Петро та Василина – ветерани АТО, які ще до 24 лютого 2022 року без жодного сумніву вирішили для себе, що коли почнеться повномасштабна війна – обоє повернуться на службу. Про знайомство на війні та повернення на фронт вже подружжям – читайте у матеріалі 24 Каналу до Дня захисників та захисниць України.

Зверніть увагу Боротьба за свободу в найтемніші часи: історії 24 Каналу про захисників та захисниць України

Петро свого часу пішов добровольцем в АТО, як і Василина. Тільки дівчина стала бойовим медиком і рятувала життя наших воїнів. Тоді їй було лише 18 років, але побачивши воїнів у військовому госпіталі у Львові, зрозуміла, що вона потрібна на фронті.

Василина була наймолодшою бойовою медикинею, але врятувала не одне життя. Та біда лиш в тім, що не завжди вдається врятувати пораненого. То ж на війні дівчина вперше на власні очі побачила смерть.

Василина Плебанович
Василина пішла бойовою медикинею на Схід у 18 років / Фото з особистого архіву дівчини

Одного дня до Василини привезли військового з важким уламковим пораненням ноги – Петра. Хлопець попросив медикиню, аби вона залишила йому на пам'ять уламок, який дістали з його ноги, на що та відповіла, що не може цього зробити, але може сфотографувати і надіслати йому світлину.

З тієї світлини почалося їхнє подальше спілкування. Петра після поранення перевели на лікування до Львова, тож коли Василині дали відпустку, хлопець запросив її на каву.

Я приїхала у відпустку до Львова, а він тут був у військовому госпіталі. Запропонував випити кави. Випили. От скоро буде п'ята річниця шлюбу,
– так жартувала Василина в інтерв'ю за кілька місяців до повномасштабної війни.

Наступного разу, коли Василина приїхала у відпустку, то повернулася вже з обручкою – пара побралася. Тільки от Петру доводилося ще чекати свою кохану з фронту. Та й сама дівчина згадувала, що після весілля на Сході дні йшли довше, бо постійно хотілось повернутися до коханого.

Та зрештою Василина повернулася з фронту, і в подружжя народилась донечка. Для військових, які повернулися з фронту в час, коли на питання реабілітації особливо уваги держава не звертала, дитина стала розрадою.

Крім того, Василина вирішила займатися вибійкою – давньою технікою оздоблення одягу, яка є старшою, ніж вишивка. Справа не приносила великих прибутків, проте допомогла відволіктися та зайняти себе. Чоловік повністю підтримав починання дружини.

З Василиною та Петром я познайомився у жовтні 2021 року – за лічені місяці до повномасштабної війни. Тоді наша команда працювала над проєктом про захисників "Ціна мирного неба". Василина тоді не відкидала можливості повернення на фронт, але не скоро, адже потрібно було займатися вихованням дитини. Петро теж такої можливості не відкидав, хоча на той час йому давалися в знаки наслідки поранення ноги.

І хто б міг подумати, що так скоро все зміниться і настане те рокове 24 лютого. Про загрозу великої війни як в українській, так і в західній пресі говорили місяцями. Василина пригадує, що їй стало очевидно, що вторгнення невідворотне, коли Путін визнав бойовиків. А трапилося це 21 лютого – коли подружжя святкувало п'яту річницю шлюбу.

Я одразу почала збирати речі, документи дитини, щоб якщо раптом таки почнеться – відправити її до бабусі і дідуся. Чоловік мене заспокоїв, казав, що, може, це блеф. Але вже 24-го ми зрозуміли, що не блеф,
– пригадує Василина.

Тож як тільки почалося повномасштабне вторгнення, подружжя вирішило повертатися на фронт. Донечку довелося віддати під нагляд бабусі й дідуся, при тому, що раніше її майже ніколи не залишали на когось. Зараз Василина пригадує, що в той момент думала, що бачить доньку востаннє – вони з чоловіком були впевнені в тому, що повернення на фронт – це квиток в один кінець.

Родина Плебанович
Родина Плебанович / Фото з фейсбук-сторінки Петра Плебановича

24 лютого Василина з Петром пішли до військкомату. Але оскільки на той час Рада ще навіть не схвалила воєнний стан, їх обох не прийняли. Проте вже наступного дня подружжя таки мобілізували й вони доєдналися до лав рівненської Тероборони.

Коли Росія почала повномасштабну війну, до зброї взялись не лише ветерани АТО та ООС, але й ті, хто ніколи до того не був дотичним до військової справи. Тож Петро і Василина навчали новачків, як користуватися автоматом, як надавати медичну допомогу й інше необхідне.

Пізніше підрозділ вирушив на кордон з Білоруссю, оскільки була загроза наступу звідти, бо на сусідній Житомирщині вже тривали бої. Коли загроза минула, бригаду передислокували. У результаті Петро і Василина, які служили в одному взводі, опинилися під Києвом. У той період росіяни, отримавши по зубах, відступали.

Василина і Петро Плеьанович
Василина і Петро повернулися на фронт подружжям / Фото з фейсбук-сторінки Петра Плебановича

Підрозділ, в якому служило подружжя, зайшов в одне зі звільнених сіл біля столиці, і всі жахнулися від масштабів руйнувань та варварства росіян – на вулицях були закатовані тіла мирних мешканців, які ще й замінували, лежали трупи розстріляних тварин. Будинки – розбиті чи розграбовані. Світла, газу та зв'язку – немає. На календарі весна, але на вулиці ще холодно.

Зараз жінка пригадує, що місцеві зауважили дуже цікаву деталь в той день, коли у звільнені населені пункти заходили наші ЗСУ.

Ми того зразу не помітили, то потім місцеві казали, що ми йшли, а за нами в село прилетіли лелеки і почали робити гнізда на зруйнованій електромережі,
– пригадує захисниця.

Ще один щемливий спогад пов'язаний з місцевими. Люди жили у підвалах, без ліків, їжі, світла, зв'язку та тепла. Воїни, маючи запаси їжі, хотіли поділитися з місцевими, тому спитали їх: "Маєте що їсти?", а у відповідь замість так або ні, почули "Небагато маємо, але поділимося з вами". Люди, не маючи фактично нічого, хотіли пригостити захисників.

Окупанти знущалися з місцевих під час окупації. Одну частину села контролювали кадирівці, іншу – кадрові російські військові. І діяли вони за специфічною тактикою – у селі, яке контролювали кадирівці, вони знущалися з місцевих. А згодом до них приходили кадрові військові, які нібито були добрими. В іншій частині села ж діяли навпаки.

Однак буквально за лічені хвилини до того, як ЗСУ зайшли в село, окупанти просто серед вулиці поставили на коліна двох місцевих мешканців – жінку та старшого чоловіка. Їх назвали "бандерівцями", бо ті розмовляли українською, і хотіли розстріляти. І тільки те, що по рації окупантам передали, що йдуть ЗСУ, врятувало цих людей. Росіяни кинули їх у канаву і почали втікати. Хату жінки до того росіяни майже повністю знищили, а дідусь після звільнення села квартирував у себе весь взвод, в якому служили Петро і Василина.

Люди, які пережили окупацію, переосмислили своє життя і свої погляди. Про це свідчить один епізод, про який нам розповіла Василина.

Ми на чергуванні, підходить до нас бабця і починає говорити дивні речі. Ми подумали, що це провокація, бо вона казала: "Я любила Путина, я его ждала, я голосовала за пророссийские партии". Ми зразу ж думали підійти, з'ясувати, що відбувається, щоб потім повідомити, куди слід, що тут такі нездорові наративи. А потім українською ця ж бабця каже: "А щоб вони всі здохли! Ненавиджу їх, проклинаю!",
– пригадує захисниця.

Ба більше, після звільнення села люди палили книги російських авторів. Місцеві казали, що Пушкін чи Лєрмонтов нічого їм поганого не зробили, але ні з чим російським пов'язувати себе не хотіли.

Петро повернувся у стрій попри поранення і попри те, що унаслідок цього отримав групу інвалідності. Однак холод та постійні фізичні навантаження погіршували здоров'я захисника. Василина розказує, що для того, аби підтримувати здоров'я, у нього були з собою ліки та вітаміни, які дають у випадку інсульту.

Під час наряду в одному з будинків подружжя знайшло жінку, яка не могла підвестись з ліжка, – у неї стався інсульт. Транспортувати її до лікарні не було можливості – автівок у селі не було (росіяни викрали ті, які могли вкрасти, а ті, які не заводились, чавили танками). Військові теж їздили хіба що на велосипедах. Інтернету та зв'язку не було.

Василина і Петро
Подружжя служило в одному взводі / Фото з фейсбук-сторінки Петра Плебановича

Тому Петро вирішив, що його ліки тій жінці будуть набагато потрібніші. Через кілька днів її змогли госпіталізувати, проте саме вчинок захисника врятував їй життя. Василина не приховує свого захвату цим, хоча і визнає, що це вдарило по здоров'ю чоловіка.

Здоров'я у нього погіршилося, але було неможливо не віддати ліки. Це був його вибір. І мені здається, що це дуже важливо було при інсульті й це було потрібно. А медикаментів тоді ж не було,
– додає Василина.

Донька Василини і Петра, як тепер згадує захисниця, образилася на батьків, які пішли на війну. Дитина не розуміла, що відбувається, а її батьки кудись зникли. Коли батьки дзвонили телефоном чи по відеозв'язку, донька з ними не хотіла розмовляти – ображалася.

Моя мама дзвонила, плакала, і я плакала. А я казала: "Я не можу по-іншому, зрозумійте, бо, можливо, я саме вас захищаю",
– згадує захисниця.

Тим часом будучи на Київщині, як згадує захисниця, подружжя змирилося з думкою, що вони не повернуться назад. Тому виконували бойові завдання майже без страху.

Мені було важко, бо я розуміла, що в мене є дитина. Я хвилювалася, як вона виросте без нас. А ще я ж мріяла займатися мистецтвом, вибійкою. Думаю: "Боже, скільки всього я би ще зробила". Я змирилася з тим, що у нас був квиток в один кінець і стало простіше,
– каже Василина.

Та через стрес дитина перестала розмовляти і захворіла. Зі служби Василину відмовлялися відпустити навіть на 3 дні до дитини, тому подружжя вирішило, що хтось повинен бути з донечкою – за 2 місяці повномасштабної війни ряди армії поповнили люди, які 24 лютого не вміли стріляти, а на той момент підготовлених ставало більше. Тому Василина звільнилася зі служби.

Я думала, що донька взагалі не буде зі мною розмовляти, думала, що не пробачить,
– пригадує Василина.

Петро залишився, однак здоров'я давалося в знаки. Тому через 2 місяці, коли вже ходити майже не міг, чоловік таки відправився на лікування. Попереду ще чимало обстежень та тривале лікування, яке захисник зараз проходить в Німеччині. Дружина з донькою поруч з ним.

Попри те, що зараз родина перебуває в Німеччині, Василина та Петро не можуть бути осторонь війни, яка триває. Тому зараз родина займається збором коштів та закупівлею необхідних речей для військових, а переважно – турнікетів, які є надважливими на фронті.

Василина та Петро, як не лише очевидці, але й учасники війни, розповідають людям у Німеччині про війну, про те, що лишають по собі росіяни, і про те, як вони можуть допомогти і чому це важливо. Істина проста – турнікет має ціну, але він може врятувати безцінне життя.

Це тепер моя місія тут – допомагати волонтерам і розповідати людям про війну, про важливість турнікетів на фронті. Чоловік розповідає людям про власний досвід – як колись йому накладали турнікет, а він був неякісним. Ми пропагуємо, щоб люди допомагали нам закупляти необхідні речі для фронту,
– каже Василина.