Страх не за себе, а за дитину, – історія молодих батьків про виїзд з окупованого Херсона

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись

Ксенії 25 років, вона народилася і виросла в Херсоні. До війни дівчина вийшла заміж і кожен день для них з чоловіком був по-своєму новим і радісним, адже не так давно у пари з'явився синочок. Однак росія завадила батькам насолоджуватися новим статусом, з 24-го лютого головним для них стало – вижити, щоб уберегти життя єдиної дитини. Історію своєї сім'ї Ксенія розповіла 24 каналу в межах проєкту СВОЇ.

Варте уваги Переховував поранених бійців ЗСУ, за що росіяни хотіли розстріляти: історія лікаря з Маріуполя

Страх за дитину: яким був ранок 24-го лютого

Ранок 24 лютого змінив життя усіх українців. Чи пригадуєте, як він почався для вас? Як дізнались про повномасштабне вторгнення росії?

Так, пам'ятаю, як зараз. Це був звичайний ранок, я проводжала чоловіка на роботу, а ми з малим лишалися вдома. Ми прокинулись, я навіть не зрозуміла. Я нічого не чула, хоча чоловік казав, що чув вибухи під ранок.

Я лише зайшла в телефон і побачила повідомлення від мами: "Ксюша, я на роботу не йду, їду до вас. Почалась війна". І все, потім я вже увімкнула телевізор, побачила новини. Зайшла у соцмережі, все це побачила...

Якими були перші думки, почуття?

Взагалі першим був страх. Бо якраз, як я прочитала повідомлення від мами, я почула першу сирену. Я ще не зрозуміла, що це сирена саме повітряної тривоги. Я не зрозуміла це.

У нас біля будинку кожного ранку від заводів йде сигнал, коли люди збираються на роботу. І я думала, що це просто сигнал з заводу, а потім вже зрозуміла, що тривога.

Був страх перше. Страх не за себе навіть, не за своє життя, за дитину страшно було.

А ваш чоловік, він поїхав на роботу?

Так, він поїхав на роботу, пропрацював до 12, чув всі вибухи. Нам було дуже добре чутно Чорнобаївські вибухи на аеропорті. І потім їх відпустили.

Ксенія пригадала, що звуки вибухів були жахливі. Коли чоловік повертався додому з роботи, то вже бачив техніку, хоча це був тільки перший день. Дівчина припустила, мабуть, якісь частини вже проривалися у місто.

окупанти на в'їзді до Херсона / Фото ГУР Міноборони України

"Чекали, коли все закінчиться": чому сім'я не виїжджала з Херсона

Коли до вас приїхала мама і ви були разом, які у вас були плани? Ви планували виїхати?

Планів ніяких не було. Мама приїхала, бо вона жила недалеко, приїжджала до онука, ввечері поверталась додому.

Планів виїхати в перші дні точно не було, у нас не було навіть думки виїжджати, лишати домівку. Ми все думали, що трохи та й закінчиться.

Продукти у нас були – так вийшло, що ми закупили їх. Їжа була, все було. Ми просто сиділи вдома і чекали, коли все закінчиться.

А люди в Херсоні, в якому стані вони були?

Дівчина пригадала, як у перший день війни вийшла до магазину. Вона вперше відчула страх, йдучи до магазину у сусідньому будинку. У дворі, де зазвичай діти бавилися на гойдалках, а батьки сиділи поруч – була паніка. Вулиця, яка зазвичай була тихою і малолюдною, була забита машинами. А у небі пролітали гелікоптери й було страшно, що може щось "прилетіти".

Я бачила купу машин, людей з валізами. Всі кудись бігли, стояв гул від людських розмов. Люди щось вирішували. Якось так страшно було від того, що не знаєш, що відбувається навколо тебе.

Окупація Херсона і бази росіян поруч з домом

Яким було життя в окупованому Херсоні? Скільки часу ви провели в окупації?

Загалом ми пробули 2 місяці в Херсоні. Перші дні ми були весь час вдома. 1-го березня війська вже зайшли у місто. І з 1 березня місто вважається окупованим. Тоді вже страшно було виходити кудись, бо в місті були всі ці нелюди.

Ми виходили раз на день у двір на прогулянку з малим і, може, заходили до магазину.

Перші дні було навіть страшно виходити на вулицю і відходити кудись далі, ніж на 500 метрів від будинку. Дуже страшно було. Особливо, коли вже у мережі писали, де саме точки окупантів, де вони проживають і це було недалеко від нашого будинку.

Також у нас було правило – не вмикати світло. Як тільки темнішало на вулиці, все, світла немає. Аби не давати приводу цим нелюдам якось зашкодити собі. Вони могли зайти до будинку, зламувати квартири, бити вікна. В окупації страшно і зараз, я знаю, там не легше взагалі.

Ви говорили, що окупанти розмістилися недалеко від вашого будинку, ви зустрічалися?

Ми зустрічалися, але це вже пізніше було. Недалеко від нас вони поставили свій блокпост, біля магазину, до якого ми ходили.

Пам'ятаю одного разу моя мама їхала і цей блокпост стояв біля зупинки. Декілька людей були на зупинці, чекали транспорт і сиділи у телефонах. І ці нелюди на БТР просто навели автомати на людей і наказали сховати телефони, інакше почнеться стрільба. Вони бояться того, що їх знімуть, десь викладуть, що їхні обличчя покажуть.

Коли виїжджаєш з окупованої території, то під час проходження блокпостів перевіряють телефони. У ті моменти краще, щоб у телефоні нічого не було, наскільки це можливо.

російські солдати на вулицях міста / Фото АрміяInform

"Окупанти могли мінувати територію біля будинку": про остаточне рішення виїжджати

Коли вирішили виїжджати, що вплинуло на ваше рішення?

Це був вже звичайний ранок, ми не планували заздалегідь виїзду. Ми просто прокинулись і чоловік каже: "Дивись, навпроти нашого вікна стоїть їхня машина, з надписом Z, і двоє чоловіків закопують щось біля неї, якийсь пакет". Ми зрозуміли, що це може бути мінування території біля нашого будинку.

Чоловік був два місяці вдома і буквально останній тиждень вийшов на роботу. І в той день він пішов. А я весь ранок спостерігала за всім. Машина окупантів зупиняла авто людей та перевіряла документи.

І я вже не змогла це терпіти. Вже о 12 я зателефонувала чоловіку і сказала: "Все, виїжджаємо. Це, мабуть, початок того, що щось буде". І ми почали шукати перевізників.

Виїзд з окупованих регіонів досить складний, як ви знайшли спосіб виїхати?

Ми шукали. У нас на днях виїхали мої родичі з перевізниками, тому у нас були номери. Також у соціальних мережах люди викладали свої послуги.

Ксенія розповідає, що перевізники – це звичайні херсонці, які допомагали виїжджати з окупованих територій. Вони привозили з підконтрольної Україні території ліки, речі першої необхідності, які у Херсоні було вже неможливо дістати. Привозили все, що могли, але в маленьких кількостях. Бо на блокпостах окупанти могли вилучити.

Мітинг на підтримку України у Херсоні / Фото Херсонської міської ради

"Дуже великий шанс не вижити й бути розстріляним": дорога з окупованого міста

Скільки часу пройшло з моменту, коли ви прийняли рішення їхати до дня виїзду?

3 дні. Ми могли виїхати й у перший день, але ми тільки під вечір знайшли номери. А наступного дня почалися зливи й усі водії майже одноголосно сказали, що у зливи ніхто не їде. Бо виїзд з Херсонської області до Миколаївської йде по таких зруйнованих дорогах, що злива просто змиває дорогу і там величезний шанс загрузнути та не виїхати. А якщо машина зупиняється ще не на нашій території, можна так сказати, то дуже великий шанс не вижити й бути розстріляним.

Ви наперед знали куди поїдете?

Взагалі, як постало питання виїзду, ми почали шукати куди їхати. І ми телефонували багатьом знайомим. У нас не так багато по території України знайомих, куди можна було б приїхати й залишитися.

Ксенія поділилась, що для них було важливо розуміти, куди вони їдуть, адже це був дуже холодний квітень, а їх синочку було всього 9 місяців. Вони змогли взяти для нього мінімальну кількість одягу, адже їхали майже без речей.

І вже коли вирішили їхати до Кривого Рогу, ми почали шукати, як нам краще доїхати.

Дівчина розповіла, що з перевізниками вони доїхали до Одеси. Там знайшли прихисток у своїх знайомих і вже на наступний день відправилися до Кривого Рогу.

Варте уваги Гірше, ніж у фільмах про апокаліпсис: чутлива історія переселенки з Харкова, що втратила бізнес

Якою була евакуація, як довго їхали?

Ми їхали колонами. Я не знаю правда це, чи ні, але розповідали, що якщо їде одна машина, то до неї було дуже багато запитань й людей повертали назад. Деяких і не повертали назад, ті машини зникали.

Ксенія пригадала, що колони формували біля торгового центру на виїзді з Херсона, зараз він спалений. Знайомі й незнайомі люди ставали в колони по 10 – 15 машин, іноді й більше, для того, щоб виїхати з окупованих територій.

У нас була колона з 12 машин. Ми всі вишикувались і поїхали, але ми дуже пізно виїхали з Херсона, десь після 17 години. Коли ми потрапили на підконтрольну Україні територію у Миколаївській області, почалася комендантська година. Тоді нас сильно перевіряли на наших блокпостах.

А як проходили перевірки на блокпостах окупантів, коли ви виїжджали?

Як нам розповів перевізник, вони намагалися розсадити людей так, щоб у кожній машині були мама з дитиною або людина похилого віку, чоловік і жінка. Тоді загалом колона проїжджала тільки з перевіркою документів.

Ви зі своєю родиною їхали в одній машині?

Ні, я їхала з дитиною в одній, а чоловік в іншій. Нам сказали, що ми майже останні забронювали місця і це була одна з умов.

А як перевіряли документи у чоловіків, для них це складніше?

Так, але чесно, мені важко сказати, бо в нашій машині з чоловіків був лише водій. Мій чоловік розповідав, що їх виводили з машини, ставили різні питання, перевіряли татуювання. Нам сказали, коли ми виїхали на підконтрольну Україні територію, що ми доїхали без пригод.

Як ваша дитина перенесла дорогу?

Важко. Важко від того, що він не розумів що і куди. Це була його перша така довга поїздка взагалі.

"Спокій від того, що дитина не чує вибухів": про життя в Кривому Розі

Що ви відчули, коли приїхали до Кривого Рогу?

Я навіть зараз не відчуваю полегшення, вже перебуваючи майже 4 місяці на підконтрольній Україні території. Я все одно живу думками: "Що там у Херсоні?", "Як там мої рідні, друзі?".

Спокій був тільки від того, що дитина не чує вибухів і все. Що дитина не бачить того жахіття, що відбувалось там. Ось за це дійсно було спокійно.

У Кривому Розі теж досить неспокійно, яка у вас ситуація?

За весь час, що ми тут були, разів 5 – 7 чули вибухи. Але це не такі вибухи, які ми чули у Херсоні. Це зовсім далеко, у Херсоні було набагато ближче і більше.

"Мій дім зараз під окупацією, а прихистку буду вдячна все життя"

Як ви вважаєте, ваш "другий" дім став для вас зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?

Я досі вважаю, що це більше тимчасовий прихисток, якому я буду все життя вдячна, але домом я не можу назвати. Мій дім зараз під окупацією.

Містяни чинять опір російським окупантам / Фото АрміяInform

Ксенія розповіла, що у Кривому Розі прихисток надала їм однокласниця її мами, з якою вони зустрічалися один раз за все життя. На новому місці небайдужі люди дуже допомогли родині дівчини, зокрема вони забезпечили їх необхідними речами для дитини.

Все нам дали тут. Ми з собою взяли малому пару речей, але він вже з них виріс, тому ми віддали їх людям, яким це зараз потрібно.

"У кожного своя рушійна сила, яка змушує людей лишити домівку"

Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки та переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?

Знаходити сили. І якщо людина відчуває, що потрібно виїжджати – треба шукати перевізника або виїжджати самому, якщо є можливість.

Є люди в окупації – мої знайомі, друзі, які не планують виїзд взагалі. Вони сказали: "Ми будемо тут до кінця". А є люди, які сидять і з дня на день думають: "А їхати?", "А може там краще?", "Може треба їхати?". Людям, які так думають, потрібно збиратися та їхати.

Ваші друзі, котрі категорично відмовляються виїжджати, чим вони це пояснюють?

Одну сім'ю зупиняє страх дороги. Всі знають, яка дорога, а зараз вона ще страшніша. Адже зараз лише один виїзд – на Запорізький напрямок. Там потрібно стояти не одну і не дві доби в колонах на блокпостах, аби виїхати.

А інша сім'я боїться, напевне, залишити дім.

А мама ваша, вона лишилася у Херсоні?

Мама наразі виїхала, буквально тиждень тому. Лишилися мій тато і бабуся.

На думку Ксенії, потрібна дуже велика сила волі, щоб виїхати. Повинна включитися рушійна сила в людині.

У нас цією силою стала дитина. У кожного своя рушійна сила, яка змушує людей лишити домівку, лишити життя у Херсоні та виїхати.

Що зробите після перемоги?

Видихну і поїду на море.

І Ксенія не єдина, хто так зробить. Ми – українці – разом переможемо. Ми відбудуємо наші міста, відновимо кожен куточок України. А потім візьмемо найрідніших і поїдемо на море до українського Криму. Покажемо нашим дітям всю красу і неповторність нашої Батьківщини. Ми ніколи не забудемо українських героїв, і зробимо все, щоб пам'ятали й наші діти.