Ми завжди були Україна, – переселенка з Лисичанська про обстріли, виїзд з міста і "другу" війну

У 2014 році росіяни вже намагались захопити їх рідне місто. Лисичанськ пробув в окупації три місяці, однак тоді тікати від війни жінка з сином не наважились. Тепер атаки цинічніші – російські війська обстрілюють лікарні, дитсадки, житлові будинки. Місцева влада оголосила евакуацію – залишатись в Лисичанську не можна. Тому Наталія виїхала з міста на більш безпечну територію України. Аби вберегти сина, аби вберегти себе.

До теми До війни Україна була абсолютно щасливою, – інтерв'ю із засновницею притулку для переселенців

Таких історій українців, які під свистом російських куль і поміж вибухами виїхали зі своїх домівок, мільйони. Російська війна змусила їх втікати до більш безпечних областей. А там переселенців приймали місцеві. Як своїх, як рідних. Адже українці – одна велика родина. 

На 24 каналі ми запускаємо проєкт СВОЇ про людей, яких пекельна війна змусила поїхати з дому. Аби зберегти їхні спогади і розповісти їх світу. Ці розмови непрості. Від них стискає в грудях, але вони мають бути почутими.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись. 

Що Росія зробила з домом Наталії – дивіться у відео

В очах війна

Щоб хоч трохи зрозуміти, що пережили люди, які втікають від війни, подивіться їм в очі. Очі Наталії розповіли нам багато: і про зруйнований дім, і страх за життя сина, і про розбомблену лікарню, а відтак втрачену улюблену роботу. 

Спочатку вибухи були вдалині, а потім все ближче й ближче. Але треба було ходити на роботу, тому що я медик. Моя лікарня ще працювала тоді. Однак, одного разу її почали обстрілювати. День, другий день знову, третій день...

Жінка наголосила, що це було жахливо: скло сиплеться, люди кричать, всім дуже страшно і люди не знають, куди бігти.

Маленькі діти – не знаємо, як їх врятувати – швидко вивезли в коридор. Це були діти, які потребували кисневої підтримки, їх неможливо було відключити від апаратів.

Наталія стримала сльози, перевела подих і уже спокійним голосом сказала, що це і був день, коли вона вирішила їхати. Діток киснезалежних теж згодом евакуювали – у Дніпро.

Неможливо зрозуміти, чому росіяни обстрілювали усе

Пояснення росіянам немає. Наталя, пригадуючи той день, не очікувала, що росіяни будуть обстрілювати лікарню, адже там хворі старенькі, новонароджені. Їх намагалися "виходити" люди, які просто виконували свою роботу. 

У нас біля лікарні був приватний сектор, приватні будинки. Діставалось і вулицям, і лікарні. Летіло всюди. Неможливо було навіть зрозуміти, чому. На лікарні завжди висів червоний хрест і сама вона має будову хреста – для того, щоб зверху, з літака, було видно, що це лікарня. Але це не зупиняло нікого. 

 
Росіяни випустили десять снарядів по лікарні / Фото з фейсбука Сергія Гайдая

Причина виїхати – син

Страх за своє життя ніщо у порівнянні зі страхом за життя рідних. От і Наталія остаточно наважилась виїжджати з Лисичанська після розмови з сином. Виявилось, ще до початку нападу Росії йому уже місяць як снилася війна.

Взагалі для нього це вже друга війна. У 2014 році йому було 8 років. І я ніколи не забуду, як 1 вересня на шкільній лінійці з колонки загриміла музика, а він втратив відомість. 

Всі ці вибухи відклалися йому десь в глибині, спричинили травму, каже Наталя. Тому цього разу, пам'ятаючи 2014 рік, жінка прийняла рішення вивезти сина з міста. 

Ми виїжджали вже останнім потягом з Лисичанська. Після 6 березня з нашого міста поїздом неможливо було виїхати, тому що росіяни авіаударами розбили рейки.

Тиждень до від'їзду вони з сином практично не спали – по черзі пильнувати, щоб розбудити іншого в разі атаки. Так і сиділи в коридорі: одягнені й взутті, щоб в перервах між вибухами перебігати з підвалу в будинок. 

Росіяни зруйнували дім Наталії та обстріляли вулицю поруч / Фото надані героїнею

Пошматована надія на спокій

Попри пережитий жах, в очах Наталії надія: тиха, трохи пошматована, але надія. Повітряні тривоги застали їх з сином і у Львові, але вибравшись з-під обстрілів вони відчувають себе спокійніше і виїжджати за кордон не планують. 

Мені не хотілося б виїжджати. Я взагалі не хочу покидати свою країну, тому що для мене це країна вільної людини. Тут я маю право голосу, думки і я можу її озвучити. Мені б дуже хотілося залишитися тут. 

Утім, знайти у себе сили сказати щось світу Наталя не змогла. Занадто багато несправедливості вона від нього отримала.

Я не знаю, що сказати світу, не знаю, що сказати тій мерзоті… Я не хочу в своєму серці накопичувати лють, гнів. Адже я жінка, а справа жінки – йти по життю з відкритим серцем. З серцем, наповненим любов'ю.

Однак Наталя з болем наголошує, що останні події не дозволяють їй наповнити серце любов'ю. 

"Поки що я розгублена", – такими словами жінка підсумувала свою історію.

Наступні розмови з переселенцями у межах проєкту СВОЇ читайте на сайті незабаром.