

У мене був побратим "Севич", якого нещодавно обміняли. Його мати в його честь проводила у Львові забіги, брала участь в акціях в різних місцях. Два дні тому я з ним зустрічався і говорив про це. Він був неймовірно радий, що це було в його честь, що й надалі є така підтримка. Він дякував і мені, що я також це висвітлюю, розповідаю історії, які несуть в маси.

Люди це розповсюджують, я не думав, що це так буде. Це всього лише моя історія, а таких історій, на жаль, тисячі. Є тисячі історій тих, які зараз є в полоні і можуть в майбутньому їх висвітлити, якщо їх звільнять і вони знайдуть в собі сили це розповісти.

Тому ці акції для сімей і потім як бонус для хлопців, які виходять і розуміють, що їх не забували, що про них говорять і будуть говорити далі.

Чи були українські військові в "Азовсталі" і в полоні, про яких ви досі думаєте майже щодня?

Звичайно. В полоні я втратив деяких друзів. З ними все добре, вони живі, але ми посварились, були певні нюанси. А деяких друзів я знайшов. Це люди, які готові тобі допомагати у скрутні моменти.

Були люди, які були готові віддати тобі навіть той шматок хліба, коли бачили, що ти недоїдаєш і в тебе погіршується ситуація зі здоров’ям. У мене є друзі, які були друзями до полону і досі там перебувають. У мене є друзі, яких я знайшов у полоні і я чекаю їхнього повернення.

Ви написали книгу про виживання у російському полоні під назвою "Окраєць". Як вам прийшла ідея її написати? І яким був процес написання? Ви писали окремими фрагменами, як згадувати, чи одразу знали, як буде виглядати текст?

Ця книга складається зі спогадів, які приходили у рандомний момент. Від моменту, коли прийшла ідея написати книгу, я писав її протягом півроку.

Все це почалось з історій в Instagram, з постів, у яких я розповідав ці історії. Я багато чим ділився зі своєю дівчиною і вона почала мені казати, що це мають бачити люди, що це треба розповідати на весь світ.

Одного разу вона попросила мене розказати одну історію, просто балакаючи з нею, на диктофон. Тоді я був у Краматорську, вона приїхала до мене. Я їхав у автомобілі, розказував, а дівчина потім взяла і все це перевела в текст. Запропонувала висвітлити мій досвід на загал.

Я це виклав (в Instagram – 24 Канал) і мій перший допис набрав пів мільйона переглядів, десятки тисяч лайків, тисячі репостів. Тоді дівчина сказала, що треба продовжувати це робити. Люди почали читати і розуміти, що і як відбувається. На другий день я надиктував дві історії, дівчина це знову перевела в текст, виставила і воно знову зайшло.

Після цього вона сказала, що все, що мені приходить в голову, якісь теми і спогади, я маю записувати. Так я і зробив. Кожного дня у мене є моменти, коли я можу щось розповісти.

Я почав записувати теми. Наприклад, тема хліба, і дописував конкретні слова, які викликають певні спогади. Коли в мене з’являлась можливість і час, я описував, як воно відбувалось і публікував.

Багато людей почали писати, що це схоже на "Сад Гетсиманський" Івана Багряного або навіть ще гірше. А це просто моя історія, яку я пережив.

До слова. Книга "Сад Гетсиманський" є романом, у який автор додав автобіографічні елементи. У ній Багряний розповідає про період Великого терору (репресії Сталіна у 1937 – 1938 роках), під час якого головний герой втікає від несправедливого ув’язнення, але знову попадає у тюрму через зраду близьких.

Мені почали писати, що треба писати книгу. Тоді я ще про це не думав, але розумів, що книга – це фізичні свідчення, які люди зможуть передавати з покоління в покоління. Однак ставку я робив на інтернет, бо це неймовірно могутнє середовище, яке дозволить мені розповсюдити мої історії.

Водночас я почав читати "Сад Гетсиманський", хотів подивитись, що це за книга. Я читав і паралельно записував теми. Наприклад, коли обирав собі їжу у Сільпо, згадав одну історію. Коли стояв на вокзалі і чекав потяг, згадав, як ми "паровозиком" ішли зігнуті на допит, тоді нас змушували казати: "Чух-чух".

Тому багато історій я згадував з повсякденного життя. А коли прочитав "Сад Гетсиманський", завдяки цій книзі я багато собі чогось підкреслив і згадав. Усе те, що відбувалось 100 років тому, відбувається зараз в Росії з українцями. Нічого не змінюється.

Десь місяці 3 я працював над текстом. Згадував і сам все писав. Потім у мене були редактори, вони не змінювали сенс тексту, лише поправляли тавтологію, доставляли коми.

Була одна редакторка, яка пропонувала розкрити конкретну тему, якщо б у мене була можливість щось дописати. Або радила розказати щось більше по якійсь темі. Так, завдяки їй, деякі спогади, яких немає у соціальних мережах, є розкритими у книзі.

Книга "Окраєць" / Фото з соцмереж "Расті"

Останній місяць, коли я працював над текстом, я перебував на реабілітації. Хоч пройшло півтора року після полону, я намагався відновити руку, але не вийшло. Провівши цей місяць переважно на одинці, я виділив час, щоб усе згадати. Було таке, що за один день я міг написати одну історію, бувало, що дві. Також бувало, що згадував тему для історії, але не міг її нормально розкрити.

Знову ж таки, книга – це не про одного автора, який її написав. Завдяки своїй дівчині я прийшов до дизайнерів, познайомився з ними. Я розказав свою ідею, сказав, що хочу все задокументувати.

Я сказав, що не хочу викликати у людей емоції жалю до себе. Я хочу викликати емоції для загального розуміння, що відбувається.

Прийшовши до команди дизайнерів ODA Design Agency, я почав працювати з ними над ілюстраціями. Вони підкидали свої ідеї. Завдяки ним я знайшов піарника, який допомагає мені розповсюджувати цю книгу, також фотографів, юристів.

Я пішов у самовидання. Коли я ще навіть не говорив про книгу, деякі люди пропонували мені йти через видавництва. Однак я відмовлявся. Я розумів, що певні права на цю книгу будуть і у інших, а я цього не хотів. Це моя історія, вона нікому не належить.

Зараз книга на етапі передзамовлення, вона буде готова через півтора місяця, закінчується верстка. Перший тираж вже розкупили, майже за 4 дні.

Я не думав, що так вийде. Найголовніше, що люди хочуть чути навіть такі жахливі історії.