Закон про заочне засудження – річ непогана чи, як сказали б у часи темників, «тєма важная і актуальная», таке собі memento mori для тих, хто стоїть біля керма зараз. Ця «наочність» унаочнює для теперішніх лідерів держави, що навіть у випадку втечі до Ростова у спокої їх ніхто не залишить. Прекрасний стимул для того, щоб не уподібнюватись вже наявним втікачам.
Та й європейська юриспруденція практикує заочний арешт. Цю методу застосовують у Франції, Данії, Болгарії, Естонії, Литві. Знаменитий Європейський суд з прав людини, до якого зазвичай апелювали опозиціонери доби Януковича, теж дозволяє засудження особи, котра в даний момент не сидить з кайданками на зап’ястках у залі суду. Це – до відома «клікуш» з російських та проросійських ЗМІ, які знов звинувачують Україну у порушенні прав людини. (Та й хто б про це говорив – у Московії вже заочно засуджені і Ярош, і Коломойський, і, здається, взагалі половина українського політикуму).
Однак у цього закону є одна суттєва вада. Вона не лежить на поверхні і є очевидною далеко не для всіх. Цей закон входить у певну суперечку з одним міжнародним зобов’язанням, яке взяла на себе Україна. А точніше, якраз із тим, яке вона на себе не брала. Річ у тім, що існує так звана Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків. Україна ратифікувала її, але з одним застереженням: наша держава відмовлятиме у застосуванні санкцій щодо особи, рішення про які було ухвалено за її відсутності.
Простіше кажучи: Україна відмовилась визнавати заочне засудження. А та ж таки Конвенція говорить: якщо держава-підписант відмовляється виконувати те чи інше положення, вона не може розраховувати на те, що це положення інші учасники договору застосовуватимуть на її користь. Іншими словами, око – за око, а вирок – за вирок. Якщо ти не визнаєш чужого заочного суду, не чекай, що хтось визнає твій власний.
До речі, Кримінально-процесуальний кодекс України також налаштований проти заочного судочинства. Він говорить про те, що «не підлягають виконанню в Україні вироки судів іноземних держав, ухвалені заочно (in absentia), тобто без участі особи під час кримінального провадження – крім випадків, коли засудженій особі було вручено копію вироку і надано можливість його оскаржити». Власне, це те, про що вже було сказано вище: раз у нас чиїсь вироки не підлягають виконанню, наші – у близькому чи далекому зарубіжжі – не підлягатимуть виконанню теж. Що ж стосується правових відносин з Росією, то це взагалі окремий сюжет.
Отож, навіть якщо Україна засудить Януковича та його поплічників на Батьківщині, її потуги екстрадіювати цих милих людей додому – в обійми Печерського суду – будуть марними. Треба корелювати своє ставлення до згаданої вище Конвенції у відповідності до нових реалій. А це справа майже безнадійна, бо занадто довга. Згадаймо, скільки часу знадобилося нашим законотворцям тільки для того, щоб породити навіть цей недосконалий закон.
Першу його редакцію президент Порошенко підписав 21 жовтня 2014-го – за п’ять днів до перевиборів Верховної Ради і через вісім місяців після втечі Януковича. Однак згодом з’ясувалося, що цей документ – взагалі мертвонароджене дитя. Адже умовою заочного суду було зазначене точне вказання з боку слідства на місце перебування фігуранта справи. Генпрокуратура бідкалася, що не може виконати цю вимогу, та й хіба це аж так важливо для встановлення складу злочину – знати, де саме у даний конкретний момент ховається його «автор»?
Верховна Рада почухала потилицю і в січні цього року переписала закон. Згідно його з новою редакцією, прокурорам достатньо лише довести в суді факт того, що злочинець Ім’ярек ухилявся від здійснення щодо нього правосуддя, і – вуаля! – половина мети вже досягнута. Відтак можна вимагати екстрадиції злочинців, тішаться прокурори. Ні, не можна. А тим, хто стверджує зворотне, не завадило б вивчити «матчастину».
До того ж, є, як виявляється, ще один сюрприз. Припустимо, Україна усуне всі суперечності, приведе закони та міжнародні договори у відповідність одне з одним і почне процедуру екстрадиції. Ба навіть уявимо собі, що ця операція буде успішною. Коли межигірського «каліфа» доставлять в Україну, судити його можна буде за… економічні злочини. Не за розстріл Майдану, не за сотні загублених життів, не за кровопролитну війну, яку розв’язали його хазяї з Кремля, а за корупцію, розкрадання тощо.
Так, принаймні, стверджує спеціаліст – екс-керівник українського бюро Інтерполу Кирило Куликов. Віг пояснює це так: екстрадиція дозволить судити колишнього президента виключно за ті злочини, що вказані у картці розшуку Інтерполу. А там вказані злочини економічні. «А всі інші статті будуть ні при чому», – резюмує Куліков. В зв’язку з цим виникає закономірне питання: а при чому тоді вся ця законодавча каша до явного небажання влади карати своїх «папєрєдніков»? Невже мова йде про суцільне окозамилювання? Не зовсім так.
Звісно, певне бажання показати суспільству, що й ми, мовляв, не дарма хліб їмо, має місце. Треба ж бодай щось робити через рік після епохальної втечі власника золотого батону. Але є ще один момент, котрий знову таки розуміють далеко не всі. Приємним бонусом від застосування цього закону є те, що при провадженні заочного судочинства елементом обвинувачувального вироку може бути конфіскація майна підсудного. Мова йде, звісно, про нерухомість – таку, як Межигір’я, або ж про активи у вигляді покинутих виробництв / підприємств тощо.
Далі цю думку, я гадаю, можна навіть не розвивати. Політичний істеблішмент, котрий завдяки Революції Гідності опинився на верхівці владної піраміди, прагне почати перерозподіл власності, що залишилася «нічийною» після зникнення господарів. А Печерський суд Києва йому в цьому залюбки допоможе. Імітація діяльності правоохоронних та судових органів (а також законодавчої влади) не має нічого спільного із самою діяльністю. Це слід було засвоїти як «Отченаш» вже давно. Задум був схвальним, але виконання вийшло нікудишнім. Втім, майже як і завжди.