"Піка" – розвідник спецпідрозділу "Тимура" Головного управління розвідки Міністрества оборони України. До 24 лютого 2022 року його життя взагалі не було пов'язане з військовою справою, однак повномасштабне вторгнення Росії все змінило. Сьогодні він бере участь у найскладніших операціях, зокрема в російському тилу, звільняючи Україну від загарбників.

В ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу "Піка" розповів про свій шлях від цивільного до розвідника спецпідрозділу ГУР. Також чесно відповів, як ставиться до бійців Російського добровольчого корпусу. Деталі – читайте далі у матеріалі.

Цікаво "Нас бояться в Москві": вражаючі історії бійців ГУР про Буданова і легендарні спецоперації

Ти не готувався до війни, жив спокійним цивільним життям. Ким ти був до початку повномасштабного вторгнення?

Так точно. Жив звичайним життям. Рік був за кордоном. Приїхав у листопаді (2021 року – 24 Канал), почав сумувати за Києвом, за Україною.

А де ти був?

У Європі. Працював там, спокійно жив, отримав ID-карту (документ, що підтверджує особу та громадянство, зокрема для подорожей між країнами ЄС – 24 Канал). Почав сумувати та поїхав до стоматолога у Київ.

Повне інтерв'ю з розвідником спецпідрозділу "Тимура" "Пікою": дивіться відео

У ЗМІ всі говорили про війну, але я до останнього не вірив, що русня піде повномасштабною війною. Приїхав, 3 місяці був у Києві. 24 лютого 2022 року був на околицях столиці з родичами, батьками. А зранку мене збудила мама і сказала, що війна. Ну і все – вибіг за автоматами, вже більше додому не вертався.

Ти вибіг за автоматами, але ж ти не був військовим, ти займався бізнесом?

Так, працював на роботі.

Тобто людина без якоїсь військової підготовки, яка займається бізнесом, вибігла за автоматом. Куди ти побіг, звідки знав, куди бігти?

Я був далеким від політики, війни. Навіть 2008 рік, коли в Грузії була (війна – 24 Канал), я бачив, що там накоїла Росія, але я дивився на це більше як на політичні ігри. 2014 рік, Луганська, Донецька області, Крим. І я теж так дивився на це все. А потім ось 24 лютого 2022 року.

У мене батьки були, діти, родина, прильоти прямо в моє місто. І я це бачу. Це не просто ЗМІ десь у телевізорі. Це я бачу все, і це стосується моїх рідних. Це, по-перше. По-друге, я довго думав, чому я так люблю Україну. В мене мати з України, українка, а батько грузин. Я народився в Грузії, в місті Батумі.

В 1999 році ми переїхали до Києва, тому що в мене мати з Києва. Однак я там місяць вже був, як я народився. Я літав до Києва до бабусі, до тітки. І тут проводив все літо. Кожен рік так було. Аж до того, що я маленький, мені було 8 – 9 років, мене приводили в аеропорт, одного садили в літак. Просто казали людині, щоб приглянула за дитиною, поки летить. Я прилітав сюди, мене тут тітка, бабця зустрічали. Я тут ціле літо був.

Яке виховання було в родині? Ким ти себе почував? Ти себе почував більше грузином чи українцем?

Звичайно грузином. Я там народився, мій батько грузин. Україну дуже люблю. Я громадянин України. І люблю, бо я тут з дитинства. Мене бабця виховувала тут кожне літо. З тіткою їздив до Криму, до Одеси, до Затоки. З бабусею були на дачі місяцями.

Коли став дорослим, і кохання було тут вже?

Так, звичайно. Все свідоме життя я прожив в Україні, в Києві.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ти опинився біля, напевно, вантажівки, з якої роздавали зброю, куди ти далі пішов і як ти прокладав свій шлях? Де ти набував досвіду, вміння воювати?

В мене в житті якось так все поетапно дається, дозовано, скажімо так. Я не знаю чому, але воно так трапляється. 24 лютого зранку я вибіг на вулицю. Почали з хлопцями робити блокпост.

Це були твої друзі?

Це з району хлопці, товариші, знайомі. Я знав багатьох з дитинства. Один (блокпост – 24 Канал) зробили, другий зробили. На другий день я простудив сідничний нерв. Прийшов додому, де мене паралізувало. Хто знає, що це таке, розуміє, про що я.

Я лежав і думав: "Невже ось так? Я нічого не зможу зробити, коли сюди прийдуть по моїх рідних. Я буду просто паралізований лежати". Зранку я прокинувся, требу було колоти ліки, яких не було. Вийшов на вулицю, якось дійшов до блокпоста і знайшов ліки. Мені їх дали, мене відпустило.

На п'ятий день я потрапив у ТрО, просидів там 2 – 3 дні. Я люблю свободу, мені не подобалось, що там коїться. Я вже мав підписати папери, мені вже дали зброю. І подзвонив до мене мій товариш з дитинства, я з ним був знайомий з Франції, спитав, яка у мене ситуація. Я сказав, що сиджу у школі, а хочу воювати.

Тоді якраз був Маріуполь, "Азовсталь", я дивився на це все. Якби мені в ці місяці сказали, що я полечу на гвинтокрилі на "Азовсталь", я б не роздумував. Так от сказав другу, що хочу воювати, що тут армійщина, а я в армії не служив, був далекий від цього.

Він дав номер чоловіка, який був другом дитинства його дядька, і сказав набрати. Я набрав його та попав у Грузинський легіон. Просидів там тижні 2, але воювати хотів. Ми там як рекрути сиділи в Києві на базах. Звідти мій друг, я з ним зустрівся, він спитав, чи хочу я йти в "Добробат". Сказав, що посиджу там трішки і піду на фронт. Хлопці якраз тоді збирались в Миколаїв.

Ти потрапив до "Добробату" і там вже ти проходив підготовку? Чому вас навчали?

Бази. Наприклад, поводженням з автоматом.

Я любив з дитинства зброю і думав, що щось розумію, але з війною зрозумів, що я нічого не розумів. Ми жили десь півтора місяця у лісі, в наметі. Кожний ранок о 5 годині підйом, вихід, окопи копали. Там якусь тактику проходили, елементарні речі. До нас приїжджали іноземні інструктори – американці, голландці, британці. Вони навчали азів, елементарних речей.

Потім я був у другій групі, яка мала їхати в Миколаїв. Перша група поїхала. Хлопці назад вернулись, щось пішло не так. Я прийшов, спілкувався з друзями і сказав, що йду в ТрО. Мене тягнуло на війну.

Як ти мріяв потрапити в ГУР? Тобто ти бачив результати їхньої роботи?

Я чув про крутих хлопців і круті операції. Мені це все подобалось. Я хотів до крутих хлопців.

Отже, ти потрапляєш в ТРО, а звідти?

Ні, я в "Добробаті" і ми не їдемо в Миколаїв. Там щось трапилось в них. Прийшов до друзів, один сказав почекати кілька тижнів і піти на контракт в ГУР чи в ССО. Другий друг запропонував піти в Чеченський батальйон імені Шейха Мансура, він тоді воював в Запорізькій області.

Я подивився про них відео на ютубі, мені розповіли, що це бойові хлопці, які воюють ще з 2014 року. Я приїхав туди, тиждень ми сиділи у штабі в Запоріжжі, а потім виїхали на фронт – напрямок Кам'янського.

У вас відбувалося якесь злагодження чи щось таке?

Так. Тиждень, поки ми були в Запоріжжі. Ми знайомились, спілкувались і поїхали.

Яка була перша операція?

Перші були саме завдання, на які я виїжджав. Один хлопець керував Mavic, робив скиди. Чотири людини стояли і дивились за ним, як він літає. А мені більше подобалась розвідка, штурми, ДРГ, тобто такі піхотні моменти, піхотний напрямок у військовій справі.

Потім приїхав мій побратим, він вже загинув. Герой України Артур Пашкуляк, позивний "Махно". Ми познайомилися, одразу були на одній хвилі. Ми поїхали стріляти з "Василька".

"Васильок" – це міномет?

Так. 82-й. Його заряджали шістьома, сімома мінами і він так стріляв. Всі стрільнули, я заліз, почав стріляти, в мене вибухнуло. Мене контузило.

У тебе вибухнула міна в стволі міномета і воно якось обійшлося?

Ну, я не знаю. Вибухнула міна в стволі, але нічого не було такого. Просто сильний вибух. І все, ми там якісно працювали, у нас була маленька група з 4 – 5 людей.

Це було у складі батальйону імені Шейха Мансура, в нас була група під назвою "Махно". Це був мій командир з Мукачева, Закарпаття. Легендарна людина була. І все, ми їздили на два напрямки – Гуляйполе і Кам'янське. Була розвідка, 120-мм міномети, заходили на окуповану територію до ворога, багато стріляли з СПГ.

В кінці листопада нам командир Артур Пашкуляк сказав, що їдемо в Бахмут. Тоді там був розпал. Це 2022 – 2023 рік. Приїхавши в Бахмут, я зрозумів… Коли ми були в Запорізькій області, там був такий "заморожений" фронт, в Бахмуті – "живий". Росіяни йшли у наступ. У перший день, як тільки ми приїхали, у нас був штаб у центрі Бахмута, в підвалі прокуратури. По нас відразу вдарили з САУ.

До теми Фортеця Бахмут – місце, де закінчиться епоха "вагнерівців"

Відразу "трьохсотий" в нас, ми з Артуром "Махно" взяли його і понесли в медпункт. Це 200 метрів від нашого штабу. І там я перший раз побачив, скільки загиблих наших хлопців "двохсотих". Багато було їх, багато хто був без мішків, просто тіла були. І тоді я побачив, що таке серйозна війна в тому плані, що я був в самому епіцентрі подій.

Не було бажання залишити війну, коли ти побачив загиблих побратимів?

До сьогодні, щоб я не бачив на цій війні, в мене не було такого бажання. Ні одного дня.

Як же ти опинився в ГУР?

Ми були на завданні у Бахмуті. Артур "Махно", мій командир, загинув. І потім я задумався, що мені потрібно. Я був добровольцем. Це початок весни був. І я зрозумів, що треба якось жити, щось робити, щоб були боєприпаси, чим валити росіян.

Тому що ми в Бахмуті, як істинні добровольці, робили все, що можна – і штурмували, і стріляли з СПГ, з мінометів, запускали "Змія Горинича", така установка для розмінування. В неї є пожежний шланг, напханий пластидом, ми трохи переробили. Ми запускали його на 200 метрів до окупантах. Мені подобалось, що це – військова справа.

Однак ти вирішив піти із "Добробату". І це було одразу ГУР?

Так точно. Ми співпрацювали з Головним управлінням розвідки. Спільні операції були з Нацгвардійцями, з "Холодним Яром", багато з ким.

Коли ми робили запит на розмову, то нам чітко обмежили теми операцій, які ви виконували. І ці операції обмежені лише двома, але ж насправді твій досвід значно більший, ніж ці дві операції, і це були операції, зокрема, і в тилу ворога. Якщо ти пригадаєш, якою була твоя перша операція в складі ГУР, про яку ти можеш сказати.

Це були П'ятихатки, Запорізька область, контрнаступ, 2023 рік. Тоді ми повинні були залетіти в П'ятихатки і штурмувати ворога на чотирьох БТРах. Я був у другому. Перший попав під обстріл. Хлопці на першому БТР залетіли біля П'ятихаток, там був ліс і буквально метрів 50 від цієї позиції були вже П'ятихатки. Треба було пробігти їх, а хлопців там рознесли.

Ми їхали, попали під обстріл. Хлопці вирвались вперед. Нас почали накривати АГС-ами, мінометами. І наш водій-механік звернув у сусіднє село. Я був командиром групи, в мене 9 осіб було. Тоді ми залетіли під обстрілами, водій-механік кинув БТР і ми розбіглися. Група зі мною залишилась, а цей водій-механік побіг у сусідній двір.

І ми сиділи там, і я чув, що з першої групи є тяжкі "трьохсоті". Я все чув, але я не міг зв'язатися по рації. Я не міг знайти водія-механіка, були невеликі проблеми. І я тоді зібрав у групу всіх хлопців, ми зробили кругову оборону, і я побачив водія, він прибіг, і все.

Я почув нашого командира Тімура, який казав зв'язатись з "Пікою", бо тільки я був біля хлопців і міг забрати. Був серйозний обстріл. Виходили два танки, міномети, АГС – все лупило у противника.

Я взяв водія-механіка, двох хлопців з собою, вийшов на зв'язок, відійшов від тієї точки, зловив зв'язок з ПУ і сказав, що їду до хлопців. Все, завантажилися і поїхали. Залетіли туди.

Однак я зіскочив з БТРа, взяв своїх двох хлопців, бо інші залишились, тому що ми повинні були заїхати та евакуювати. Мені так хотілося штурмувати. Вже настрій такий був, я вже налаштувався, що я залечу в ці П'ятихатки, що немає іншого варіанту.

Тому взяв тільки двох хлопців, щоб завантажити "трьохсотих", і ту групу хлопців, які постраждали там, щоб вивезти. Ми туди доїхали, вже залишились там, а ці поїхали на евакуацію. І все, я зібрав групу – 3 – 4 людини з однієї групи, і стільки ж з другої. Ще два моїх. І все, ми пішли в наступ.

І який був результат?

Вийшло, забрали П'ятихатки. Ми відбили населений пункт. Це, якщо я не помиляюсь, єдине село на тому напрямку, яке ми тоді забрали під час контрнаступу.

Однак зараз росіяни його захопили знову. Воно перебуває під окупацією. Як ти почуваєшся? Ти б туди знову поїхав? Та наскільки реалістична зараз така операція?

Легко. Я думаю, реалістична, але буде набагато складніше. Зараз другий рівень війни.

Ти працював не тільки з українськими бійцями, ти вів бойові дії також з іноземцями.

Так точно. Це були люди, які підписали контракт з Збройними силами України, але вони були іноземцями. Наприклад, в П'ятихатках зі мною були колумбійці.

Іспаномовні?

Так. В них був один командир, який знав англійську. Моя англійська не дуже, хоча база є якась, але таке...

І як же ви співпрацювали, комунікували і як виконували операцію?

Вони розуміли мене за допомогою жестів, вивчив якісь слова. У нас було злагодження. З ними була не одна операція. Тобто хлопці мене вже знали, ну і я їх. Були ще британці, американці.

Чи не було проблеми з світоглядом? Все ж таки, це люди з іншого виміру.

Я скажу щиро, як є. Я бачив різних. Людський фактор є всюди. Я бачив колумбійців з тату з Гербом України, які дуже люблять цю країну. У когось дівчина, у когось ще якийсь зв'язок з Україною. Непогані хлопці, але ті ж самі американці чи британці вони не дуже пристосовані до умов нашої війни.

Читайте також "Відкосив від служби в Білорусі": відверте інтерв'ю білоруського добровольця, що воює в Україні

Наші хлопці йдуть добровольцями. В мене часто були добровольці побратими, які щиро люблять цю країну. Вони йшли і робили такі завдання, на які іноземці дивились і розуміли, що туди не підуть. Це теж люди, можна зрозуміти.

Якщо мотивацію колумбійців я почув, наприклад, у когось була дівчина, то яка мотивація була у інших? Вони були раніше військовими чи приїжджали сюди раніше як цивільні?

Цивільні. Це я кажу щодо колумбійців. Були й військові, але я не знаю, з яким бойовим досвідом. Наприклад, американці та британці були в Афганістані, Ірані. У них був бойовий досвід. Однак для мене це різні справи.

Ці люди досі служать з тобою, чи вони вже пішли іншим шляхом?

Ні, не бачив нікого. Цю групу з П'ятихаток не бачив. Знаю, що вони служать, але у них трохи інші завдання.

І як ти ставишся до таких військових? Це ж, по суті, солдати удачі.

Це краще, ніж нічого. Це підтримка для України. Вони приїжджають, стараються, роблять щось. Крім того, я бачив багато волонтерів. Ще з Європи, поляки приїжджали сюди у 2022 році. У мене побратими литовці. Це все добре для України.

З ким тобі було служити найкомфортніше, якщо брати іноземців?

З нашими хлопцями, це зрозуміло. Якщо брати іноземців – всюди є непогані хлопці, здібні. Зараз краще з колумбійцями, британцями, американцями чи з поляками. Не можу сказати. Не хочу нікого і ніяку націю ображати.

Ти стикався з бійцями РДК? Як у вас відбувалося спілкування? Ти відчував, що це побратими, чи все ж таки це були чужинці?

Так, звичайно. Я почав з ними перетинатись, коли вже був на контракті у спецпідрозділі "Тимура". І я там бачив навіть хлопців, які з України, але вони в лавах РДК. Знову ж таки, для України це дуже добре. І так, звичайно, я сприймав їх як побратимів. Тому що вони воюють за нас, гинуть. Були круті хлопці з тих, кого я знав, хто загинув за нас, воюючи в РДК.

Раніше я думав, що в мене з російським хлопцем не вийде якесь спілкування. Потім, коли я побачив, що вони воюють і гинуть, звичайно, це факт, це для мене багато значить, я почав дивитись на це трішки мудріше з огляду, що це на користь України, хто б там не був – чи це колумбійці, щоб потім потрапити в картель, чи росіяни в опозиції, які приїхали до нас, чи чеченці.

Немає різниці. Я фактично рік воював в Чеченському батальйоні Шейха Мансура і приїжджало багато хлопців з Європи. Для мене це показник. Це добре для України.

Як ти сприймаєш цю війну в Україні з огляду на свої грузинські коріння? Чи вважаєш ти, що успіх України в обороні від країни-агресора і перемога в Україні, можливо, стане запорукою перемоги твоєї батьківщини?

Це факт. Можливо я помиляюсь, але я думаю, що тут все почалось – для Росії це буде розпад. Я щиро в це вірю. У мене жодного дня від початку повномасштабного не було, щоб я в це не вірив. Знаю це і все. Якби тяжко не було, які б не були важкі періоди на лінії фронту, я все одно бачив, що все буде Україна. І звідси пішов розпад Росії.

З одного боку ми прагнемо перемоги, а на твій погляд, що має бути у складі подій, щоб ми сказали, що перемога України відбулась?

Віддають (росіяни – 24 Канал) всі окуповані території, щоб були території 1991 року, незалежна Україна.

Ти вважаєш це реалістично?

Ні. Ви мене спитали, як я це бачу. Я так це бачу, по-іншому ніяк. Це буде наша перемога. Є другий варіант, він більш реалістичний – це розпад Росії зсередини.

І після того відбудеться повернення земель?

Звичайно. Нехай вони (росіяни – 24 Канал) домовляться з нашою владою, щоб відновити територію України, я думаю, це обов'язково, вони повинні відновити все, відбудувати всі міста, села.

Це репарації, але найголовніше – ми ніколи не зможемо повернути загиблих бійців, загиблих цивільних, і очевидно, що цей процес буде тривалим. Як ти вважаєш, чого не вистачає українській армії? Можливо, тактики на полі бою? Яку помилку можна виправити?

Скажу спершу щодо загиблих хлопців – це велика біда. Дуже достойні, дуже круті хлопці загинули в Україні. Я думаю, що вони загинули не просто так. У мене часто бувають дискусії про це. Хто не воював і сидить у Києві часто кажуть, навіщо ця війна, що повернути тих, хто загинув, не можна.

Я ж кажу, що вони загинули немарно. Я втратив дуже близьких людей на війні. Бачив крутих добровольців, яким було по 20 років. Це цвіт нації.

Вони загинули за Україну, і для мене ця війна – не просто якісь ігри політиків, "ігри престолів" чи "договорняки". Для мене – це насамперед незалежна Україна, мова, історія. І ці хлопці за це загинули. А за це загинути для чоловіка – це честь. Я так це бачу.

Щодо іншого питання, що краще було би змінити, щоб, може, менше гинуло б таких хлопців? Кирил Олексійович, наш начальник Головного управління, наш командир, він бойовий офіцер. Він повинен бути показником для всіх нас, хто воює. На тому ж ПУ (пункті управління – 24 Канал) мають бути бойові офіцери, які б керували бойовими виходами.

А є таке, що пунктом управління можуть керувати не бойові?

Буває. І це призводить до біди. Гинуть хлопці. Буває таке, що він дивиться на екран і не розуміє, що таке вихід. Тому що він ні разу не був у штурмі. І як він може керувати? Я цього не розумію.

Мій командир Тімур теж бойовий. І чому я до нього пішов? Було дуже багато пропозицій, коли загинув "Махно", мій друг, мій командир, мій побратим, близька мені людина, і я ж потім пішов на контракт. Були різні пропозиції, але я обрав Тімура, тому що мені багато хто за нього казав, що це бойовий командир і в нього роблять круті операції.

І він підтвердив твої очікування?

Звичайно. Я відчув П'ятихатки, про які розповів раніше. Тоді він мене дуже змотивував. Він був на ПУ весь час. Виходив сам в ефір, підтримував нас усіх, хто пішли в П'ятихатки штурмувати. І все робив грамотно.

Це війна. Бувають якісь моменти, де буває загибель. Це ясно. Я кожний вихід розумів, що можу загинути. Я про це не думав, але це розумів. Я доросла людина, трішки вже знав, що таке війна. Війна це – бруд, як не крути. І кожен із нас може помилитися. І це нормально.

Однак загалом, то бойові офіцери, бойові командири, Кирило Олексійович, наш начальник, він живий приклад для нас всіх. Це щиро, якщо казати, як є.

Ще одна операція – це "Терикони". Де це було і чому про неї згадують?

Горлівка, терикони… Дуже важка операція була, бо терикони – це висота. Там загинув мій побратим. Якщо можна, скажу за нього, бо такі хлопці, як "Махно", "Іраклі" – про них треба говорити.

Іраклі Курцікідзе був офіцером грузинської армії. Коли почалася повномасштабна війна йому було 25 років. Він знайшов гроші, приїхав до України, щоб з нами пліч-о-пліч воювати.

Я з ним познайомився ще у 2022 році. Ми на 3 доби заходили до противника на окуповану територію Запорізької області. Іраклі був сапером, дуже крутим фахівцем, який знав, що робить. Я був добровольцем і там ми познайомилися. Разом з "Махно" (Артур Пашкуляк – 24 Канал) мали йти з ними.

Артур захворів, а я, ГУРівці та Нацгвардійці пішли, й ми разом працювали на тому напрямку. Вже потім я приїхав на "Терикони", в Костянтинівку й там знову побачив Іраклі. Ми були в одній групі.

Мені дали хлопців у підпорядкування, Іраклі був з нами. Так вийшло, що я залишив хлопців, була команда піти з Іраклі вдвох, підтримати бійців, які стояли на останній позиції перед териконом. Там він і загинув.

Як це сталося?

Ми піднялися на терикон. Це було дуже високо. Таке відчуття, ніби 10 поверхів. Я вийшов перший і побачив, що попереду окупована "промка". Там були позиції, які називалися "Лабутени" – дві вежі. По нас з побратимом почали стріляти з кулемета з цих вишок. Ми побігли, розтягнулися, почали ховатися за інший терикон, який був поруч. І тут пропав зв'язок. Нас заглушили.

Я часто кажу хлопцям, що рух – це життя. На "виході" дуже часто буває, що треба рухатись, щось робити, бо просто сидіти – це дуже погано. У цьому сенсі інтуїція мене ще ніколи не підводила. У той день я теж розумів, що треба рухатися.

Як командир групи я бачив, що зв'язку немає, ми не до кінця розуміємо, що відбувається, а це проблема. Ми сиділи, нас обстрілювали з міномета, дехто з хлопців уже був 300, але з легкими пораненнями.

Тоді я попросив Іраклі оглянути когось з хлопців. Я був спереду, а "трьохсотий" відтягнувся ближче до Іраклі. Не пам'ятаю – третій чи четвертий приліт був прямо біля Іраклі. Маленький уламок зайшов йому під шолом і просто у скроню…

Він сапер, у нього була дуже хороша броня, шолом з вухами, але він "зловив" цей осколом у скроню. І все – одразу 200.

Я в цей час взяв гранатомет і хотів стріляти в бік росіян, тому що ми сиділи, а я знав, що треба щось робити. Тоді почув, що у нас 200, спитав, хто саме й почув, що це Іраклі… Йому було 27 років і він був дуже крутим хлопцем…

Ви заходили на терикони, але ж там немає укритів, нічого. Тобто це просто насип порід?

Були окопи, підготовлені росіянами позиції. Але щось пішло не так. Це війна… Буває різне. Це якщо коротко про терикони.

Ви виконували операції і в тилу ворога. Чи можете розказати, як вони відбуваються, хто їх планує, визначає озброєння?

Їх планують наші командири й тоді кажуть нам. Я звичайний солдат. Так, озброєння ми визначаємо… У нас є план "А", план "Б", "відхід" – все це велика робота. Але, якщо говорити загалом, то командир зверху ставить завдання і каже, що треба зробити. Далі ми вже думаємо.

Скільки часу потрібно на підготовку таких операцій?

По-різному. Я був в оперативному спецпідрозділі, то траплялося таке, що ми сидимо у Києві, а вже завтра збираємось і ввечері на Донбасі. Ми приїхали й починаємо думати, нам дають один – два дні на це. Така робота буває, тому ми і є Головне управління розвідки.