Дім – сакральне поняття, воно про відчуття безпеки, про рідних, про звичні до болю речі. Коли цей дім забирають – це зовсім не про фізичні втрати, це про втрати на рівні душі.

Важливо Офіційно зареєстрували 1 мільйон переселенців, – Шмигаль

З цією вкраденою душею мільйонам українців доводиться втікати з-під обстрілів, з єдиним лише бажанням – вижити.

– Звідки ти?
– Я з України!

На наше уточнююче запитання, з якого саме міста, Артем знову відповів, що він з України.


Артем живе у притулку для переселенців / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Артему 5, він з Лисичанська – це потім розповіла мама. Вони залишили дім, аби врятуватись. Зараз у Львові, у прихистку для вимушених переселенців Shelter, який для них облаштували волонтери.

Наша знімальна група 24 каналу приїхала у Shelter досить рано. Нас зустріла його засновниця Ніка Гук з м'якою посмішкою і глибоким поглядом. Вона погодилась розповісти, як за кілька днів вдалось створити прихисток для переселенців.

Поки шукали вільну кімнату для запису розмови, до Ніки підбігали діти – просто, щоб обійнятись.

Обійми найшвидший спосіб відчути захист. Несвідомо, через тіло, вони намагаються знайти відчуття безпеки, яке забрала війна.


Одна з крихіток, яка живе у прихистку для переселенців / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Розмова з Нікою

До війни Ніка, як і більшість з нас, жила своїм щасливим життям. Працювала стилістом, розвивала школу стилю та бренд одягу. Та коли в країну прийшла війна, разом з друзями організувала притулок для біженців під назвою Shelter.

Як з'явилась ідея притулку?

Ідея притулку з’явилася на другий день війни. Мені написала дівчина, яка працює в цьому дитячому садочку, про те, що в них є приміщення, яке б вони хотіли "пожертвувати". Ми зустрілися, подивилися це приміщення, спланували, як тут і що має бути, і вже наступного дня, зранку, почали облаштування притулку.

Це був третій день війни. І до вечора в нас уже все було готове, в принципі – ми збирали допомогу по знайомих, друзях, підписниках у соцмережах, і так якось змогли це почати.

Все своїми силами, чи були фонди, які допомагали?

Ні, фондів як таких не було, вони приєдналися набагато пізніше. У перші дні, коли ми ще все облаштовували, це було виключно наші сили, наших знайомих, друзів, прихильників.

Скільки людей за час війни ви змогли прихистити? І як довго можна залишатись в притулку?

Я думаю, десь близько 6 тисяч людей пройшло через наш притулок.

У нас немає ніяких обмежень по часу, скільки люди можуть тут залишатися. Поки діє притулок, поки це актуально, ми дозволяємо залишатися, скільки треба.

Життя у притулку в перший місяць війни / Фото надані Нікою Гук

Чим займаються жителі притулку?

Багато різних занять. Хтось приїхав до нас, облаштувався, заспокоївся, і відразу пішов шукати собі роботу. У нас є мами з синами-підлітками, які відразу влаштувались на фабрики – працюють і мами, і їхні діти.

Хтось, можливо, ніде не працює, проте допомагає нам у притулку. Вже навіть графік чергувань є.

Дівчата допомагають прибирати, приглядають за дітьми одна одної, поки інші мами чимось іншим займаються. І готувати нам допомагають, і порядок наводити, і дітей розважати, волонтерам допомагають, і самі якось намагаються облаштувати собі місце в притулку.

Маленький житель притулку отримав майстерклас від нашої фотографині / Фото Валентини Поліщук, 24 канал

Як часто люди потребують психологічної підтримки, чи доводилося звертатись до спеціалістів?

Серед наших волонтерів є професійні психологи, люди з великим досвідом, і вони працюють постійно з нашими переселенцями.

Певно, варто сказати, що не кожна людина сама звертається за такою допомогою, але я майже на 100% переконана, що потребує такого психологічного консультування кожна жінка, яка зараз перебуває тут. Проте звертаються не всі, далеко не всі.

Коли ми самі бачимо, що наші переселенці якось дивно себе поводять, можливо, в них якийсь такий депресивний стан, або вони трошечки ігнорують своїх дітей, ну, якась така незвична поведінка, тоді ми самі пропонуємо їм нашу допомогу. І звичайно, є психологи, до яких можна в будь-який час звернутися.

Що, на вашу думку, ми можемо зробити для людей, які вимушено покинули свої міста?

Я думаю, наш обов'язок – зробити так, щоб вони почувались в безпеці, вдома, серед своїх. Не думаю, що якось потрібно їх вчити жити, докоряти, показувати, як ми вміємо щось краще, чи старатися самоствердитися на тій допомозі. Варто по-максимуму зробити так, щоб людям було легко і комфортно перечекати складний період тут, недалеко від дому, і по можливості забезпечити їх якимись робочими місцями, речами першої потреби, тим, чого вони справді потребують.

А з яких міст найчастіше приїжджають у притулок?

Зараз у нас дуже багато переселенців з Донецької, Луганської областей, дуже багато в перші дні було з Харкова і Києва. Маріупольці до нас також приїжджають, проте, як правило, вони залишаються ненадовго – приїжджають, ночують, і наступного дня їдуть за кордон. А так, загалом, Схід України, Центр – всі міста і містечка, які постраждали і страждають зараз.

Ви кажете, виїжджають за кордон – чи допомагаєте якось з цим, чи люди самостійно шукають, куди і як їм їхати?

На початках ми власноруч організовували автобуси, які перевозили людей в Польщу. Однак потім попит на ці автобуси зник – люди якось власними силами стараються перетинати кордон, хтось залишається на довший час. Тому зараз ми лише консультуємо, якщо такий запит є.

У нас дуже багато волонтерів і контактів людей, які постійно займаються перевезенням десь за кордон. Ми сприяємо, але самі вже цим не займаємось. Але на початках ми це робили.

Які емоції найчастіше читаєте в очах переселенців?

Дуже багато людей приїжджають такими спустошеними, якимись німими. Приїжджають люди, які вдень взагалі можуть не розмовляти. Коли почалася евакуація з Ірпеня, наприклад, приїхало багато жінок з дітьми, які просто плакали цілодобово. Є люди, які якось легше це сприймають, можливо, вони не з такої сильної небезпеки вибралися.

Люди, які приїжджають з Маріуполя – вони просто спустошені. Напевно, різний поріг чутливості в кожної людини. Ну таких веселих, позитивних людей у нас тут мало. Стараємось якось волонтерськими силами підіймати дух наших переселенців.

Можливо, є історія когось із переселенців, яка найбільше вас зачепила, і ви б хотіли, аби вона була почута?

Боже, їх так багато за цей час… Я б, напевно, не хотіла розказувати чиюсь історію – я можу просто в загальному окреслити, з якої біди люди виривалися.

Були люди з Маріуполя, які прожили місяць в підвалі без їжі, які дотепер не мають жодного зв'язку зі своїми родичами, позалишали там своїх чоловіків, синів і не знають, що з ними.

У нас є люди, які вже вдруге евакуйовуються, бо тікали вперше у 2014 році зі своїх домівок десь в Донецькій або Луганській області. Є жінка, яка з Луганська втікала в Сєвєродонецьк, її дім знищили у 2014 році. Зараз її дім знищено повністю, вона тут сама, а чоловік і син – у теробороні Києва і Харкова. У нас таких історії дуже-дуже багато.


Інна двічі біженка від війни в Україні / Фото надане Нікою Гук

Якби у вас була можливість звернутися до всього світу – що б ви сказали?

Напевно, я б хотіла сказати світу, що до цієї війни Україна була абсолютно щасливою країною. Ми були щасливими людьми, ми мріяли, будували своє життя, виховували дітей, дружили, подорожували, облаштовували свій побут, будували, створювали.

Україна – це не якийсь придаток до Росії – це самостійна держава, в якої величезне європейське майбутнє. Ми за нього зараз всі боремося, хто як може, і нам потрібно дуже багато допомоги.

Нам потрібна, передусім підтримка для нашої армії, для наших Збройних Сил. А те, що стосується біженців, ми даємо собі раду – силами благодійників і просто небайдужих людей. Величезна допомога зараз потрібна нашій армії. Тому що якщо не справляться вони – сенсу в нашій роботі нема.

Останнє запитання ми повторили у розмові з самими переселенцями. Вони стали героями нового спецпроєкту 24 каналу "СВОЇ". Розмови непрості. Від них стискає в грудях, але вони мають бути почутими.