Катували, а потім застрелили в голову: щемлива історія коригувальника із Чернігівщини

Її коханий Юрій Мустіпан пішов із дому 11 днів тому і зник. З кожним кроком надія слабшала. Аж поки зовсім не згасла, коли жінка побачила закривавлене обличчя покійного.

Вдова Тетяна Дудченко показує, де за лугом, напроти її будинку, стояла техніка росіян 

Редакція "Меморіалу" підготувала історію життя і смерті Юрія Мустіпана. Загиблого мешканця села Терехівка поблизу Чернігова, який 24 квітня посмертно нагороджений медаллю "За сприяння Збройним Силам України".

Читайте також В Україні створили Меморіал цивільних жертв війни, життя яких забрали російські окупанти

Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні росії проти України.

Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Справедливий, чуйний і життєрадісний

Юрія Мустіпана рідні та знайомі згадують, як добру та життєрадісну людину. Він народився у Чернігові 5 вересня 1975 року. Звичайна родина: тато, мама, старший брат. До армії працював поштарем. Після строкової служби залишився служити прапорщиком. Одружився, став батьком двох синів. У 2004-му військових скорочували. Тому Юрій змінив професію: пішов працювати водієм таксі, а згодом – маршрутки.

Фото зі служби / З сімейного архіву Миколи Мустіпана

"У Юри з дитинства загострені почуття справедливості та відповідальності. Їх він переніс і в доросле життя. Коли працював водієм і маршрутка мала несправності, відмовлявся виїжджати. Вважав, це небезпечно для пасажирів. Звісно, таке не подобалося власникам, які не хотіли простоїв", – розпочинає розмову про сина Микола Григорович Мустіпан.

Микола Мустіпан

У чернігівській квартирі, де виріс Юрій, ідеальний порядок: дбайливо розставлені сервізи, вази, на поличках – фото та ікони. Тато Микола Григорович живе сам. Дружина багато років працює в Італії, приїжджає рідко. У 2011-му чоловік пережив інсульт. Але переїжджати в іншу країну не схотів: тут діти, онуки, друзі, усе життя.

Знайомих та сусідів Юра завжди возив безкоштовно, не міг брати грошей із них. Він завжди життєрадісний був, усміхнений. Знали б ви, як його за це любили діти, – зворушено каже Микола Григорович і киває на фото. – Дивіться, яка усмішка. Таким я його запам’ятав, тоді ми бачилися востаннє, це фото зроблено за чотири дні до смерті.

Останнє фото за життя Юрія Мустіпана. 20 березня цей знімок зробив друг Юрія / З сімейного архіву

Портрети Юрія в квартирі батьків

Портрет Юрія в будинку дружини Тетяни Дудченко

Такий самий портрет стоїть у Терехівці, на кухні у будинку, де Юрій жив з дружиною Тетяною. На іншій поличці лежить посмертна нагорода Юрія – медаль "За сприяння Збройним Силам України". Її Тетяна демонструє зі змішаним відчуттям гордості та печалі. Додає, що в прізвищі помилка, треба через "і" писати.

Медаль, якою посмертно нагородили Юрія Мустіпана

Будинок у Терехівці пара придбала 8 років тому, щоб колись зустріти тут старість. Він гарний, просторий. За червоно-коричневим парканом голосно гавкають собаки Боня, Найда і Жорік. Біля хвіртки гуляють кури.

Тетяна Дудченко

"Будинок – це робота на все життя. Юра перебудовував його для нас. Багато чого вже зробили, але й планів ще було… Тут до всього торкалися його руки: паркан, стелі, східці на горище – все він робив. У саду цього року рясно родить його персик. А оці троянди після мене пересаджував, сказав, що я неякісно зробила, треба не так. Досі не вірю, що його більше немає. Здається, що просто поїхав на роботу і ось-ось вернеться", – зі сльозами на очах говорить Тетяна.

Тетяна Дудченко біля персика, який три роки тому у саду біля хати посадив Юрій; Троянди, які висадив Юрій вздовж паркану, охороняє пес Жорік. Тетяна та Юрій у саду, 2020 рік; Юрій був майстром на всі руки. Тетяна показує східці на горище, які він зробив незадовго до війни

"Поки була кава, заварював її нам усім на грубці"

24 лютого Тетяна з Юрієм мали їхати до Чернігова. Вона – в дитячу лікарню, де працює педіатринею. А Юрій – на маршрут. Але їх розбудили вибухи поблизу Чернігова. У робочому вайбер-чаті написали: на роботу не виходити, чекати окремої вказівки.

"Я не могла повірити своїм очам, навіть коли танки їхали селом. А Юра зразу сказав: вони тут місяць і тиждень будуть. Так воно й вийшло (росіяни залишили територію області 1 та 2 квітня – 24 канал). Він якось умів усе аналізувати, я не така", – зітхає Тетяна.

Спочатку подружжя підготувало льох. Юра поставив туди лавки, Тетяна постелила старі куртки та пальто, занесли трохи води та їжі. Льох, у якому пара з друзями ховалися від обстрілів. Теплі речі жінка прибрала, а лавки все ще стоять усередині

Ввечері до будинку прийшли друзі родини – Ірина та Костя Сливки з двома однорічними дітьми-близнюками – що живуть на тій же вулиці. Вирішили, що переживати окупацію будуть разом. Пару ночей люди провели в холодному підвалі. А потім пішли до будинку: там дітям тепліше, та й льох не надто надійне укриття.

І Юра, і Тетяна – безвідмовні добрі люди. На них завжди можна покластися. Вони нас дуже виручили і допомогли з дітьми, коли покликали до себе під час війни,
– розказує Ірина Сливко.

Жінка згадує, що окупанти на третій день ходили по хатах, дивилися, хто де живе. У дім Тетяни теж заходили, але ні жінок, ні чоловіків не займали.

"Світла, газу у нас не було з перших днів. Топили грубку, на ній же готували. Юра нам щоранку каву заварював, поки вона була. Нічого смачнішого у житті не куштувала", – згадує Тетяна.

На початках Юрій тримався оптимістично. Але коли за кілька тижнів зник зв’язок, став сердитим, не схожим на себе. Сини Юрія від першого шлюбу були у війську. А він не міг жодним чином допомогти, повідомити, де стоїть ворог. Відчуття безпорадності не давало йому спокою. Лише хлопці-близнюки Сливків були розрадою.

Ірина та Костянтин Сливки, які всю окупацію разом з дітьми-близнюками жили в будинку Юрія та Тетяни

"Юра у моїх хлопцях душі не чув. Сяде, малі йому на коліна позалазять, а він щось розказує. Називав їх "дружбанчики мої". Він був гарним другом і доброю людиною. Це вам будь-хто у селі підтвердить", – впевнений Костя Сливко.

До Чернігова пішов передати координати і взяти їжу та підгузки дітям

Вдень 19 березня Юрій пішов до сусідів допомогти полагодити генератор і радіоприймач. Перед виходом сказав: "Скоро буду". А вже за кілька годин до Тетяни прийшла сусідка і розповіла, що Юра через поле попрямував до Чернігова.

"От що його робити було, як шукати… Подзвонити йому чи рідним у Чернігів я не могла, зв’язку ж не було. Хвилювалася дуже. Але й вірила, що він дійде до міста. Юра в армії був топографістом, гарно орієнтувався на місцевості. Він дуже розумний був", – пояснює Тетяна.

До Чернігова Юрій дійшов. З батьком зустрівся ввечері того ж дня. Сказав, що подолав такий небезпечний шлях, щоб побачитися з рідними. Чернігів тоді часто обстрілювали з артилерії та авіації. А ще – планував особисто передати координати, де стоїть ворог, адже телефоном уже не вдавалося. Але була й третя причина – діти Сливків. Закінчилися підгузки та дитяче харчування.

З військовими Юрій зустрівся наступного дня. А ось із сином побачитися не вийшло: не знайшов, де стояла його частина. Тому зібрав речі для малих і вирушив додому 20 березня.

"Я його відмовляв, кажу: вечоріє, переночуй і йди вранці. Не послухав. Просив: залиш смартфон тут, візьми ось кнопковий, із нього теж можна координати передавати, як знайдеш зв’язок. Не схотів. Він як щось надумав, то неможливо переконати. Казав: треба йти, там діти без нормальної їжі, без підгузків. Переживав, що дружина хвилюватиметься, бо не знає, де він. Отак надів два рюкзаки, підгузки на рукава причепив. Оглянувся на порозі, а в мене серце тьохнуло. Щось недобре відчув", – розповідає батько про останню зустріч із сином.

У той вечір Юрій бачився зі своїм другом. Він і зробив оте останнє фото, що сьогодні стоїть у домівках людей, які його любили.

Що сталося далі, точно не відомо. Ось як вдалося відтворити події зі слів родичів та місцевих мешканців.

На одному з блокпостів біля Терехівки Юру зупинили росіяни. Тих, хто заходив у село, спочатку допитували фсбшники, тримали в "камері" і відпускали, якщо не вбачали загрози. Чекати на допит треба було до ранку, тож Юрій провів із окупантами ніч на блокпосту. Вранці 21 березня чоловіку якимось чином додзвонилася мама з Італії.

Юра сказав їй, що все добре. Скоро за ним має приїхати машина з фсб і відвезти в штаб у Терехівку на допит. Але він не договорив, телефон забрали,
– переказує розповідь свекрухи Тетяна.

Приблизно у цей час сусід ходив на місцеву ферму годувати тварин. Він дізнався, що Мустіпан був на блокпосту. Вартові розповіли, що Юру потримають для страху 2 – 3 дні і відпустять. Повернувшись на свою вулицю, чоловік повідомив про це Тетяні. Жінка трохи заспокоїлася.

Але пройшло 5 днів, а Юра все не приходив. Тому 29 березня Тетяна разом із сусідкою наважилася піти до росіян. До штабу, де за чутками жив генерал, жінок не пропустили.

Тетяна з сусідкою пішли до сільради, де теж сиділи окупанти. російський військовий Вова Купцов сказав, що нічого не чув про полоненого. Пообіцяв дізнатися і наказав прийти наступного дня. Але на завтра із Купцовим жінки розминулися. Натомість дізналися, що 24 березня росіяни викинули "тіло українського диверсанта" біля озера. І хоча ніхто з місцевих його не упізнав, Тетяна все ж вирішила сходити подивитися.

"Він лежав у такій позі, як спав завжди. Я підійшла. Під тілом – калюжа крові. Прострілена голова. Боже, як його катували… Обличчя побите по невпізнаваності. Але це був Юра, мій Юра. Я його впізнала. Стояла і не могла повірити своїм очам. Наче остовпеніла. Поряд лежав пакет, на ньому скотч обмотаний чітко по голові… Далі все було, наче не зі мною, як у тумані", – плаче, згадуючи пережите, жінка.

Потім були походи до окупантів за дозволом забрати тіло, пошуки труни, швидкий похорон. Уже наступного дня російські військові залишили Терехівку. Коли в село зайшли українські військові та спецслужби, тіло довелося ексгумувати, щоб провести судово-медичну експертизу. У висновку напишуть: смерть настала 24 березня через наскрізне поранення голови.

Собаки досі чекають на господаря

Микола Григорович упевнений, що сина здав хтось із місцевих.

"Ось кажуть, мовляв, у телефоні його щось знайшли. Не вірю. Юра був розумний чоловік, колишній військовий. Він би не тримав там щось таке, що могло б його скомпрометувати. Про те, що телефони перевіряють, знали усі", – переконаний Микола Григорович.

Місцевий мешканець згодом питав у росіян на блокпосту, чому Юрія так довго не відпускають. На що ті відповіли: у телефоні щось знайшли. Дізнатися правду про смерть коханого хоче й Тетяна. Вірить, це допоможе заспокоїтися. Адже з часом біль не вщухає.

"Мені здається, що в перші дні я не так відчувала біль втрати, як сьогодні. Може, адреналін, стрес. А зараз… Як подумаю про його останні дні… Він такий життєрадісний був завжди, позитивний. І як йому було в тому погребі чи де вони його тримали… У нього на обличчі місця живого не залишилося. Думаю іноді: може, треба було бігти за ним у те поле, не пускати в Чернігів. Чи раніше до росіян шукати йти… Але вже не повернеш нічого. Життя – це не книга, сторінки не перегорнеш", – наче мантру, повторює Тетяна.

Микола Григорович приїжджав у Терехівку на 40 днів по смерті сина. Мовчки сидів і слухав, що люди говорять про Юру.

"Що можу сказати, поважали його. Він був достойною людиною і справжнім чоловіком. Пам’ятаю, в нашу останню зустріч розповідав, як за його наводкою ЗСУ розбили техніку росіян за річкою, майже навпроти хати. Він так хотів, щоб швидше окупанти забралися з України. Він був мій син. І я дуже його люблю", – говорить батько.

Зараз у будинку, де Тетяна планувала доживати життя з коханим, залишилися три собаки. Здається, вони досі чекають на господаря, реагуючи на кожен звук автомобіля, що проїжджає повз хвіртку.

Боня, Найда та Жорік досі чекають на господаря

"Найда дуже боялася пострілів, завжди першою ховалася під диван. Коли Юра зник, вона на три дні теж пропала. Я потім порівнювала, це якраз у той час було, як його катували і вбили. Машину Юри я віддала його старшому сину – Ігорю. Ви б бачили, як скулила Боня, коли він приїжджав на поминки. Мабуть, думала, що то Юра. Він завжди їй смачненьке привозив", – говорить жінка.

Тетяна показує улюблене місце Юрія

Через дорогу від будинку Тетяни – хиткий дерев’яний місточок через устелену ряскою мулисту річку Замглай. Ще кілька метрів зарослями – і простягається зелений луг. За ним – ліс, де стояла техніка окупантів. Зараз бур’яни сховали залишки снарядів, пакети сухпайків та інше сміття, що залишили по собі вороги.

Тут пара зустрічала світанок

"Отут справа сходить сонце. Як же тут красиво на світанку. Зараз так спокійно, отак дивишся й не віриться, що три місяці тому тут було пекло… Юра дуже любив це місце. А цієї весни і не побачив. І для мене її, наче не було", – говорить Тетяна і вдивляється у далечінь, ніби виглядає…

Авторка: Наталія Найдюк