Перебуваючи у вигнанні, польські урядові кола зіштовхнулися з дилемою: що робити з "українським питанням"? Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Польська політична еліта бачила українців Другої Речі Посполитої передусім через призму власних амбіцій – непорушності кордонів та майбутнього відродження своєї держави. Проте нищівний початок війни та радикальне загострення міжнародної ситуації змусили Варшаву переглянути свої підходи.
Українці раптом перетворилися з "проблемної меншини" на потенційних, стратегічно важливих союзників. Попри те, що польський уряд заперечував право українців на створення власної незалежної держави, він вважав критично необхідним залучити їх до спільної антигітлерівської коаліції.
Таємні листи та кулуари дипломатії: план Чарковського-Голеєвського
Розуміння того, що без нормалізації стосунків із українськими політичними колами у Європі не обійтися, прийшло до польських дипломатів одразу. Справжнім каталізатором цього процесу став лист від 16 листопада 1939 року, надісланий із Лондона до Парижа на ім'я міністра внутрішніх справ Польщі Станіслава Кота. Його автор, доктор Чарковський-Голеєвський, виклав чітко обґрунтований план: негайно налагодити офіційні контакти з українськими провідниками через представників Уряду УНР в екзилі, зокрема через його секретаря Володимира Соловія.
Сценарій Чарковського-Голеєвського передбачав залучення авторитетних діячів національного руху – Василя Мудрого, Степана Смаль-Стоцького та єпископа Івана Бучка. Метою цих складних кулуарних перемовин мало стати підписання формальної польсько-української угоди. На думку авторів ініціативи, цей альянс мусив істотно зміцнити дипломатичні позиції Польщі на міжнародній арені.
У повітрі знову відчувалася давня ідея прометеїзму. Ще з міжвоєнного періоду окремі діячі українського еміграційного руху вірили, що саме Польща має відіграти вирішальну роль у розгромі СРСР і стати найближчим союзником новоствореної Української держави, а всі складні й гострі територіальні суперечки можна вирішити за допомогою переговорів.
"Аналітичний вектор" та пастка для Уряду УНР
Формуючи стратегію щодо українців, уряд Владислава Сікорського спирався на аналітичні доповіді референта Ольгерда Гурки. Той поділяв українські політичні табори на кілька течій і рекомендував кабінету зробити ставку на "ундівсько-петлюрівську спілку".
Логіка була простою: саме Державний центр УНР зберігав статус єдиного легітимного осередку української державності з точки зору міжнародного права та мав розгалужені зв’язки із західними політичними колами. Нагадаємо, що після трагічного вбивства Симона Петлюри у травні 1926 року керівництво перейшло до Андрія Лівицького.
Проте реальність виявилася набагато драматичнішою, а самі діячі УНР потрапили у лещата геополітики та окупації. Президент УНР Андрій Лівицький після поразки Польщі залишився в окупованій нацистами Варшаві. Перебуваючи під жорстким тиском німецької влади, варшавський осередок УНР був змушений виступати із заявами, які публічно засуджували контакти з польським урядом та ставили під сумнів легітимність дій паризьких представників.
Щоб зберегти незалежність від воюючих сторін, повноваження Голови Директорії перебрав на себе В'ячеслав Прокопович, який перебував у Франції. Разом із міністром закордонних справ Олександром Шульгиним вони розгорнули бурхливу діяльність.
У 1939 році за сприяння польської сторони було створено Український Комітет на чолі з Шульгиним, базований на ідеї спільної боротьби проти СРСР. Важливим інструментом розголосу став часопис "Тризуб". На його сторінках виходила гостра критика нацистської Німеччини, публікації на підтримку Польщі та розлого обґрунтовувалася необхідність україно-польського порозуміння для спільної перемоги.
Однак, щирі заклики УНР не отримали очікуваного відгуку. Вони стикалися з нищівною критикою з боку радикальнішої Організації українських націоналістів (ОУН), а головне – розбилися об принципову позицію самого польського уряду. Варшава непохитно відстоювала принцип територіальної цілісності Другої Речі Посполитої (з Галичиною та Волинню у своєму складі). Через цю принципову територіальну безкомпромісність поляків навіть Андрій Лівицький зрештою відмовився від офіційних перемовин із кабінетом Сікорського у Франції.
Паралельно переговори польського уряду з українською еміграцією в США, Канаді та представниками Конгресу українців також завели дипломатію у глухий кут і не принесли бажаних результатів.
Радикальний ультиматум ОУН та таємна місія Шептицького
Основна проблема уряду УНР в екзилі полягала в тому, що він мав украй обмежений вплив на населення всередині окупованої України. Польські аналітики розуміли: реальний авторитет і силу "на землі" мають представники УНДО та ОУН. Попри те, що українські демократичні кола перебували у політичній та фінансовій залежності від британського уряду і все ще сповідували "прометеїзм", молода хвиля націоналістів дивилася на речі абсолютно інакше.
Аналітик Ольгерд Гурка зазначав, що українці незалежно від переконань прагнули створити власні військові формування. Відсутність активної позиції польського уряду в "українському питанні" він вважав катастрофічним програшем Варшави. Гурка переконував, що Польща має офіційно визнати право українців на власну державу та підтримати спільну боротьбу проти радянських і німецьких окупантів.
Уповноважені представники Міністерства закордонних справ Польщі поділяли тривогу аналітика. 20 лютого 1940 року у спеціальній нотатці для прем’єр-міністра Сікорського дипломати МЗС попереджали, що вимоги українців стрімко радикалізуються. Навіть помірковані кола вже непохитно стоять на ідеї створення Соборної Української Держави, до якої неодмінно мають увійти Галичина та Волинь.
У зв’язку з цим МЗС Польщі запропонувало сміливий проєкт інструкції, згідно з якою, було б варто дипломатично визнати право українців на державність, розглянути перспективи створення федерації чи надання українському населенню широкої автономії. А остаточне питання кордонів перенести на невизначений час.
Проте налагодити контакт із Проводом ОУН виявилося майже неможливо. Організація українських націоналістів непохитно керувалася доктриною побудови Соборної Держави і висунула Варшаві жорсткі умови співпраці. Серед вимог було визнання права обох народів на суверенні держави виключно на їхніх етнографічних територіях, відсутність будь-яких сепаратних домовленостей щодо Західної України – Волинь і Галичина є невід'ємною частиною України, а землі на захід від "лінії Керзона" за можливості мають бути також приєднані.
Крім того, польський уряд мав офіційно засудити політику "пацифікації" та покарати польських шовіністів у політичних колах.
Тільки після виконання цих пунктів ОУН припускала можливість співпраці чи навіть дозволу українцям служити в польській армії. Для польського уряду ці вимоги йшли повністю в розріз із їхньою політикою.
Хоча окремі представники ОУН бачили в польському русі потенційного союзника проти СРСР та Німеччини, події 30 червня 1941 року в Львові (проголошення ОУН(б) Акта відновлення Української Держави) викликали у польських військових та політиків лише роздратування та звинувачення у "браку політичного реалізму". ОУН, у свою чергу, навріз відкидала будь-які ідеї реставрації Польщі на західноукраїнських землях.
У цьому заплутаному вузлі особливу роль відігравав митрополит Андрей Шептицький. Він виступав неформальним посередником між підпіллям, галичанами та польським урядом у Лондоні. Як згадувала секретар Національної ради при командуванні Союза збройної боротьби Владислава Пеховська, спроби переговорів із митрополитом щодо розмежування сфер впливу мали приватний характер. У цих розмовах Шептицький непохитно захищав українські інтереси, хоч і добре розумів усю важливість пошуку формули мирного співіснування двох народів.
Холодний душ Белграда та фатальний розворот на Лондон
Попри розроблені дипломатами МЗС гнучкі концепції, на практиці офіційна Варшава протягом 1940 – 1941 років так і не спромоглася надіслати своїм представникам жодної чіткої директиви.
Моментом істини стала Белградська конференція травня 1940 року, де за одним столом зійшлися польські урядовці, куратори зв’язку та делегати підпілля з Варшави й Львова. Саме тут військові експерти вщент розгромили "український курс" уряду Сікорського.
Вердикт представників штабу був безжальним: зусилля кабінету марні, а сам уряд безпорадний в "українському питанні". Авторитетні українські діячі опинилися під німецькою окупацією, еміграція втратила будь-який вплив, а доступні для контакту галичани апріорі відкидали кордони 1939 року. Шансів на компроміс не залишалося.
Фінальну крапку в цих спробах діалогу поставила зміна геополітичного вектора. Після капітуляції Франції та переїзду польського уряду до Лондона, Варшава потрапила під потужний тиск британського уряду. Лондон вимагав від поляків піти на союз із СРСР, тому що бачив у ньому більше користі. Вступивши у переговори з Москвою, польська сторона більше не могла брати на себе жодних зобов'язань щодо "українського питання" чи ініціювати будь-які сепаратні переговори з українцями.
Епілог
Спроби польсько-українського порозуміння на початку Другої світової війни зазнали краху. Історична безкомпромісність обох сторін у територіальному питанні (доля Галичини та Волині), відсутність єдиного центру прийняття рішень та тиск зовнішніх великих держав прирекли цей політичний діалог на невдачу ще на самому старті. Змарнована можливість домовитися у 1939 – 1941 роках незабаром обернулася страшною трагедією та новими кривавими сторінками у відносинах обох сусідніх народів.