У 2014 році росіяни вже намагались захопити їх рідне місто. Лисичанськ пробув в окупації три місяці, однак тоді тікати від війни жінка з сином не наважились. Тепер атаки цинічніші – російські війська обстрілюють лікарні, дитсадки, житлові будинки. Місцева влада оголосила евакуацію – залишатись в Лисичанську не можна. Тому Наталія виїхала з міста на більш безпечну територію України. Аби вберегти сина, аби вберегти себе.

До теми До війни Україна була абсолютно щасливою, – інтерв'ю із засновницею притулку для переселенців

Таких історій українців, які під свистом російських куль і поміж вибухами виїхали зі своїх домівок, мільйони. Російська війна змусила їх втікати до більш безпечних областей. А там переселенців приймали місцеві. Як своїх, як рідних. Адже українці – одна велика родина.

На 24 каналі ми запускаємо проєкт СВОЇ про людей, яких пекельна війна змусила поїхати з дому. Аби зберегти їхні спогади і розповісти їх світу. Ці розмови непрості. Від них стискає в грудях, але вони мають бути почутими.

СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.

Щоб хоч трохи зрозуміти, що пережили люди, які втікають від війни, подивіться їм в очі. Очі Наталії розповіли нам багато: і про зруйнований дім, і страх за життя сина, і про розбомблену лікарню, а відтак втрачену улюблену роботу.

Спочатку вибухи були вдалині, а потім все ближче й ближче. Але треба було ходити на роботу, тому що я медик. Моя лікарня ще працювала тоді. Однак, одного разу її почали обстрілювати. День, другий день знову, третій день...

Жінка наголосила, що це було жахливо: скло сиплеться, люди кричать, всім дуже страшно і люди не знають, куди бігти.

Маленькі діти – не знаємо, як їх врятувати – швидко вивезли в коридор. Це були діти, які потребували кисневої підтримки, їх неможливо було відключити від апаратів.

Наталія стримала сльози, перевела подих і уже спокійним голосом сказала, що це і був день, коли вона вирішила їхати. Діток киснезалежних теж згодом евакуювали – у Дніпро.

Пояснення росіянам немає. Наталя, пригадуючи той день, не очікувала, що росіяни будуть обстрілювати лікарню, адже там хворі старенькі, новонароджені. Їх намагалися "виходити" люди, які просто виконували свою роботу.

У нас біля лікарні був приватний сектор, приватні будинки. Діставалось і вулицям, і лікарні. Летіло всюди. Неможливо було навіть зрозуміти, чому. На лікарні завжди висів червоний хрест і сама вона має будову хреста – для того, щоб зверху, з літака, було видно, що це лікарня. Але це не зупиняло нікого.


Росіяни випустили десять снарядів по лікарні / Фото з фейсбука Сергія Гайдая

Страх за своє життя ніщо у порівнянні зі страхом за життя рідних. От і Наталія остаточно наважилась виїжджати з Лисичанська після розмови з сином. Виявилось, ще до початку нападу Росії йому уже місяць як снилася війна.

Взагалі для нього це вже друга війна. У 2014 році йому було 8 років. І я ніколи не забуду, як 1 вересня на шкільній лінійці з колонки загриміла музика, а він втратив відомість.

Всі ці вибухи відклалися йому десь в глибині, спричинили травму, каже Наталя. Тому цього разу, пам'ятаючи 2014 рік, жінка прийняла рішення вивезти сина з міста.

Ми виїжджали вже останнім потягом з Лисичанська. Після 6 березня з нашого міста поїздом неможливо було виїхати, тому що росіяни авіаударами розбили рейки.

Тиждень до від'їзду вони з сином практично не спали – по черзі пильнувати, щоб розбудити іншого в разі атаки. Так і сиділи в коридорі: одягнені й взутті, щоб в перервах між вибухами перебігати з підвалу в будинок.

Росіяни зруйнували дім Наталії та обстріляли вулицю поруч / Фото надані героїнею

Попри пережитий жах, в очах Наталії надія: тиха, трохи пошматована, але надія. Повітряні тривоги застали їх з сином і у Львові, але вибравшись з-під обстрілів вони відчувають себе спокійніше і виїжджати за кордон не планують.

Мені не хотілося б виїжджати. Я взагалі не хочу покидати свою країну, тому що для мене це країна вільної людини. Тут я маю право голосу, думки і я можу її озвучити. Мені б дуже хотілося залишитися тут.

Утім, знайти у себе сили сказати щось світу Наталя не змогла. Занадто багато несправедливості вона від нього отримала.

Я не знаю, що сказати світу, не знаю, що сказати тій мерзоті… Я не хочу в своєму серці накопичувати лють, гнів. Адже я жінка, а справа жінки – йти по життю з відкритим серцем. З серцем, наповненим любов'ю.

Однак Наталя з болем наголошує, що останні події не дозволяють їй наповнити серце любов'ю.

"Поки що я розгублена", – такими словами жінка підсумувала свою історію.

Наступні розмови з переселенцями у межах проєкту СВОЇ читайте на сайті незабаром.