Рівно рік тому українським захисникам та захисницям вдалося звільнити майже всю окуповану територію Миколаївщини та правобережжя окупованої Херсонщини. Кульмінацією цієї наступальної операції стало звільнення Херсона – міста, яке з перших днів вторгнення опинилося в окупації, але люди рішуче виступали проти загарбників та виходили на мітинги. Хоч на протест люди перестали виходити через те, що росіяни почали атакувати людей на мирних акціях, проте віра в повернення ЗСУ не зникала. І не дарма.
Ті події навіки залишаться в пам'яті не лише херсонців, але і всієї нашої країни. Реконструкцію дня звільнення Херсона читайте у матеріалі 24 Каналу.
За кілька кілометрів до цілі: як ЗСУ наблизились до Херсона
Херсон – пріоритетна ціль, і це ні для кого не було секретом, адже повернути велике місто дорівнює великій поразці росіян. Ще від кінця серпня у заголовках рясніє "контрнаступ на Херсон". Але хто знає, що за цими заголовками стоїть?
На календарі листопад. Холодний степовий вітер проймає кожного і кожну, хто стоїть на позиціях. Справа йде до зими, але роботи менше не стає. Багато з тих, хто місяцями працював на те, аби дійти до великого зламу, бачили ці степи вперше, але не забудуть ніколи. Ці степи стали першим, що побачили багато із захисників, а для декотрих побратимів – на жаль, останнім.
Війна – біль, але вона вчить не зважати на це і йти далі. Йти до мети. Подекуди лінія фронту місяцями була незмінна. Десь за минулі два місяці вдалося зрушити з місця, але Херсон залишався в окупації. До мети потрібно було дійти.
Битися в степу – завдання не з простих. Треба вижити, вберегти себе, побратимів і техніку. Треба атакувати і вибивати ворога. І це все дається непросто. Від посадки до посадки сотні метрів, тому кожен рух вперед – марафон на виживання.
Понад два тижні тому просування на півночі Херсонщини призупинилось, чого не можна було сказати про роботу. Щодня і щогодини ракетно-артилерійські війська та авіація били по окупованій території – знищені склади та скупчення особового складу йшли на десятки, а переправи через Дніпро систематично "ловили привіт" від HIMARS. Шкода Антонівський міст, але іншого шляху немає – ворог мусить бути знищений, і це вже істина.
Херсон так далеко і водночас так близько. Передчуття запеклих боїв не відпускає. Аж раптом росіяни оголошують відведення військ на лівий берег. Та чи це не пастка? Ворог підступний, потрібно готуватися до всього і радіти такому кроку окупантів ще дуже рано.
Ніч вибухів та безсоння: Херсон за кілька годин до звільнення
Ще кілька днів тому в Херсоні зник зв'язок. Те, що росіяни готувалися до втечі розуміли майже всі, бо блокпостів, як і самих окупантів на вулиці ставало менше. Ба більше, всім власникам російських SIM-карт прийшло кілька повідомлень про "евакуацію" на лівий берег, поки ще зв'язок не зник. Поки телевежа була цілою.
Знищена росіянами телевежа в Херсоні: відео Лілії Александрової
Остання ніч окупованого Херсона чимось була схожа на попередні і майже нічим не відрізнялась. Хтось намагався вловити сигнал українського радіо, аби почути новини. Хтось на свій страх і ризик виходив на вулицю, знаючи, в яких місцях ловить зв'язок, аби прочитати новини і дізнатися, що відбувається. Усі діяли так різно і в той же час так однаково – чекали.
Що точно відрізняло цю ніч від попередніх – вибухи. Місцеві вже звикли до них, але не в такій кількості і не такої інтентивності. Раз за разом звуки вибухів розривали тишу в місті. І якщо хтось не вловив зв'язку чи сигналу радіостанцій, то по звуках вибухів розумів – щось змінилось. Питання тільки в тім, що буде далі і скільки це триватиме?
А вибухи продовжують розривати місто. З боку Антонівського мосту час від часу видніються спалахи. І знову вибухи. Десь під цією канонадою росіяни продовжують втікати на лівий берег.
Складна ніч, після якої настав не менш складний ранок – після безсонної ночі, здавалося б, хочеться тільки поспати. І хто ж знав, що нікому не буде до сну. Ні тим, хто цю ніч працював, ні тим, хто рахував вибухи, намагаючись заснути.
Херсон вже поруч: як ЗСУ заходили в місто
"Наші в місті": Херсон зустрічає ЗСУ
8 тижнів у схованці і прапор на горищі
Для Олени Наумової цей ранок нічим не інший за попередні 8 тижнів, які довелось провести тут – у квартирі-сховищі. Тут її не знайдуть росіяни, які давно полюють за нею. Їм поперек горла стали її стріми, які надихали не тільки херсонців в окупації, але і людей на підконтрольній Україні території – Херсон тримається, Олена це доводить. Та вже 8 тижнів у мережі її не видно. Майже ніхто не знає де вона, можливо навіть хвилюється, чи, бува, не вбили її. Їй довелось пережити викрадення. Після допитів та двотижневого голодування виховательку дитячого садочка змусили записати вибачення перед російською армією. А потім її пообіцяли відправити на підконтрольну Україні територію, якщо вона знайде гроші, аби заплатити перевізнику. Та згодом росіяни передумали і вирішили, що самі відвезуть її. У той день в її голові закралась одна тільки думка: "Далі першої лісосмуги вони мене не завезуть". Аж надто це здавалось правдоподібним після того, як з’явились кадри зі звільненого Ізюма.
Та одного вересневого вечора до Олени навідалися незнайомі їй на той момент люди, але вони добре знали її. Вони були одними із тих, кого надихала Олена та її оптимізм, тому вони вирішили їй допомогти, інсценувавши її викрадення, щоб потім окупанти з ФСБшниками морочили собі голову, хто викрав виховательку. Умова була лише одна – потрібно обірвати контакти з усіма. Це було складно, але іншого вибору не було.
І ось уже 8 тижнів Олена тут. Останні 2 тижні її рідні знають, що вона жива, бо все ж не втрималась і зателефонувала братові з телефона сусідки.
І тільки їй відомо, скільки за ці тижні було страхів та думок. Кожен звук автівки, кожен прохожий, а надто окупанти – все лякало і наводило на думку, що от-от її знайдуть.
На плиті доварювався борщ. Відчиняються двері і перше, що чує Олена "Наші в місті". Такі очікувані слова стали абсолютним шоком, і Олена не повірила. У цьому шоці єдине, що змогла сказати вихователька:
– Ходи їсти борщ.
– ТА ЯКИЙ БОРЩ? НАШІ В МІСТІ!.
Шок минув. Прийшло усвідомлення й розуміння, що потрібно щось робити. Олена згадала, що в неї вдома є прапори, треба взяти і йти зустрічати тих, на кого тут чекали від лютого. На горищі був один великий синьо-жовтий стяг і кілька маленьких прапорців з садочка. Усе це чекало цього дня. День, який був таким очікуваним, став найбільш несподіваним. Олені часто доводилося переконувати тих, хто вже зневірився, що наші прийдуть, але сама не могла сьогодні повірити в це. Олена з подругами, взявши прапори і квіти, вже поспішала на площу, де було чимало людей і всі як один скандували “ЗСУ! ЗСУ! ЗСУ”.
Вантажівка АТБ або як Херсон очищувався від "руского міра"
Неподалік площі тим часом їде вантажівка, яка за кілька годин стане легендою. За її кермом Іяль Ісраелі. 17 років він уже живе тут після переїзду з Ізраїлю, але сьогоднішній день він не забуде ніколи. ЗСУ близько, російська нечисть втікає, а це означає, що місто потрібно почистити. Буквально. Іяль з друзями роз’їжджає по місту вантажівкою АТБ, яка зупиняється біля кожного білборда – з них знімають ті плакати, які залишили росіяни. "Херсон навеки с Россией" – фікція, яка по шматку зникає з вулиць під вигуки "Слава Україні" та "Путін – х***о!".
Іяль багато чув про те, як українців називають неонацистами і тепер він вже знає, що бачив нацистів в Україні, поки був в окупації. Поки росіяни були в місті, він всіляко долучався до того, аби їхнє життя стало нестерпним тут. І коли колаборанти викрали вантажівки АТБ, Іяль вирішив, що поверне їх. І зараз на одній з них він і їздить по місту. І на ній перший український стяг, який замайорів у Херсоні. Перший прапор свободи на вантажівці компанії, якій Іяль буде вдячним завжди, адже у Херсоні його взяли на роботу в АТБ ще давно без знання мови – його навчали і робили все для того, аби він міг працювати.
На вулицях Іяля зараз зустрічають радісні й подивовані люди. Хто ще не бачив військових в місті, той вже точно був упевнений, що Херсон вільний, якщо сюди вже в’їхало АТБ. Вантажівка заїхала на площу Свободи. Тут ще немає військових, але вже є люди, які чекають на них. Усі в прапорах. Побачивши вантажівку натовп почав скандувати “АТБ! АТБ!”, а коли з неї вийшли чоловіки в балаклавах, люди подумали, що то військові і скандували “ЗСУ!”. Але це ще були не вони. Точніше, у центрі їх ще не було.
Щастю немає меж або що бачили військові, заїжджаючи в Херсон
Військові вже були у місті. Анастасія Морозова стояла на околиці Херсона і власним очам не вірила – це ЗСУ. Буквально кілька хвилин тому її батько ходив довкола будинку в позуках зв'язку і повернувся зі словами: "Там проїхали 4 машини з українськими прапорами". Потім, коли зв'язок з'явився, зателефонувала бабуся з Італії і сказала, що ЗСУ вже в місті, але Анастасія не вірила.
Тепер все бачить на власні очі – їде колона з українськими прапорами. Кілька автівок військових уже заїхали в місто, але люди на околиці зібралися, аби зустріти основну колону. Страх, що в місті ще є росіяни і можуть бути бої чи обстріли з протилежного берега, забулися, усе пережите за ці місяці здавалося страшним сном, який скінчився. І ось в’їжджає колона під радісні вигуки людей, які зі сльозами на очах не вірять своєму щастю.
Воїни їхали до центру, тому тих, хто зустрів їх на околиці, вони взяли із собою. Анастасія їхала в одному з позашляховиків. Чи можна було уявити щось більш зворушливе? Вона бачить зараз звільнення міста так, як його бачили військові – зі всіх боків до автівок підходять люди, кожен хоче потиснути руку, подякувати й просто побачити тих, хто звільнив місто.
Ще задовго до звільнення Анастасія з рідними уявляла цей день. Тоді вона казала, що точно не буде святкувань і гулянь, якщо на протилежному березі Дніпра залишатимуться окупанти. Та сьогодні на це вже було байдуже, думати про те, що від загарбників відділяють лише води Дніпра думати не хотілось. Хотілось кричати від радості, плакати та обіймати захисників. І ще більше хотілось, аби це був не сон. А зараз на площі Свободи людей все більше. Більше синьо-жовтих прапорів.
День свободи після місяців підпілля
У натовпі на площі є й людина, яка змогла сьогодні нарешті вдихнути на повні груди – ЗСУ в Херсоні, окупанти втекли. Лілія Александрова ще не знає, наскільки відомою вона стане після звільнення рідного міста. Поки тут були окупанти, вона була у підпіллі "Жовтої стрічки", розклеювала по місту плакати, намальовані від руки, таким чином нагадуючи, що ЗСУ обов’язково повернуться, а Херсон – це Україна. Та діяти в окупації було страшно. І не лише тому, що могли впіймати окупанти під час роботи, але й через те, що колаборантів у місті не бракувало. Нікому не можна було довіряти, але потрібно було діяти.
Жовта стрічка – символ українського опору / Фото Лілії Александрової
І годі було згадати, скільки разів калатало серце, коли треба було наклеїти новий плакат і кожен звук насторожував. А скільки праці було вкладено у кожен плакат, який нагадував росіянам, що їм тут не місце. Вона не один місяць нагадувала росіянам – що їм тут не місце, а херсонцям – що окупація тимчасова, а російські паспорти тільки годяться як дощечка для нарізання овочів і не більше. Плакати Лілії закликали бойкотувати псевдореферендум та чинити спротив. Більшість із плакатів зникали, бо їх зривали окупанти чи колаборанти, але деякі і досі на вулицях і залишатимуться як нагадування про спротив.
Окупанти та колаборанти намагалися знищити усі листівки / Фото Лілії Александрової
Уранці вона шукала зв’язок в інші частині міста, куди доводилось іти пішки. Їй потрібен був зв’язок для того, аби, можливо, отримати нове завдання та відзвітувати про виконане. Та тут вона отримала повідомлення від колишнього чоловіка: "ЗСУ в Херсоні, ви вільні". Але Ліля не вірила. І повертаючись дорогою назад вона вже бачила людей, які з синьо-жовтими прапорами стояли на вулиці, але в це важко було повірити. Тому жінка казала: "Не повірю, поки не побачу". Довго чекати не довелось, ЗСУ вже були у Херсоні.
Тому наступним пунктом призначення стала площа Свободи. Вона чекала на цей день, але він настав настільки раптово, що став приємним шоком. ліля без вагань вирушила до центру міста, де вже було чимало людей, а на площі вже були військові. Люди буквально оточили їх, обіймали, цілували, тиснули руки і не вірили у те, що відбувається. На площі було багато синьо-жовтих прапорів, але схований удома стяг Лілія не встигла взяти того дня. Проте поруч із нею був тризуб – зав'язана на торбині жовта хустка у формі нашого герба, який був поруч із нею всю окупацію.
Лілія Александрова в день звільнення Херсона / Фото надане 24 Каналу
Люди буквально носили військових на руках
На площу Свободи Михайло (ім'я змінено на прохання чоловіка) дістався велосипедом. Він уже знав, що ЗСУ в місті, ба більше, уночі на останніх потугах зв'язку побачив у мережі, що ЗСУ звільнили Снігурівку на Миколаївщині, а це означало, що звільнення Херсона близько. Питання тільки час.
Ніч була важка, тому пів дня чоловік боровся з втомою, адже не міг заснути вночі під звуки вибухів. Однак коли почув, що ЗСУ в Херсоні – втома зникла. З'явилася ейфорія.
Водії автомобілів сигналять по всьому місту, декотрі автівки вже їздять із синьо-жовтими прапорами. Скільки людей на вулиці тут би не побачив за останні місяці, але сьогоднішіній день зовсім нетиповий, але такий очікуваний. На площі вже чимало людей у прапорах і кожен із них хоче подякувати військовим за звільнення чи навіть сфотографуватися з ними.
Михайло став свідком цієї ейфорії. Люди не тільки обіймали військових, а буквально носили на руках – одного з військовослужбовців люди просто підкидували угору, ніби він сьогодні іменник. А свято сьогодні не лише у нього, а у цілого Херсона.
"Рускій мір" палає
На вулиці смеркало і день ішов до завершення, але в центрі Херсона людей тільки ставало більше. Хоч і місто було знеструмлене, люди не боялися темряви. Вони вільні, їх більше не злякати.
Усе відбувається ніби хаотично, а ніби і впорядковано. На площу принесли зірвані плакати з білбордів, російські прапори та інші рештки "руского міра", які окупанти забули забрати з собою. Тепер усе це горить. "Рускій мір" палає не лише у коментарях в соцмережах, але і в Херсоні. Раптом кілька людей взялися за руки і почали водити довкола багаття хоровод. Людей у хороводі стає більше. На вулиці темно, холодно, але не на площі Свободи – тут усе навпаки. Жодної темряви, жодного страху, бо з даху ОДА за людьми спостерігають військові, які зараз для людей ніби ангели-охоронці на яву.
Десь чути сигнал вантажівки. Звук стає все сильнішим – машина наближаться. Вантажівка АТБ знову в центрі міста, та тільки цього разу проїхати через площу для Іяля виявилося не легким завданням – люди обступили вантажівку, та почали водити хоровод уже довкола неї під вигуки "АТБ!". Цей день точно незабутній, а Іяль лише усміхається – стільки уваги до нього ще не було.
Виявляється, для щастя потрібно небагато, коли повертаєш свободу. Здається абсолютно неважливим, що немає світла, зв'язку, води, газу чи опалення. Є очікувана свобода. Звісно, це поки триває ейфорія, але все ж.
Росіяни по той бік Дніпра