Тому в Сергія Лозниці, білоруса за походженням та українського емігранта, вийшла якісна хронологія української Революції гідності.
«Майдан» Лозниці починається з натовпу, для нього він доволі незрозумілий, трохи хаотичний. Камера весь час повертається на сцену,наче, хоче пояснити - чому ці люди тут зібрались.
Фільм без будь-якого закадрового голосу, глядач має можливість просто спостерігати, так, лише спостерігати, вникнути в середину режисер не дає можливості – камера завжди занадто далеко, люди завжди занадто тихі. Свідки подій і так все розуміють, іншим і не варто, можливо, навіть не можна.
У фільмі Лозниці чітка хронологія, що супроводжується пояснювальними титрами: огляд майже всіх основних подій від мирного протесту до розстрілу протестувальників. Завдяки причинно-наслідковому розвитку, навіть іноземцю зрозуміло – чому протест переростає в криваве протистояння.
Багато хто закидає Лозниці беземоцінійність, котра проглядається в перенавантаженні кадру загальними планами, виступами зі сцени, слоганами політиків. Та режисер до кінця фільму не зраджує своїй позиції спостерігача. Подекуди здається, що автор тихо дивується зі всього, що перед ним відбувається – то з людської самоорганізації, то з відчайдухів з коктейлями Молотова.
Так, в «Майдані» майже нема крупних кадрів, що подекуди викликало обурення в учасників подій. Мовляв, байдужий статичний план. Але, зважаючи, що фільм фактично продукт на експорт – задум режисера абсолютно виправданий.
Крім того, Революція вже має майже інтимну екранізацію зі всіма деталями від команди Вabylon'13, тому «Майдан» Лозниці зайняв свою нішу в зображенні цих подій.
Зважаючи на загальні плани, погляд зверху, відстороненість – Лозниця все ж дає у фільмі основні посили – непокора, не бажання мовчати, жага до волі, вони проглядаються в шепоті окремих людей, в одиноких вигуках зі сцени, в молитві.
В «Майдані» нема персонажів – є лише цілісний народ. Для режисера було важливим показати єднання людей.
У фільмі Лозниці нема першої крові – нема Нігояна, Вербицького і Жизневського. Що знову свідчить про досить опосередковане зображення подій, адже іноземцю не зрозуміло – наскільки страшною буває перша смерть на мирному протесті.
Лише за фінальними кадрами нам ясно – як глибоко Майдан проникає в Лозницю. В кінці фільму немає переможних вигуків, радісних пісень та ейфорії. Лише тиша, сірі обличчя над поминальними свічками. Хтось скаже – а де радість вибореного майбутнього. Та ховаючи своїх побратимів, ніхто не говорить про надію.