Не тому, що там були гарні шишечки, пухнасті білочки та співочі пташки… Там просто висіли обдзьобані трупи "наших", яких підвісили вояки Рейху…
Дорогу потрібно було йти щодня…Молоко у тітки забирати… Трупів через день то більшало то меншало…
"Ми до всього звикаємо. І до смерті. Я зараз собі дивуюсь – як я могла так спокійно тудою ходити…", - розповідає бабуся…
"Жити" було біля Курську… "Німці йшли на Курськ і Москву…гарними. Акуратно одягнені, задобрювали тамтешніх шоколадом…".
"Назад тікали обмерзлі…тремтячі…брудні…у клопах та у крові"…
Якимсь дивом мій рід опинився у Львові. Бабця пережила війну і переїхала до України… Тут на Львівщині і мати моя дала згодом мені життя…
Інша бабця, та яка дала життя моєму батьку, проходила війну "активно". Бойові вильоти на кордоні із Китаєм і любов на фронті. Надії, що чоловік переживе війну та післявоєнні злидні, поки у СРСР будували комунізм…
Її історії про війну теж невеселі…
Переважно, коли приходить 9 травня ми згадуємо рідних - тих, хто воював, тих, хто загинув, тих, кого назвали тоді героєм, а кого зрадником. Є і багато тих, чия історія нам досі невідома...
Зараз ми в Україні шукаємо правди - такої, щоб нас влаштувала усіх. Через це можемо і посваритись, нас можуть спровокувати, ми можемо навіть побитись, але любов до рідних повинна бути на першому місці...
Поглянув на події у Львові… і подумав, що війна війною, конфлікти конфліктами, провокації провокаціями… А я люблю свою бабцю... Це змушує забувати про погане. Так мене не спровокувати...