Свою ж непросту історію український глядач в контексті кінематографу сприймав як низку трагічних сірих кадрів. Не змінювали ситуацію ні впадання в екзистенційне Юрія Ільєнка в «Молитві про Мазепу» чи зовсім плоске типу «Тараса Бульби» чи «Роксолани».
Але давайте про «Поводиря». Олесю Саніну тут вдалось все. Неймовірна детективна історія, на фоні страшних історичних подій. Картинка – сильна як акторською, так операторською роботою. Дивишся і не віриш своїм очам – що це знято нашими і в нас.
В сюжеті переплітається низка незаперечних історичних фактів, про які ми давно знаємо і котрі наш кінематограф до цього не спромігся зняти якісно. 30-ті роки, Україна в час сталінського режиму, людей вбивають без суду і слідства. Події у фільмі плавно переходять у часи Голодомору. Але всі ці події - лише фон. Основним в своєму фільмі Санін виносить історію останніх українських кобзарів. Адже в 1933 році радянська влада комплексно підійшла до винищення українського народу і вбивала не лише фізично, але й морально.
«Поводир» - історія вбивства українського кобзарства, свідком якого став американський хлопчик. Він і розповідає, як долею обставин став поводирем в одного зі сліпців. З’їзд кобзарів до Харкова у 1933, який Санін використовує в сюжеті, історичний факт. Совєти боялись лірників, адже ті були живими носіями всенародної свідомості. Тому зібрали їх хитрістю в Харкові, а потім розстріляли. Та «Пісня не козак – її не вб’єш» говорить один із головних героїв Іван Кочерга своєму юному поводирю Пітеру.
«Поводир» – ілюстрація української історії, яка вживала лише на вірі. Саме про неї весь фільм говорить сліпий кобзар. Адже не хлопець веде сліпого. Насправді сліпий вчить виживати і іти далі малого.
У створенні фільму взяли участь три українські письменники. Хоч і задумав сюжет режисер Олесь Санін, першою переписала письменниця Ірен Родобудько, і в друге переписав Олександр Ірванець, а в епізоді знявся Сергій Жадан.
Фільм унікальний тим, що вперше в Україні до участі в кінопроцесі запросили аж до півсотні незрячих людей. Окрім незрячих акторів, у кіноісторії можна почути і побачити гру справжніх лірників та кобзарів зі Львова, Сумщини та Луцька.
Маленького поводиря зіграв американець українського походження Антон Грін. Сліпого кобзаря – Кочергу – український актор Станіслав Боклан. Безперечно його персонаж найсильніший в Поводирі. Практично весь акторський склад фільму дуже майстерний, без старих затертих облич. Трохи дратує гра співачки Джамали, котра,здається, більше кривляється, аніж зображає трагедію.
Якісна робота оператора Сергія Михальчука, картина нічим не поступається голлівудській чи європейській історичній сазі.
Немає великого значення – чи отримає «Поводир» Оскара. Адже для західного глядача – це лише красива картинка з сумною історією. Хіба, якщо хтось з іноземців загляне глибше, то отримуємо відгуки типу: «ми тепер зрозуміли, що ви там робили на Майдані. Чому ви такі дивні люди. Які в ХХІ сторіччі готові брати камінь, пляшку з запальною сумішшю і голими-босими із дерев’яним щитом іти на армію»(за матеріалами «Радіо Свобода»).
«Поводир» найважливіший в українському кіноконтесксті. Адже фільм доводить – що в Україні існує якісний мейнстрім. Кіно, яке не вимагає для перегляду особливих зусиль, кіно, що рефлектує з глядачем напряму. Адже це знято нами і про нас.
Один з фінальних сцен «Поводиря» – кобзарів везуть в товарняку на розстріл. Хтось затягує пісню, починає співати весь вагон. Згадується кадр з фільму «Сибірський цирульник» Нікіти Міхалкова, жахливого українофоба, котрий все ж свого часу спромігся зняти кільки сильних стрічок. Там теж товарняк, теж засудженні, теж пісня. Момент пробиває до сліз, стає боляче. У випадку «Поводиря» – стає просто невиносимо. Це про чуже і своє кіно. Про просто мистецтво та ілюстрацію наших страждань. Добре, що ми почали про них говорити, добре, що навчились їх екранізовувати, тепер залишилось лише з ними покінчити…