А вихід такий: від однієї з посад – або президентської, або прем’єрської – слід відмовитися взагалі. По-перше, вийде колосальна економія на утриманні чиновника такого рангу. По-друге, прислів’я про трьох гетьманів на двох українців бодай на якийсь час втратить актуальність. А щоб ніхто з претендентів на звільнення не образився, варто заснувати нову посаду і назвати її, скажімо, "голова республіки" або ж "верховний лідер", як в Ірані.
Це, звісно, жарт, а втім, замислимось: коли в українській історії президент і прем’єр співіснували у повній синергії? Мені відома тільки одна така ідеальна пара – Янукович плюс Азаров. Секрет їхнього "успіху" полягав у тому, що обидва були нудними, сірими, керованими Росією пішаками.
Натомість Кучма як більш авторитарний політик домінував над фігурою прем’єра, а фігур цих, до речі, за якого правління змінилося чимало: Масол, Марчук, Лазаренко, Дурдинець, Пустовойтенко, Ющенко, Кінах, Янукович. І навпаки: коли значно слабший Ющенко (президент) намагався зіграти в парі з харизматичною і яскравою Тимошенко (прем’єром), нічого доброго, окрім постійної конфронтації та напруження, з цього не вийшло.
Що стосується тандему Порошенка і Яценюка, то він приносить мало користі Україні, але будь-який експерт залюбки обґрунтує тезу про те, ці топ-менеджери слугують один для одного противагами. За обома ними стоять дві найбільші парламентські фракції, і кожна з них час від часу шантажує колег розвалом коаліції та розпуском парламенту.
В результаті такого взаємопоборювання виникає нібито певний позитив. Петра Порошенка, в якого вже з’являються деякі авторитарні замашки, тиск з боку Яценюка стримує від перетворення на Віктора Януковича. А доволі поганого прем’єра Яценюка, чий рейтинг сповз до майже нульової позначки, загроза відставки застерігає від обернення на найбільше урядове розчарування за всю історію незалежної України.
Та якщо портфелі президента та прем’єра потрібні тільки для того, щоб їхні власники лупцювали ними один одного, обидві ці посади (а, точніше, ті, хто зараз їх обіймає) не варті й ламаного шеляга.
Я не буду зараз детально зупинятися на тому, яка альтернативна модель організації влади найбільше підійшла б Україні. Бо моя стаття не про це. Тим паче, що таких моделей – безліч. І всередині двох великих таборів, на які умовно поділено країни Заходу – президентські та парламентські республіки – існують свої підваріанти та управлінські особливості.
Можливо, нам стала б у нагоді американська модель, де глава держави має дуже широкі повноваження. (Адже яку редакцію Конституції ми не визнавали би актуальною – 1996 чи 2004 року – президенти України все одно мають схильність перебирати на себе більше прав, ніж це передбачено законом).
Але врахуймо, що президент Сполучених Штатів є цілковито незалежним від Конгресу, а Конгрес – від президента. Ані президент не може розпустити Конгрес, ані Конгрес не може відправити у відставку найвищих посадових осіб виконавчої влади, яких пропонує президент. Однак Конгрес суворо наглядає за дотриманням законності з боку чиновників, яких висуває президент, а верхня палата Конгресу (Сенат) має право відхилити ці кандидатури під час їх розгляду.
Президент США де-факто виконує й функцію прем’єр-міністра, а також командуючого військом, яке підпорядковано йому напряму. Але Конгрес вирішує, в якому обсязі фінансувати це військо; також усі міжнародні договори, підписані президентом, мають пройти процедуру схвалення у Сенаті.
Саме під тиском обох палат Конгресу, а також Верховного Суду США, преси і громадськості був змушений свого часу подати у відставку Річард Ніксон. Хоча йому інкримінували, з української точки зору, цілковиту дрібницю. Не вбивство опозиційного журналіста і не тим паче не масові розстріли маніфестантів, а "всього лише" прослуховування опозиційних політиків і наступні спроби зам’яти цей скандал.
Вочевидь, щоб мати такий рівень самоорганізації та взаємодії законодавчої і судової гілки влади у випадку правопорушень з боку президента, Україні варто "дорости" до незалежного судочинства, а також продемонструвати зовсім іншу якість парламентаризму. А не витрачати бюджетні мільйони на керований та заангажований суд – як Верховний, так і Конституційний. І не обирати такий парламент, куди під брендом президентської фракції потрапляє збірна солянка з абсолютно непов’язаних персон з різними (а часто й діаметрально протилежними) принципами та потребами.
За умови ж, коли суд і парламент є ментально незрілими, коли іншої системи стримування, окрім Майдану, у нас не вигадано, давати в руки українського правителя такі повноваження, які має американський президент, є вкрай небезпечним.
Іншу систему розподілу влади демонструє парламентська Федеративна Республіка Німеччина. Оскільки для України більш значимою та помітною є діяльність Ангели Меркель, з чиєїсь легкої руки впроваджується думка про те, що в Німеччині першу скрипку грає канцлер, а президент виконує другорядну роль. Це повна нісенітниця. Західний світ є надто раціональним, аби плодити суто декоративні посади.
Насправді робота, яку виконує німецький президент, є дуже цікавою. Якщо говорити зовсім спрощено, то він наглядає за тим, як дотримуються в країні принципи місцевого самоврядування (недарма повна назва цієї посади – "федеральний президент"). Він затверджує на посаді федеральних суддів, службовців, "силовиків".
Німецький президент також виконує функції конституційного суду, здійснюючи загальний контроль за діяльністю законодавчої гілки влади. Плюс представляє країну на міжнародній арені, залишаючи канцлеру усі турботи по керівництву виконавчою владою.
Це також цілком прийнятний варіант, але неможливо уявити собі українського президента, який не намагався би ламати через коліно уряд, його голову і його членів. Або навпаки – уявити собі німецький Бундестаг, котрий раптом починає не оголошену президенту війну, переформатовуючи фракції і нарощуючи свою опозиційність. Маю на увазі події 2006-2007 рр., коли через "тушкування" фракції ПР, яка вже наближалася до 300 мандатів, президент Ющенко був змушений оголосити дострокові вибори.
Ющенко рятував ситуацію, але робив це у неконституційний спосіб, бо законних підстав для розпуску ВР в нього не було. Це вже згодом "Батьківщина" і "Наша Україна" склали мандати, аби підігнати ситуацію під відсутність в Раді третини складу. Я як тодішній депутат "Батьківщини" також склав свій мандат, не тримаючись за нього, але річ не в цьому.
Українська влада не вміє грати за правилами, проте це не означає, що теперішню ситуацію слід законсервувати. Почати слід з підняття престижу парламенту та поліпшення його роботи, бо саме цей орган і має стати "колективним президентом" на противагу президенту (чи прем’єру) "одиничному".
Бо спостерігати за дуеллю на м’ясорубках, яку влаштовують Яценюк і Порошенко, вже нецікаво. Якщо вони не хочуть позбутися крісел у такий спосіб, як це зробили їхні "папєрєднікі", саме час припинити узурпацію повноважень і перерозподіл фінансових та ресурсних потоків, про який нещодавно казав Сергій Лещенко. Хай президент і прем’єр вважають це останнім китайським попередженням або сто першим натяком на українську революцію, яка, судячи з усього, приречена бути нескінченною.
Читайте також: 15-річчя Путіна: кінець гри?