Ворога Путіна, якому вірив Трамп, більше нема

Останній з трьох амігос

Їх було троє. Джон Маккейн, Джо Ліберман, Ліндсі Грем – "три амігос", як їх звали в Сенаті: двоє республіканців і незалежний, що десятиліттями разом літали у зони воєн і тримали в Конгресі одну зовнішню лінію. Саме Маккейн у грудні 2013-го вийшов на сцену Майдану й сказав українцям, що Америка поруч. Ліберман зійшов зі сцени раніше. Маккейн помер 2018-го. А в суботу ввечері, за кілька годин після повернення з десятого воєнного візиту до Києва, не стало й Грема. Амігос більше немає.

І майже одразу з усіх столиць полетіло те саме слово – "друг". Слово неточне. Прочитайте не надгробні промови, а досьє – і побачите: Грем ніколи не був другом України в тому сенсі, в якому його оплакують. Він був ворогом Володимира Путіна. Україна була другом, що додавався до цього ворога. Ворог мого ворога – мій друг. І саме тому з ним пішло значно більше, ніж один голос у Сенаті.

"Ненавидів Росію" – надто дрібно для того, чим був Грем. Ненависть – почуття, а він був носієм доктрини, залитої у фундамент за роки до Криму й Майдану. 2010 року він голосував проти New START, договору про скорочення ядерних арсеналів із Росією, а грузинську кампанію Кремля назвав актом агресії ще 2008-го. 

Мову цій доктрині дав Рейган – "імперія зла", мир через силу. Вісь їй дав демократ Бжезінський, який у "Великій шахівниці" вивів формулу: без України Росія перестає бути імперією. Тому це політика не на десятиліття, а на століття – Грем воював не з Путіним-людиною, а з імперським патерном, що відроджується в Росії з покоління в покоління. Україна була для нього не жертвою, яку жаліють, а віссю, на якій цей патерн ламається.

Дві школи, а не дві партії

Лінія фронту в американській зовнішній політиці проходить не між партіями, а впоперек обох. Є школа сили: Росія імперська за природою, її стримують, Україна – вісь стримування. І є школа умиротворення: з Москвою домовляються заради стабільності, сфери впливу – норма, Україна – розмінна деталь угоди. Обидві двопартійні. 

У таборі сили республіканець Рейган і демократ Бжезінський стоять поруч; у таборі умиротворення – республіканський детант Кіссінджера й Будапештський меморандум 1994-го, яким третій ядерний арсенал світу вивезли з України в Росію за папірець із "гарантіями". Не "ліві здавали, праві трималися" – дві школи, що століття сперечаються, чим є Росія: партнером, з яким торгуються, чи імперією, яку стримують.

Друг міг би втомитися, ворог – ні

Різницю між другом України і ворогом Росії видно лише там, де мотиви конфліктують, – і там Грем щоразу обирав жорсткіше до Росії, навіть проти свого боку. Він розійшовся з Обамою, який не давав Києву зброю, і з інстинктом Трампа швидко згорнути війну. Останнє слово – за самим президентом: наступного дня після смерті Грема Трамп визнав, що вони розходилися. "Я хотів, щоб війна закінчилася швидко, а він був більше за те, щоб її продовжувати", – казав Трамп. 

Сльози Грема в Бучі у 2022 році були справжні. Але вогонь, який їх живив, розпалили не в Києві, а в Тбілісі 2008 року – тому він і не гас від утоми, на відміну від будь-якої приязні.

Коли у лютому 2025 року Зеленський посварився з Трампом в Овальному кабінеті, Грем не став на бік українця – він публічно закликав його піти: мовляв, той "має піти або змінитися". За тиждень уже знову лобіював зброю для Києва. Суперечності немає: його вірність належала не Зеленському й навіть не Україні, а справі стримування Росії – а в цій справі український президент мав воювати правильно й не сваритися з людиною, від якої залежав важіль.

Ціна містка

Але сам місток тримався не на переконаннях. Той самий Грем, чий телефон Трамп зачитав зі сцени 2015 року, за кілька років став його партнером по гольфу: він раніше за інших яструбів зрозумів, що в MAGA-партії вплив на зовнішню політику купується лояльністю до лідера і заплатив цю ціну власною гідністю. А доктрину сили переклав мовою, яку Трамп чує, – мовою грошей. 

Грем роками повторював, що Україна "сидить на 10 – 12 трильйонах доларів" критичних мінералів, що вона "не тягар, а вигода", що зброю можна давати в кредит під ці надра; саме він брокерив "мінеральну угоду", аби втримати інтерес Трампа, а санкції подав не як кару, а як тариф – від 0 до 500 відсотків. 

Щоб урятувати ідеалістичну справу, виживання України, йому доводилося вбивати ідеалізм у її обґрунтуванні – продавати свободу як угоду про копалини. Школа сили вціліла у трампівській партії лише ціною власної мови.

Хто носить мантію тепер

Табір сили не спорожнів: Роджер Вікер, голова Комітету збройних сил, тримає ту саму лінію й називає проросійський "мирний план" неприйнятним, а демократи Шахін і Блументаль штовхають далі Гремів санкційний закон. Але нішу Грема не займе ніхто, бо його ніша була не "яструб" і не "друг України", а республіканський яструб, якому вірив Трамп. 

Вікер має переконання, та не має Трампового вуха – він Трампа критикує. Шахін і Блументаль мають переконання, та вони демократи й не перекладуть українську справу мовою, яку підпише MAGA-Білий дім. Мітч Макконнелл був другим таким республіканцем – його не стане за пів року. 

А партію тим часом перебирає протилежна школа: віцепрезидент Венс із лінією "угоди" та Елбридж Колбі в Пентагоні з гаслом "пріоритет – Китай, з Європи відступаємо".

На це школа Грема відповідала прямо: знекровити Росію руками українців – найдешевший спосіб стримати Пекін без прямої війни. Слабина в неї своя – ресурс не безмежний, і кожен Patriot у Києві не потрапить на Тайвань. Та з цих двох логік першу вже нема кому покласти на стіл перед Трампом.

Україна втратила ворога Путіна, якому вірив Трамп

Ліндсі Грем помер двічі. Як людина – сирота з бару в містечку Сентрал, що підлітком поховав батьків, сам виростив тринадцятирічну сестру й так і не завів власної родини, – у суботу ввечері. Як остання ланка рейганівсько-маккейнівської школи в республіканській партії – тоді ж, коли цю партію остаточно перебрав табір, проти якого він воював усе життя. 

На столі лишився доказ: санкційний закон із 500-відсотковими митами на покупців російської нафти, 85 співавторів і вимучена в п'ятницю згода Білого дому – за день до смерті архітектора.

Крісло Грема лишиться республіканським. Але для Києва питання не в кріслі, а в тому, чи є ще в цій партії бодай хтось, хто ненавидить Росію так, як він. Бо друзі приходять і минають – а ворога Путіна, якому вірив Трамп, більше немає. Сцена, на якій колись стояли троє, тепер порожня.