Дім, який окупували першим․ Історії кримчанок, життя яких назавжди змінилось 10 років тому

26 лютого 2014 року під Верховною Радою Автономної Республіки Крим відбулися великі мітинги – по один бік люди з українськими та кримськотатарськими стягами, по інший – з російськими. Сепаратисти вимагали референдуму про вихід Криму зі складу України. Відбулися сутички. Відтоді цього дня наступні 10 років 26 лютого назавжди ввійде в історію як День спротиву російській окупації.

Та яких би зусиль не докладали кримчани, які відстоювали волю свого рідного дому, вже майже тиждень по півострову їздили російські танки, а військові частини блокували так звані "зелені чоловічки" – російські окупанти без розпізнавальних знаків. І вже 27 лютого відбулася одна з ключових подій – уранці над основними адміністративними будівлями півострова вивісили триколори. Росіяни захопили органи влади АР Крим. Далі – "референдум" і анексія.

Хтось покинув півострів одразу, хтось через якийсь час. Багато людей залишилися і вже 10 років чекають того дня, коли над Кримом знову замайорять два стяги – український та кримськотатарський.

Ті, хто виїхав, роками вимушені жити далеко від рідного дому. До пандемії багато з них час від часу навідувалися на півострів у гості до рідних і з болем спостерігали, як змінюється рідний Крим. І зміни ті не до кращого.

Сьогодні у матеріалі 24 Каналу ми хочемо згадати події 2014 року в Криму. Ми поспілкувалися з кримчанками – їхні історії абсолютно різні, проте біль один. Дім окупований.

Важливо Тортури та смерть у полоні․ Як Росія катує кримських політв'язнів і чому їх так важко звільняти

Щоб не бачити, як здирають українські прапори

Коли росіяни почали окупацію Криму, Марії (ім'я змінено з міркувань безпеки) було лише 14. Вона зростала у патріотичній україномовній родині в маленькому містечку на узбережжі півострова.

Ні для кого не секрет, що людей з проросійськими настроями у Криму не бракувало. Радше не так, у Криму не бракувало росіян. Тому очікувано, що чимало людей взимку 2014 року обурювалися через Євромайдан, мовляв: "Навіщо нам ЄС?". Та родина Марії була серед тих, хто розумів, що майбутнє нашої країни неможливе в обіймах росіян. Та Росія не захотіла так просто відпускати.

9 березня ми українською когортою святкували день народження Шевченка. Я не пам'ятаю, який я вірш розповідала, але пам'ятаю, що грала на скрипці "Гуцулку Ксеню". Зібрався цілий зал, ми вийшли на поклін і почали кричати "Слава Україні!". Це був момент, коли ти розумієш, що це може бути востаннє. Нам відповідали "Героям слава!" і так тричі. Це востаннє, коли люди могли в місті зі сцени спокійно це сказати,
– пригадує Марія.

200-річчя з дня народження Шевченка в Криму, 2014 рік / Фото "Радіо Свобода"

Мама вирішила, що Марії не треба бачити того, що відбувається в Криму, тому вже через кілька днів дівчину відправили до родичів на материкову Україну. Таке рішення мама пояснювала просто – вона не хотіла, аби її дитина бачила, як здирають українські прапори. Для дитини, яка виросла в Україні, завжди святкувала День Незалежності та інші національні свята, це не те, що варто бачити.

На той момент я не пам'ятаю, хто був мером міста, але він був з достатньо проукраїнськими такими думками. І він до останнього не міняв прапор України. Як розповідали, його вже зняли після референдуму, витерли об нього ноги і спалили,
– пригадує Марія.

Кримський спротив. Перша жертва російської агресії

26 лютого показало усім, що Крим – не проросійський. Там достатньо людей, котрі люблять Україну і бачать своє майбутнє лише в цій країні. Та не мітингом єдиним.

Марія пригадує, як її батьки вийшли разом із кримськими татарами перекривати трасу, якою їхали російські танки. Мітингувальники тримали в руках плакати "Крим – це Україна". Батьки розповідали, що деякі кримські татарки ледь не під танки кидалися з криками: "Ви нас депортували в 44-му, чого хочете зараз?".

Люди опиралися як могли та робили все, аби не допустити окупації, але марно. Плакати проти танків. Гасла проти автоматів. 

Мітинг біля Верховної Ради Криму, 26 лютого 2014 року / Фото AFP

Для Леране Хайбуллаєвої ранок 20 лютого почався з гулу гелікоптерів, які летіли просто над домом у Сімферополі. Вже тоді було відчуття, що відбувається щось непевне. Мама Леране вже мала зібрану тривожну валізу, бо дивлячись на жорстокі кадри з Майдану, вона боялася через те, що може трапитися далі.

Батьки Леране значну частину свого життя прожили в Узбекистані, як і більшість кримських татар, яких депортували у 1944 році, або ж народилися у родинах примусово виселених. На рідну землю вони вже разом із маленькою Леране повернулися в 1988 році. І ніхто тоді не знав, що настане день, коли з рідного Криму знову доведеться втікати…

Новий жах почався 3 березня. Леране побачила заплакану сусідку. Коли спитала, що трапилось, та відповіла, що її чоловік не повернувся додому. Мова йде про Решата Аметова – першу жертву російської агресії проти України.

Леране допомагала дружині Решата розшукати чоловіка, але марно. Як вдалося з'ясувати пізніше, Решат пішов до місцевого військкомату, де тривав рух Євромайдан – Крим, а потім зник. 

Закатоване тіло чоловіка знайшли за день до псевдореферендуму за 60 кілометрів від Сімферополя. Леране з жахом пригадує фото тіла Решата, але після того, що трапилось, вона, як журналістка за фахом, розуміла, що потрібно говорити. Світ має знати про те, що трапилось.

Похорон Решата Аметова в Криму / Фото "Крим.Реалії"

Згорьована вдова Решата в останню чергу, мабуть, думала про інтерв'ю, адже її коханого вбили, а вона сама залишилася з трьома дітьми на руках. Наймолодшій дитині було тоді лише 4 місяці. Тому Леране фактично стала прессекретаркою родини, вмовляючи дружину Решата на інтерв'ю з журналістами, які тоді ще їздили на півострів.

Я це висвітлювала на своїй фейсбук-сторінці, як ми його шукали, до кого зверталися, як живе родина, як шукає, як потім ми його знайшли, який був великий похорон. Приїхали кримські татари зі всього Криму. Все це під наглядом військових. Я стала, якщо можна так сказати, прессекретаркою цієї родини. Тому що інтерв'ю дружина взагалі не давала. Вона не могла. Просто морально не могла. Я знала, що треба говорити. Вона плаче, каже: "Я не можу". Я кажу: "Сідай, плач, а я буду говорити". Тому що я просто знала, що треба про це говорити, щоб люди знали,
– пригадує Леране.

І ця робота була не марною. Історію Решата почули. У 2017 році йому посмертно присвоєно звання Героя України.

Першим убитим росіянами військовим став прапорщик Сергій Кокурін. Це трапилося 18 березня 2014 року у Сімферополі.

Волонтерство з окупації

Коли почалася війна на Донбасі, Крим уже був окупований повністю. Росія провела псевдореферендум і оголосила про анексію українського півострова, яку цивілізований світ, звісно, не визнав. Проте з визнанням чи без, а Україна втратила контроль над Кримом. І поки доводилося оговтуватися від однієї трагедії, насувалася друга – російські війська на Донбасі.

Українська армія тоді була в критичному стані – роки перебування Януковича при владі фактично вбили боєздатність армії. То ж волонтери купували для воїнів геть усе, починаючи від шкарпеток, закінчуючи бронею. І до цього долучалися кримчани, які вже жили в окупації.

Наприклад, Леране, працюючи з журналістами після вбивства Решата Аметова та активно ведучи діяльність у соцмережах, налагодила контакти з журналістами та з українською діаспорою за кордоном. Тому жінка вирішила скористатися цими можливостями, аби закуповувати кровоспинні препарати для військових. Для цього Леране продавала на аукціоні власні речі, наприклад, намисто чи традиційні убори кримських татар, передавала все до Києва потягом (тоді ще було залізничне сполучення попри окупацію). Далі речі їхали за кордон, за виручені кошти купували там же кровоспинні препарати та відправляли до України, на фронт.

Це було можливо, поки існувало залізничне сполучення і не було таких масових обшуків та репресій з боку росіян. У певний момент через страх за власне життя та життя сина, Леране видалила сторінки у соцмережах і припинила активну діяльніть у мережі. Ще деякий час вдавалося залишатися в Криму, але не надовго.

Кримські татари знову під прицілом

Кримські татари у 1944 році постраждали від геноциду, який вчинила радянська влада, депортувавши цілий народ до Середньої Азії, а наступне покоління було вимушене тяжко працювати. Лише через понад 40 років кримські татари змогли повертатися додому. У 1988 Леране летіла до Криму на свій день народження.

Та через 60 років, коли Крим окупували нащадки радянської влади, кримські татари знову опинилися під прицілом. Хоч серед них і були ті, хто перейшов на бік росіян, але абсолютна більшість чинила спротив. Кримські татари одними з перших готували їжу для заблокованих у військових частинах бійців та виходили на мітинги проти колон російської техніки. Вони, як ніхто, пам'ятали, що таке "русскій мір". 

Тому вони знову стали мішенню. Сотні кримських татар досі є політв'язнями Кремля, їх судять показово, інкримінуючи "тероризм". Кримських татар переслідують та перетворюють їхнє життя в жах.

Росіяни переслідують кримських татар / Фото "Кримської солідарності"

Як росіяни ставилися до кримських татар, добре знає і Марія. Дивно, чи не так? Через зовнішність її батька часто вважають кримським татарином, хоч ним він етнічно не є. Та росіяни ставилися до нього часто саме так.

Літо 2014 року, Джанкой. На перон прибуває потяг з Києва. Вокзал порожній. Марія з мамою прибули, і їх мав зустріти батько, та його ніде не було. Як з'ясувалося, його не пустили на вокзал. Це нібито "для запобігання тероризму".

Інша, не менш показова ситуація, відбулася пізніше. 18 травня, у День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, нащадки депортованих у рідному місті Марії мали традицію – рано-вранці виїжджали на трасу та гучно сигналили. Це робили у пам'ять про те, як одного жахливого ранку сотні тисяч людей змусили покинути рідний дім та їх всіх етапували за тисячі кілометрів від Криму. Росіяни таку акцію заборонили. Радше, заборонили кримським татарам сигналити. Дивна заборона, але всі розуміли суть.

Та батько Марії вирішив, що традиція не може бути порушена, тому рано-вранці виїхав на трасу та почав сигналити. Його зупинили, одразу ж попросили документи, побачили, що не кримський татарин, почали питати, чому сигналить. Чоловік вигадав версію про те, що ніби мав підібрати друга, а його не було. Окупанти повірили, та якби чоловік справді був татарином, ймовірно, його б за це затримали.

Дім, з якого вижила Росія

Марія не хотіла у 2014 році повертатися до Криму. Вона була вражена тим, як цікаво у школах в материковій Україні викладають історію, українську мову та літературу, як і те, що навчання було українською. Повертатися додому треба було в тотально зросійщений Крим, де після окупації годі було чогось знайти українського.

Та батьки залишалися на півострові. Тому довелося повернутися. Порожні пляжі, гул літаків, російська техніка – ось як виглядав рідний дім. Минулого року тут було багато туристів, а потім приїхали окупанти.

І оці пусті пляжі у 2014 році.. І як злітають винищувачі, я ще чула у 2014 році. Постійно було навчання. Постійно гелікоптери влітали військові. Військові кораблі були на морі. Дуже багато техніки перекидали, бо у нас будинок внизу, а траса на горі більше. І видно було, як техніка їздить,
– пригадує Марія.

У вересні батьки віддали Марію до кримськотатарської школи. Якщо у звичайних школах було чимало вчителів, які раділи окупації, то кримські татари були проти. То ж кращим варіантом була саме така школа.

Закінчивши школу, Марія твердо вирішила, що навчатиметься в українському виші, а не російському. І батьки підтримали цей вибір. Та навіть після вступу до вишу на Заході України дівчина продовжувала навідувати батьків аж до осені 2021 року. Тоді співробітник ФСБ сказав Марії, що якщо вона ще раз приїде, то з півострова її ніхто не випустить. Тому від того часу з рідними вона побачитися не може. Ба більше, час від часу співробітники ФСБ досі навідуються до її батьків з питаннями про Марію.

Згадуючи свої поїздки до Криму, Марія відзначає, що коли перетинала адмінкордон, ставало страшно. Потрібно було бути максимально обережною, аби повернутися на материкову частину України. І тільки під час зворотного перетину адмінкордону вдавалося вдихнути на повні груди. Воля відчувалася в повітрі. І якщо на материковій частині України поліція не викликала страху, а відчуття безпеки, то вдома все було навпаки.

Один з сусідів Леране був співробітником управління СБУ в Криму, але зрадив присягу та перейшов працювати в ФСБ. Перестрівши одного разу Леране, він сказав їй, що краще було б, якби вона поїхала. Таку ж думку висловила і її мама. Тому у 2016 році, після 28 років життя на рідній землі, довелося покинути півострів. Та, як і Марія, Леране навідувалася до батьків до початку повномасштабного вторгнення.

"Кримський дворик" та історичний іронізм бавовни

Леране довелося наново будувати життя в Ірпені. Там вона зайнялась новою справою, відкрила свій заклад з кримськотатарською кухнею, а в січні 2022 року вдруге вийшла заміж. Медовий місяць, так би мовити, скінчився початком повномасштабної війни. Спершу її чоловік намагався піти добровольцем до лав армії як ветеран АТО, пізніше вони разом допомагали літнім людям, які залишилися самі у місті. Та коли ситуація ставала критичнішою, родина вирішила, що треба їхати.

Довгий виїзд, знову втеча з місця, яке замінило дім. І цього разу пунктом призначення став Львів. Чоловік долучився до лав Збройних Сил, а Леране вирішила відновити свою справу. Ще під час перебування в Криму вона закинула журналістику, а коли виїхала з півострова, відкрила чебуречну в Києві, а пізніше – "Кримський дворик" в Ірпені. Тепер же "Кримський дворик" переїхав до Львова, відкрити його вдалося восени 2023 року.

Карта Криму в "Кримському дворику" / Фото 24 Каналу

Це місце з особливою атмосферою. Враження, ніби зайшов не в заклад, а до когось в гості. Леране обслуговує відвідувачів сама, розповідаючи історії тих чи інших страв кримськотатарської кухні, залюбки частує новими солодощами та мріє колись відкрити "Львівський дворик" у рідному Криму. Та поки про дім нагадує оберіг з кримською лавандою, мапа півострова на стіні (й чимало інших цінних речей, якими оздоблений заклад) і бавовна.

Традиційні кримськотатарські головні убори / Фото 24 Каналу

Леране жартує, що бавовна стала новим символом Криму, адже тепер що не вибух на півострові, то, звісно ж, "бавовна". Хоча жінка зізнається, що серед кримських татар ставлення до цієї рослини неоднозначне. Бодай тому, що в основному депортовані до Узбекистану кримські татари переважно працювали на бавовняних плантаціях і це справді важка праця – під спекотним сонцем і майже завжди зі зраненими руками доводилося працювати ледь не щодня. А ще бракувало питної води та харчів – кримські татари фактично працювали в трудових таборах. Жінка каже, що її батьки та загалом те покоління має ревматизм через таку важку роботу.

Та в долі, вочевидь, добре почуття гумору, оскільки роль бавовни змінилася надто круто.

Радянська влада знущалася з кримських татар збором бавовни в Узбекистані, тепер ЗСУ знущаються "бавовною" з нащадка радянської влади в Криму,
– відзначає Леране.

Леране Хайбуллаєва / Фото з фейсбук-сторінки

10 років окупації. Яким буде повернення Криму?

Рідні Леране та Марії живуть в різних містах, але обоє кажуть одне – ті, хто залишився там, вимушені жити у власному світі. Вдома – українські новини, українська атрибутика, навіть українська мова. Та за межами дому – максимальна обережність та навіть недовіра. Хоч навіть хтось спитає, як пройти на якусь вулицю.

Люди живуть у страху. Немає довіри від слова взагалі, а отже – відчуття безпеки. Сьогодні твій сусід може мило усміхатися в обличчя, а завтра привести окупантів і звинуватити тебе в чомусь. Немає довіри, є тільки страх.

Марія каже, що серед знайомих з її міста є ті, хто воює в лавах російської армії, що прикро усвідомлювати. Її мама одного разу спитала такого хлопця, чи не соромно йому за те, що він робить, але відповіді так і не було.

Крім того, зараз в Криму, як і в багатьох інших окупованих українських регіонах, з'являється чимало представників інших національностей, а найбільше – кавказької. І мова йде саме про кадирівців.

У школах дітям втовкмачують в голови ненависть до України, а радше тезу про те, що українці – це ті ж росіяни, тільки от "неонацисти". І так уже роками.

А з серпня 2022 року війна дійшла і туди. ЗСУ почали бити по військових об'єктах в Криму. На питання про бачення повернення Криму, обидві наші героїні відзначили, що ще під великим питанням те, як саме повернеться півострів. Радше, у якому стані. Адже за останні 2 роки ми стали свідками буквального знищення сіл та міст нашої країни, тому чи омине така доля Крим – невідомо.

Вибухи в Новофедорівці – перша, але не остання атака по ворожих об'єктах в Криму / Фото росЗМІ

Але ті, в кого ще не згас вогник надії, чекають. Наприклад, після перших вибухів у Новофедорівці батьки Марії почали готувати підвал та запас харчів, але відчуваючи не страх, а радше щось схоже на радість – нарешті настане цей день.

Та яким буде майбутнє Криму після звільнення – питання відкрите.

Коли звільнять Крим, я думаю, що його закриють на декілька місяців чи навіть років й будуть проводити зачистки. По-іншому ніяк. Це велика територія, це той же Севастополь, і на це потрібен час. Після повернення наших територій треба зробити все, аби таке більше не повторилося. І суспільство вимагатиме цього,
– підкреслює Марія.

Водночас Леране відзначає, що так чи інакше Крим має бути деокупований. А далі потрібно буде багато працювати. Зрозуміло лише те, що Крим більше ніколи не буде таким, як раніше. Та яким він буде – залежить від нас самих.

Від дискусій щодо статусу півострова Леране утримується, мовляв, є різні погляди на майбутнє Криму. Та точно можна сказати одне – у вільному Криму має бути більше проукраїнської позиції, ніж було до. Але кримські татари та інші корінні народи Криму, на її думку, мають бути учасниками ухвалення ключових рішень щодо півострова.

Мені дуже хочеться, щоб ключові рішення щодо майбутнього Криму приймали кримські представники корінного народу. Крим точно має бути деокупованим. А роботи з відновленням українських інституцій та української позиції там буде чимало,
– каже Леране.

Сама ж Леране планує докладатися до цього тим, чим вміє найкраще – культурною дипломатією. Так, як зараз в центрі Львова є "Кримський дворик", так у Криму колись буде "Львівський дворик".

Qırım – yarımadadan daa ziyade

Крим – це більше, ніж півострів. Більше, ніж пляж, пахлава та інші речі, з якими у нас він часто асоціюється. Це дім. Дім для сотні тисяч людей, у яких його вже двічі за 60 років забрали. Після першої трагедії, кримські татари майже пів століття були поза межами дому. Тепер уже 10 років.

За останні століття Україна не так довго мала власну державність, бо нас завжди намагалися підкорити ті чи ті імперії. І Крим в історичному вимірі не так довго є частиною України, та мова йде про щось більше.

Крим – батьківщина трьох корінних народів, найчисельнішим з яких є кримські татари. Колись у них була власна держава. Севастополь, Сімферополь, Керч, Ялта, Феодосія та інші міста мали зовсім інші назви, але потім прийшла Росія.

В українців і кримських татар набагато більше спільного, ніж можна було б подумати. У нас спільна історія – так, це не історія постійної дружби, але й війн, та все ж, це наше спільне минуле. А ще, українці та кримські татари понад усе люблять волю та рідну землю. І через це наші народи платити величезну ціну – у 1932 – 1933 та в 1944. І платимо зараз.

Ми мусимо переосмислити Крим. Ще у 1995 році українська поетеса Ліна Костенко відзначала, що Крим – це місце "в якому потрібно ходити навшпиньках", адже там відбулася велика трагедія. Коли ми говоримо про звільнення півострова, ми маємо говорити не про море, а про відновлення історичної справедливості, повернення дому тим, хто втратив його.

Понад 30 років тому наша держава робила помилки. Нам заклали бомбу уповільненої дії у вигляді Чорноморського флоту Росії, сепаратистські рухи на півострові не викорінювалися як такі. Крим був автономною республікою, але не був автономією корінних народів. Та помилки на те і помилки, що їх потрібно виправляти та не допускати знову.

Крим – це Україна / Фото "Жовтої стрічки"

Крим – це більше, ніж просто півострів. Це дім. Це батьківщина для сотні тисяч наших громадян. І за це ми боремося.