Тому група аналітичних центрів економічного напряму підготувала свої пропозиції, а Мінекономіки вийшло з альтернативною моделлю вирішення проблеми. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Страхові компанії відмовляються брати на себе ризики

Оптимальним рішенням була б схема, за якої приватні компанії (українські та зарубіжні) страхують і перестраховують ризики, а вартість страховки компенсується державою та визначається на відкритих торгах, щоб мінімізувати витрати й можливі зловживання. При цьому обмежені бюджетні ресурси витрачаються з максимальною ефективністю, залишаючись прогнозованими.

На жаль, на практиці це стикається з нестачею коштів, які можна залучити, і, особливо, з проблемою перестрахування.

Страхові компанії добре вміють працювати з масовими ризиками, щодо яких є широка багаторічна статистика (наприклад, ДТП або пожежі), – це дає можливість оцінити ризик. А війна – непередбачувана й нетипова, тому гіганти страхового бізнесу, які мають достатньо коштів, щоб покрити будь-які збитки, дедалі частіше відмовляються перестраховувати такі ризики.

Тому виходить, що частину ризиків доведеться брати на себе самому бізнесу та державі. Фундаментальна відмінність між концепцією аналітичних центрів, яку вони назвали М3, і пропозиціями уряду полягає в тому, як ці ризики розподіляються і які стимули це створює для бізнесу.

Модель страхування від економічних аналітичних центрів

М3 пропонує трирівневу (понад "нульовим рівнем" – франшизою у 3 – 5% від суми збитків) схему страхування.

На першому рівні – звичайне страхування з відшкодуванням вартості, як описано вище. На другому – перестрахування ризику, зокрема із залученням ЕКА. І лише на третьому, у разі катастрофічних втрат, держава виступає гарантом останньої інстанції.

Це дає змогу, з одного боку, мультиплікувати державні кошти (за розрахунками "Адвантер Груп", із плечем 1,59); з іншого – мінімізувати адміністративні витрати та корупційні ризики, оскільки збитки переважно визначатимуть і погоджуватимуть приватні страхові компанії.

Як правило, такі речі, як розміри збитків, розподілені за Парето, тобто, умовно кажучи, 80% випадків дають 20% сукупних збитків, і навпаки. У схемі М3 маса відносно дрібних уражень узагалі не потребує оформлення та компенсації, оскільки потрапляє в діапазон франшизи. Серйозніші випадки переважно оцінюють приватні компанії, і лише для найбільш катастрофічних поодиноких епізодів потрібне втручання держави.

Увесь бізнес у зоні ураження зацікавлений брати участь, оскільки це йому майже нічого не коштує (державна програма компенсує 80% вартості страховки). Водночас наявність франшизи залишає сильний стимул дбати про власну безпеку, наприклад через приватну ППО або розосередження запасів.

Залишається, щоправда, відкритим питання, де взяти гроші на фінансування цієї моделі. Найлогічніший шлях, максимально сприятливий для нашої економіки, – залучати додаткові кошти партнерів, тим більше що освоювати їх переважно будуть міжнародні страхові компанії.

Що пропонує Мінекономіки?

Модель Міністерства економіки передбачає прямо протилежний підхід: згідно з їхньою пропозицією, держава бере на себе саме перший "шар", однак обмежує предмет страхування виключно критично важливими основними засобами, та ще й обраних галузей. Сума страхування також обмежена до 10 мільйонів доларів.

Джерелами виступають внесок у розмірі 2% від вартості основних фондів, що підлягають покриттю, та надбавка в 1 відсотковий пункт до ПДВ. За великих обсягів збитків до справи вже долучаються страхові компанії, для яких державна "подушка" на першому етапі суттєво знижує вартість страховки. Однак залишається без відповіді питання: що робити з катастрофічними ризиками, які страховики відмовляться брати?

Так само в презентації урядової концепції прямо не йдеться, чи буде перший рівень страхування обов'язковим для всіх (у такому разі 2% перетворюються на квазіподаток, особливо для підприємств, розташованих у зонах низького ризику), чи ця участь буде добровільною?

Буквально сказано так: "Нові учасники приймаються, доки розрахована потреба в капіталі не досягне встановленого ліміту. Після досягнення ліміту приймання призупиняється до поповнення капіталу. Потреба в капіталі може бути переглянута в разі зміни даних про рівень ризику та частоти влучань".

Це більше схоже на добровільну участь, та ще й з обмеженням кількості учасників. У такому разі це створює ефект негативного відбору: першими звернуться переважно підприємства з високим ризиком, і тоді коштів фонду може не вистачити на всіх. А це означає, що не лише частина бізнесу залишиться "за бортом", а й учасникам частину збитків не буде відшкодовано, що взагалі ставить під питання всю конструкцію.

Зрозуміле прагнення уряду в умовах гострого дефіциту ресурсів мінімізувати витрати й зробити їх передбачуваними. Але тоді нелогічною виглядає участь держави саме на першому етапі: крім власне грошей, це потребуватиме також величезних адміністративних витрат на оцінку збитків.

Плюс, знаючи наші реалії, з великою ймовірністю сформується система "відкатів" за компенсації, не кажучи вже про можливі зловживання із завищенням сум компенсацій або навіть фіктивними збитками. А можливе зменшення витрат порівняно з М3 фактично зводиться до відмови від компенсації особливо великих сум збитків.

Варіант М3 виглядає практично в усіх аспектах кращим за урядовий, але йому бракує оцінки можливих витрат та джерел їх покриття. Напевно, варто виокремити в особливий режим критичну інфраструктуру, для якої розробити спеціальну схему, наприклад без франшизи та з прискореним оформленням виплат. Можливо, ефективні рішення можна знайти на стику власне страхування та використання активного й пасивного захисту.

У будь-якому разі потрібна подальша дискусія, щоб виробити оптимальну схему та знайти джерела її фінансування. А оскільки це будуть переважно кошти партнерів, їхній голос також важливий: що привабливішою виглядатиме схема страхування в їхніх очах, то більше коштів вдасться залучити.