Останнього Центрвиборчком оголосив переможцем президентських виборів-2004. Люди на майданах з цим не погодилися.

“Другий тур виборів показав - дані попередніх підрахунків голосів, на яких переміг Віктор Ющенко, не збігаються з результатами, які оприлюднила ЦВК під керівництвом Сергія Ківалова. Тодішня опозиція дійшла однозначного висновку: результати виборів сфальсифіковано на користь провладного кандидата Віктора Януковича”, - каже журналіст Ольга Рицар.

Яблуком розбрату на той час стала Центральна виборча комісія. Під час президентських перегонів члени комісії відверто поділилися за політичними уподобаннями - пригадує Ярослав Давидович, який тоді був членом ЦВК, а згодом, її головою. Мовляв, ЦВК поступово перетворювалася на механізм влади. Масові фальсифікації, при чому з обох сторін були очевидними, а тому він став одним із тих, хто не підписав протокол, який офіційно визнавав Президентом Віктора Януковича.

“В цей час, видно було, що фактично певні політичні сили за допомогою влади, я не боюсь цього слова, політичні вибори сфальсифікували, другий тур на цей час, на жаль. І сьогодні говорити про те, що хтось підписав протокол, хтось не підписав протокол, чи це був політичний тиск на когось, чи це була якась домовленість з певними політиками - абсолютно все це не так”, - запевняє Ярослав Давидович (у 2004 р. член ЦВК).

21 листопада 2004 року прихильники Ющенка встановили сцену на Майдані Незалежності у Києві. А наступного дня після оголошення результатів другого туру виборів - проголошено початком революції.

Кількість небайдужих людей, які приїхали на головну арену боротьби - перевершила усі сподівання. Сотні тисяч мітингуючих щодня заповнювали Майдан Незалежності, Хрещатик і прилеглі вулиці.

“Першою була емоція охоронців, які вийшли і сказали: "В житті ми не бачили стільки людей, ми стільки охороняємо першу особу, але в житті ніде не бачили стільки людей". Це вразило навіть мене, бо коли я вийшов і подивився, що краю немає в людському морі, це вже вважається підтримкою. Я розумію, що ця підтримка п’янить і перший хміль ударив в голову Віктору Андрійовичу, коли він вийшов і побачив таку кількість людей. Даю 99%, що він цього не очікував”, - сказав народний депутат, БЮТ Андрій Шкіль.

Не очікував Віктор Ющенко та його прибічники і такої самоорганізації людей. Відсутність агресії, взаємодопомога та абсолютне дотримання порядку стало тоді найбільшим здобутком українського народу, яким згодом захоплювався весь світ. Тоді, майдан у свої руки взяли чотири польових командири - Юрій Луценко, Олександр Філенко, Тарас Стецьків та Микола Томенко.

“Ходом історії або випадком долі стали ми людьми, які координували роботу. Ми ніким не керували, тобто я вважаю себе людиною, яка координувала або не допускала до неадекватних проявів з боку опонентів, часом і з середини, великої кількості людей, адже багато людей були радикально налаштовані, хотіли штурмувати адміністративні будинки, їм треба було пояснювати і говорити, що ми налаштовані на правовий вихід із ситуації поки немає рішення Верховного суду”, - розповідає Микола Томенко (у 2004 р. народний депутат, "Наша Україна").

“В нас було уявлення, коли ми робили “майдан”, коли ми тримали цей “майдан”, що ми робимо історичний крок в напрямку до утвердження України, як самостійної незалежної держави, в напрямку утвердження її, як держави західно-демократичного типу. І цей спогад - він так і лишився. Я думаю, що і зараз, через 6 років, і через 10, і через 20 років, які ще пройдуть, такий спогад і залишиться, власне тоді, я думаю, так думали і мільйони людей, які стояли на Майдані, що ми вступаємо в нове життя”, - каже Тарас Стецьків (у 2004 народний депутат, "Реформи і порядок").

Силові структури перейшли на бік Ющенка, тоді як уряд Януковича практично був паралізований, а Президент Кучма взагалі самоусунувся з політичного простору. Попри це, Ющенко був готовий сісти за стіл переговорів із представниками влади. Тимошенко, яка встигла стати символом “Помаранчевої революції”, навпаки відмовлялася іти на будь-який компроміс.

На майдані в цей час вирувало життя. Допомогу мешканцям наметового містечка надавали всією країною. Хто чим: наметами, матрацами, теплим одягом та їжею.

Сергій Мельниченко приїхав підтримати “помаранчевих” з Івано-Франківська. Каже, попри те, що їжі і теплого одягу було вдосталь - умови проживання іноді були нелюдськими.

“Я підійшов до наметового містечка, там не було ще поділів, там були лише туристичні палатки, “черепашки” так звані. В якійсь заночував, причому, пригадую, морози були такі, що от лягаєш, а то ж сніг був, от весь мокрий, а чоботи з ніг не можна було зняти, чи шапку, бо зранку, якщо зняти, то одягнути не можна було, так замерзало, доводилося так мокрому і спати в цій палатці”, - згадує учасник "Помаранчевої революції" Сергій Мельниченко.

З кожним днем наметове містечко розросталося. Тут жили і ночували не лише люди з інших регіонів, а й кияни. Для порядку - кожному видавали посвідчення.

“У нас було свого роду місцеве самоврядування, ми відмежувалися від політичних партій і демократичним шляхом визначилися хто там буде координатором з того питання і так дальше. Я фактично відповідав за наметове містечко”, - каже учасник “Помаранчевої революції” Сергій Мельниченко.

Тим часом у затишних владних коридорах також обирали, хто керуватиме країною. Зрештою, Верховна Рада таки визнала результати виборів недійними і оголосила недовіру ЦВК. А вже на початку зими 2004-го Верховний суд України визнав порушення під час другого туру виборів і призначив додатковий третій тур.

Це стало найбільшим випробуванням для ЦВК, яка залишилася один на один зі своїми проблемами - згадує Ярослав Давидович. Влада була деморалізована, і вже ні на що не впливала. Не було навіть фінансування для проведення "перевиборів". Однак, за три тижні вибори все ж таки відбулися.

“Пригадайте, після 24 листопада всі машини, які їхали по бульвару Лесі Українки, по площі Лесі Українки, вважали за свій обов’язок посигналити, виразити тим самим незадоволення діями комісії. Боляче було чути через вікна як сигналять машини, таке ставлення до комісії, то вже після третього туру люди повірили, що Центральна виборча комісія є органом в державі, яка має стержень, хребет і може працювати законно”, - згадує події Ярослав Давидович.

Врешті, “помаранчеві” перемогли. Та, люди на Майдані все чекали остаточних свідчень цієї перемоги і не розходилися аж до інавгурації нового Президента Віктора Ющенка, яка відбулася 23 січня 2005-го. Та разом із завершенням революції, завершилося і порозуміння між двома “помаранчевими” лідерами - Ющенком і Тимошенко.

“Ми чомусь подумали, що крапка поставлена і перемога здобута, і тепер ситуація сама по собі буде іти до зростання добробуту, все більше, і більше, і більше. А насправді - ми мусіли і далі тримати постійний контакт з владою і контролювати владу, і активно розбудовувати те суспільство, що в західному світі називається громадянським”, - сказав Тарас Стецьків.

“Як прийшла влада, тоді з’ясувалося, що весь цей тиск - “бандитам - тюрми” у виконанні тодішнього Президента виглядало просто як заохочення до співпраці, тобто якщо вони не співпрацюють, то будуть Вам тюрми, а якщо співпрацюєте, то все буде гаразд. І це зруйнувало, це був найбільший удар по тодішньому статку чи кораблю “Помаранчевої революції”, - зазначає Андрій Шкіль.

Величезний запас довіри мільйонів людей було вичерпано з надвисокою швидкістю. На наступних виборах, 2010 року, рейтинг Ющенка впав з 50 до 1-2%. Президент визнав - все через його помилки. Найбільшою, він вважає співпрацю з Юлією Тимошенко, за якою залишилося крісло прем'єр-міністра у 2005-му і завдяки якій він і став Президентом.

“Парадокс полягає в тому, якщо повернутися в “Помаранчеву революцію”, то, за логікою, сьогодні всі ті, хто є в опозиції, для них головний опонент все ж таки мусив бути Янукович і його команда, і його політика, м’яко кажучи, не зовсім українська політика. Натомість Ющенко і його невеличка команда, яка збереглася, оголошує Тимошенко своїм головним ворогом і ворогом українського народу”, - дивується віце-спікер Верховної Ради, БЮТ Микола Томенко.

“Більшість людей знала, що Юлія Тимошенко - реально, без амбіцій допомагала Віктору Андрійовичу, допомагала, як могла. А я сказав би, що вона, в даний момент, Ющенко і ті люди, які поділяли його філософію, Тимошенко не поділяла”, - вважає Президент України (1991-1994 рр.) Леонід Кравчук.

Сьогодні, більшість людей через розчарування у лідерах та наслідках, про “Помаранчеву революцію” не хочуть навіть згадувати. Однак політологи кажуть - вірогідність того, що люди знову вийдуть з масовими протестами і досі велика. Однак цього разу зміною персон у будівлях на Печерську може не обмежитися.

“Я іноді жартома кажу, що революція, як і мізера в преферансі ходять парами, тобто мають схильність до повторення. Цей досвід, якщо був вже досвід революції, можуть його повторити”, - підсумовує політолог Володимир Фесенко.