Про ночі у метро з 9-місячною дитиною, евакуацію з Харкова та нове життя у межах проєкту СВОЇ на 24 каналі розповіла Маргарита Васильєва.

Важливо "Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові

Маргарита Васильєва жила у Харкові останні 12 років. Туди вона переїхала з Краматорська Донецької області ще коли вступала до університету. А у 2020 році перевезла у Харків свою матір. Незадовго до повномасштабного вторгнення Маргарита народила дитину. Коли російські війська почали обстрілювати українські міста, її сину Марку було лише 9 місяців.

Жінка пам'ятає бої за Краматорськ 2014 року, коли росіяни прийшли на Донбас, прагнучи створити там квазіреспубліку. За словами Маргарити, порівняти бойові дії у 2014 році та зараз неможливо. Зовсім інші масштаби.

Чи вірили ви, що почнеться війна?

Всі ми дивилися новини, читали багато різних статей, експертів, які казали, що росія 100% нападе. Але всі чомусь не вірили в це. Я пам'ятаю як у ніч проти 24 лютого приблизно о 2:00 встала годувати дитину і з нею заснула. А прокинулася вже о 4:00 від незрозумілого шуму. Ніби хтось запускає феєрверки вночі.

Я тоді з жахом подумала: та ні, ну люди ж не скажені наче. Я встала, почала дивитися, як у вікнах світло вмикається хаотично, якийсь шум з'явився на вулиці. Я зрозуміла, що то почалися вибухи. А ми якраз у Харкові жили на Салтівці.

Перші "прильоти" нам було дуже добре чути, бо ті перші бої, перші танки були за 10 метрів до в'їзду до найближчого приватного будинку. Я швидко побігла до чоловіка, почала його будити, бо він не почув. Ми увімкнули новини, але там на той час ще нічого конкретного не було. Ще раніше ми обговорювали, що будемо робити, зібрали валізи. Але була така паніка. Просто питали: "Боже, що робити?!"


Син Маргарити Марк / Фото 24 каналу

Ми зібрали валізку ще до початку війни, гроші зняли, щоб були про всяк випадок. Але трапилося так, що ми розгубилися, почали дзвонити якимось друзям, з якими спілкувалися. У нас немає свого транспорту і в якийсь момент ми зрозуміли, що зараз буде просто нереально викликати таксі. Бо о 6 – 7 ранку почалися проблеми з інтернетом.

Добре, що ми жили біля метро, станція "Героїв праці". Ми сподівалися, що домовимося з друзями, бо у них була машина. Але вийшло так, що ми зідзвонилися, один одного не зрозуміли, і вони поїхали. Ми залишилися. Я, моя 9-місячна дитина, чоловік і собака. У цей день ми так і не змогли виїхати.

Згодом нашу станцію і 2 чи 3 наступні зачинили для руху. Міський транспорт також практично не працював. Ми вирішили все ж залишитися на цей день у Харкові, а далі вже їхати хоч кудись. З варіантів був Вознесенськ, Миколаївська область. Там живуть батьки мого чоловіка. Тоді ми не знали, що там також швидко почнуться обстріли.

Моя мама з 2020 року також живе у Харкові. Її будинок розташований у мікрорайоні Сонячний, це за Індустріальною станцією метро. Тобто це якраз той район, який росіяни також обстрілювали. Їхній будинок вцілів, але частина постраждала.

Чого не можна сказати про сусідній, який обвалився. Квартира Маргарити теж вціліла, але від вибухів повилітали вікна. Жінці досі важко говорити про місто, яке для неї так багато означає. Зараз на багатьох добре знайомих місцях залишилися руїни.

Який вигляд має Салтівка / Фото 24 каналу

А як було із системою оповіщення? Ви встигали спускатися в укриття?

Це була найстрашніша проблема, бо у нашому районі не працювали сирени. І коли почалась ще проблема з інтернетом, то ти, в принципі, не знав, що там: обстріл, не обстріл, що взагалі відбувається, поки ти не почуєш.

Сталося це через те, що Харків дуже близько розташований до кордону з росією, звідки і летіли ракети. Часто відбувалося так, що сирену вмикали вже під час обстрілів, або ж за кілька хвилин до них. Шансів встигнути сховатися майже не було.


Маргарита з родиною / Фото 24 каналу

Ми перебували у Харкові до 1 березня. Ми ночували в метро. Там, до речі, все було дуже гарно організовано, люди молодці. Працівники станції пускали всіх, навіть коли там уже в принципі не було місця. Люди сиділи біля входу, біля дверей.

Ми спустилися вниз на перон, я була дуже здивована, що дитина так гарно спала, бо він не прокидався. Там так шумно було! Діти плакали, собаки гавкали, кішки нявкали, всі до когось дзвонять і щось обговорюють. Люди настільки були налякані, що від кожного звуку хапали всі свої речі.

А діти… Я звернула увагу, що деякі діти між собою грали в такі ігри, говорячи: "Ой, нас обстрілюють, давай швиденько ховатися". Це так сумно, що діти знають і розуміють, що таке війна.

Як ви жили у метро з маленькою дитиною?

Було холодно, ми навіть не могли подумати, що буде так холодно. Бо коли в метро заходиш, не звертаєш на це уваги. А коли ти там спиш… Я вже брала собаку Кобі з підлоги на руки, щоб йому було тепліше. Ми взяли з собою розкладні стільці, так і спали.


Маргарита із сином у метро / Фото 24 каналу

Після першої ночі ми пішли назад додому. Система оповіщення не працювала, тож ми не знали, що відбувається. Ми хотіли помитися, поїсти, бо із собою взяли лише чай. Тоді ти ще не розумів, наскільки довго це триватиме.

Другу ніч – 25 лютого – ми спочатку хотіли залишитися вдома, але десь о 2 – 3 годині ночі почався масований обстріл. Нам стало доволі страшно, бо ми жили на 6 поверсі. Але у нас через дорогу був приватний сектор. Ми читали в рекомендаціях, що краще спуститися в підвал. Але вони були не адаптовані для людей. Аби малюк міг поспати, ми дістали літній візочок, хоча у нас ще сніг лежав.


Собака Кобі у метро / Фото 24 каналу

Як вам вдалося виїхати?

Я працюю в філії "Укргазвидобування". Якось так вийшло, що моя колега, з якою я одночасно пішла у декретну відпустку, мені телефонує і каже: "Маргарито, швидко збирай речі, які ти можеш з собою взяти, мінімум, що тобі необхідно, наші колеги з іншої філії тебе заберуть".

Завдяки небайдужим людям пощастило дуже швидко доїхати до вокзалу. Це було безкоштовно. Ці люди ризикували собою, бо тоді вже було доволі небезпечно.

Ми приїхали, а на вокзалі народу – просто тьма-тьмуща. Тоді було байдуже: купив ти білети, не купив, ти будеш їхати у цьому купе, СВ чи плацкарті, і вас там буде їхати щонайменше людей 10 – 12, не менше. Спочатку пускали всіх. Навіть тих, хто їхав з чоловіками. Потім почали пускати лише жінок і дітей. Візочки та великі валізи просто викидали.

У Харкові був колега родом з Івано-Франківська, він і порадив їхати туди. Ми, чесно кажучи, ще до початку війни доволі тісно спілкувалися, обговорювали, як нам кооперуватися, якщо що. І ми у нього спитали: чи буде в тебе змога нас прийняти? Він сказав: так, без питань.

Але потяг відвіз Маргариту та її родину до Львова. На щастя, і там їй зустрілися добрі люди, які змогли їх прихистити. Ще тиждень вони жили у колеги чоловіка Маргарити.

За тиждень ситуація не змінилася, ми почали думати, як добратися до Франківська. Я згадала, що у Львові жив ще один наш колега, з яким я насправді ніколи не спілкувалася. Його звати Андрій. Я йому зателефонувала і вже за 15 хвилин він сказав, що забере нас і відвезе до Івано-Франківська. І це враховуючи, що я перший раз в житті спілкувалася з цією людиною. Я його до того не знала.

Це був великий шок, що друзі, з якими ти спілкуєшся роками, не думають запитати, чи потрібна допомога, запропонувати, що "давайте ми вас заберемо". Вони просто їдуть. А якісь взагалі незнайомі люди…. Вони мені нічого не винні, як і я їм. Але такі людські теплі відносини – вони розчулили.

Як вам живеться в Івано-Франківську?

Франківськ мені подобається. Насправді тут немає ось цього розділення.

Я вважаю, що коли кажуть, що люди із Заходу і зі Сходу зовсім різні, це все така дурня! Є нечемні, дурні люди усюди. Куди б ти не поїхав. Будь то Київ, Харків, Одеса або ще десь. Але гріє серце те, що в нас набагато більше гарних, добрих людей, які організувалися й допомагають іншим.

Загалом Франківськ прийняв нас дуже привітно. Саме мене, мою родину. Друзі нашого друга Віталіка, які теж волонтерять, це Володя та Марія, взагалі до нас перший час практично через тиждень їздили, привозили нам дитяче харчування, одяг, памперси, якісь продукти.

Я дуже вдячна всім, хто нам допоміг, хто підтримує і допомагає досі. Я у декретній відпустці, але мені пощастило і я потрапила на безкоштовну програму від ООН "Трамплін до рівності". У межах цієї програми навчають жінок різних професій ІТ-галузі. Я лише нещодавно закінчила навчання, і якщо мені пощастить, а я на це сподіваюся, то, можливо, знайду роботу.

На прикладі історії Маргарити українці вкотре довели, що ми – нація з великим, добрим серцем і душею. Попри будь-які відмінності, які можуть виникати між нами, українці готові прийти на допомогу навіть абсолютно незнайомим людям. Ворог хотів роз'єднати нас, знищити. Але у нього це не вийшло. Навпаки – ми об'єдналися і довели, що єдиними, як ніколи.

До теми – Маргарита Васильєва розповіла про евакуацію з Харкова: дивіться відео