Така собі своєрідна дорожня карта для кожного, хто з тих чи інших причин опинився в цьому світі – і дивується з того факту. Бо екзотика курортних баз ніколи не довершиться до екзотики мислення та рефлексії внутрішнього світу, про що так часто і йдеться у цих текстах. А далеко не кожен словник здатен пояснити термін в ньому поміщений, даючи не лише його загальну дефініцію, а й конкретний, живий сенс.

Є такий жанр в літературі як сповідь: "Сповідь" Августина, наприклад. Є ще такий принцип сублімації, тобто кожен автор у своїй книжці найперше говорить про те, що хотів би сказати собі, те, що необхідно виразити чи перепрочитати саме йому, а не якимось там абстрактним читачам. Ну і ще є жанр інтерв’ю, який відносять до журналістики, але прикладів мішанини цих двох суміжних галузей предостатньо: як-от гонзо-журналістика, до прикладу. Цього разу "інтерв’ю" розтягнулося на добру сотню сторінок.

Приблизно так можна описати цю невеличку книжку в мінімалістичному оформленні, якщо пробувати її собі уявити. Це книжка-розмова, книжка-діалог, книжка-рефлексія: Іздрик та Нестерович, зачинившись на кілька тижнів у своєму приватному світі на двох, максимально чесно поділеному, просто записували свої розмови на диктофон, а потім спробувати скомбінувати з цього читабельний для якнайширшого загалу текст.

Любов – це дивний містичний танець двох identity.

Назагал може здатися, що це пусте моралізування, і, з певної точки зору, воно так і може бути: множинність всесвіту дозволяє підтримувати будь-який варіант, автор сам про це говорить, і тут немає ні чогось сталого, ні чогось однозначного. Але Іздрик чесний у своїх текстах, тож одразу з порогу розкриває всі карти, просто і невимушено говорячи, що і до чого. Цей прийом відрізняє його від псевдопророка новоствореної секти, а його книжку – від пародії на якусь святу книжку. Натомість, робить схожим на того приємного співрозмовника, якого так важко часом зустріти. І в якого так приємно щось почерпнути.

Кожна людина – це всесвіт у процесі самопізнання, який створює себе у кожну мить свого існування

Тут зібрані саме ті важливі та інтимні розмови, які відбуваються дуже і дуже рідко, з максимально обмеженою кількістю людей. Розмови, які підсумовують більшість сказаного, зробленого чи усвідомленого за життя. В цьому і суть книжки: автор прямо говорить, що це виключно його персональний досвід і навіть спроба максимально точно передати його, вербалізувавши і одягнувши у текст, – смішна та неможлива. Але є намагання, а дорога як така і є самоціллю, ніколи не закінчуючись якоюсь остаточною крапкою.

Герой книжки "Політ над гніздом зозулі" так і сказав своїм співкамерникам після чергової невдалої спроби втечі із психлікарні: я, на відміну від вас, хоча б намагаюся. Іздрик, звісно ж, не в полоні, щоб втікати. Але він теж намагається. Тільки не втекти, а розказати. Як людина, він має повне право говорити про цей світ, робити якісь висновки, доходити істини – хоча б персональної. Це право кожного з нас. Просто не кожен вміє висловити цей досвід так, аби це змогли зрозуміти інші, і в цьому роль митців та художників.

Радість – це стан усвідомленої рівноваги.

Не завжди легке, але надзвичайно приємно чтиво, яке, тим не менш, як і будь-яка книжка врешті-решт не відкриває читачу нічого такого, чого б він сам не знав чи не міг би сам здогадатись. Це як пригадування у Платона того, що ми й так знаємо. Просто – забули.

P.S. На додачу, це ще й книжка рецептів. Іздрик як досвідчений естет, розкидав між рядків цікаві поради щодо розмішування одних компонентів з іншими: така собі неофіційна кулінарія.

Читайте також: Дедпул: ігрове кіно про героя без героя