Про те, як без остраху прийняв свій військовий обов'язок, атмосферу як після Другої Світової на Донбасі та "втомлених від війни", Володимир Касараба розповів в інтерв'ю сайту 24 каналу. Автору цього матеріалу Володимир доводиться дядьком.
Читайте Через хвилину – неживий, – відверті спогади воїна про втрату трьох побратимів під Зайцевим
"Близькі не встигли якось аж надто розхвилюватися, бо повістку принесли у вівторок, а в четвер я вже відбував у навчальний центр"
Розкажіть, як ви та ваші близькі відреагували на вручення вам повістки з військкомату із вимогою збиратися на війну? Емоційні потрясіння були?
Близькі не встигли якось аж надто сильно розхвилюватися, бо повістку мені принесли у вівторок, а в четвер я вже відбував у навчальний центр. Нас туди відправляли, щоб почати цикл підготовки до перебування на фронті. Що стосується мене самого, то я був психологічно готовий до такого розвитку подій. Зрештою, на своїй землі мені немає чого боятися. Знав же прекрасно, куди і навіщо іду. Вже зараз розумію, що коли ти там, то здатен об'єктивно оцінити ситуацію на фронті. На війні часу на страх немає. Набагато гірше, коли сидиш у тилу і накручуєш себе з приводу того, а як же воно буде, якщо раптом одного дня доведеться залишати домівку, прямуючи фактично назустріч смерті.
Як вам було першого разу ступати на землю в зоні бойових дій? Опишіть свої внутрішні відчуття.
Дозволь, спочатку розповісти тобі маленький пролог. Перед відправкою безпосередньо до місця кінцевого призначення, мені належало пройти кілька циклів військових навчань. Спочатку прибув до військової частини у Полтаві. Там разом з іншими пройшов військовий вишкіл, який тривав місяць. Далі були навчання разом із загонами ракетних військ у Білій Церкві. Вони були розраховані на 1 місяць.
Останньою проміжною зупинкою на шляху до місця кінцевої дислокації були прикордонні землі на межі з адміністративним кордоном із окупованим Кримом. Там ми тренувалися разом із військовими, які наглядають за адмінмежею між вільною материковою Україною та загарбаним росіянами Кримом. Коли нас із побратимами вивантажили з ешелонів по прибуттю на Донбас, першим відчуттям, що мною заволоділо, була цілковита спустошеність. Перед очима постали суцільні руїни, наче приїхав до прифронтового міста часів Другої Світової. Все довкола було зруйноване, розбите. Така гнітюча атмосфера панувала навкруги тоді.
Фото з особистого архіву Володимира Касараби
Наскільки мені відомо, вашим основним завданням було наглядати за правопорядком і спокоєм на околицях Бахмута та інколи навідуватися до самого міста. Можете розповісти трохи про настрої місцевих? Як вони сприймали українських бійців?
Ми разом із іншими моїми побратимами по зброї були дислоковані неподалік від передмістя Бахмута. В нашій бригаді було біля 50 людей. Розташовувалися трохи віддалік міських угідь – у лісосмузі. Кожен з нас мав свою зону патрулювання. Ходили почергово що дві години в порядку наряду. Жодному з вояків нашого підрозділу, в якому я служив, не траплялося виходити в наряд на території міста. Там були задіяні інші бригади. Бо ж нема такого, що на увесь населений пункт і його периметр лише одне бригадне з'єднання.
Кожне угрупування мало свій шмат території у підпорядкуванні. Тому то й прямого контакту з місцевими ми зазвичай не мали. Проте, коли нас відпускали до міста на вихідні, було й таке, що могли зустріти місцевих мешканців. Ті ділилися на два табори, як правило: одні ставилися з шаною і розумінням, а інші відверто зневажали нас, кажучи: "Чого сюди прийшли? Ідіть геть! Це наша земля!".
Як вам було в такі моменти? Така неоднозначність у ставленні мирного населення якось зачіпала?
Можливо, лише спершу. Згодом всі ми зробилися невразливі до таких контрастів у реакціях містян на наші появи. Особисто мені взагалі все одно, хто там і що думає з них. У мене була чітка мета. Не хотів особливо до когось дослухатися, до чийогось невдоволення. Це ж усього лише звичайні спроби спровокувати нас на конфлікт із тамтешніми російськими лоялістами. Ніхто з нас не вважав за потрібне якось відповідати на подібні агресивні вислови.
А якою була загальна атмосфера серед бійців, з якими вам судилося служити у ті часи?
З братами по зброї ладнав здебільшого просто чудово. Ми всі були готові в разі чого підставити один одному плече. Дуже дружня і довірлива атмосфера була. Не боялися опинятися спиною до товариша. Ми і досі продовжуємо спілкуватися. Регулярно зустрічалися, аж доки не було введено карантину.
Як оціните рівень матеріального забезпечення у своїй бригаді?
Дуже багато допомагали волонтери. Оскільки наша бригада від початку була підв'язана до Білої Церкви, то найперше допомагали тамтешні небайдужі. Допомогу також привозили капелани. Багато було допомоги від колег по роботі у Борщеві. Ліки, їжа, одяг, листівки від дітей.
Було навіть відео від діток "Звернення до солдат". Хлопці його завантажили на Youtube одразу після того, як отримали. Крім того, приїжджав офіцер служби постачання і привозив усе найнеобхідніше з продуктів. Щодо озброєння так само – все, що необхідно у нас постійно було при собі. Лише броник і каску узяв у борщівських волонтерів – родини Яворських. Та й те лише тому, що "державні" броник з каскою були мені замалими.
Важливо "Доводиться воювати проти тих, з ким жив": захисники Оріхового потрапили під ворожий удар
"Людям не треба дивитися новини по телевізору, бо вони спотворюють картину війни"
Що б ви відповіли пану Арестовичу на його слова про армійський курорт на війні?
Я навіть знаю, що районні військкомати у нас організовують туристичні тури для бажаючих поїхати на війну задля розваги (саркастично сміється). Все, що тобі потрібно для такого армійського відпочинку – це військовий квиток для початку. А пану Арестовичу я відповім просто: нехай з'їздить туди у відпустку. Тоді сам зможе побачити все на власні очі. Хай "відпочине" там.
Фото з особистого архіву Володимира Касараби
Після повернення з війни не було труднощів з тим, щоби звикнути до мирного життя заново?
Мене ПТСР успішно оминув. Одразу ж після повернення з фронту повернувся до своєї цивільної роботи у Борщівському відділі освіти. Не було жодної потреби відвідувати психолога. Люди після війни повинні мати, чим зайнятися в глибокому тилу.
Можливо, винятками є тільки ті солдати, які на власні очі бачили смерть та кров, або бачили помираючого товариша, який ще зовсім недавно стояв отут живий-здоровий. А приїхавши додому і спостерігаючи за всім цим тиловим безладом, брехнею і безвідповідальністю, не можуть повернутись до нормального мирного життя. Мені, на щастя, з цим зіткнутися не випадало.
Тобто про бойові втрати за час вашого перебування у війську взагалі не йшлося?
Десь через місяць після нашого повернення з війни в результаті вибуху загинув один з солдатів, з яким ми разом проходили службу під Кримом. Загиблий був сержантом на ім'я Дмитро Павленко родом з Білої Церкви. Крім нього,постраждалих було ще троє, але вони відбулися пораненнями різного ступеню важкості. Дуже сильний був той вибух. Загинув Діма при виконанні службових обов'язків.
Фото з особистого архіву Володимира Касараби
А зараз не тягне повернутися туди, де були впритул до загибелі?
Якби довелося йти на поклик обов'язку, то пішов би і вдруге, не вагаючись. Надто, якщо б нас відправили в тому ж складі, в якому служив першого разу. Саме на такий випадок щороку на місяць тепер їжджу на військовий вишкіл аби підтримувати форму, скажімо так. На Рівненський полігон або Старичі. Зараз дехто з моїх друзів перейшов на контрактну форму служби і залишився на фронті. Один побратим – Саша Пенчуков, воює в складі 10-ї ОМБР. Чи хотів би я і собі надбати контракт? Швидше ні, ніж так. Маю на те особисті причини, яких розкривати не буду.
Пам'ятаєте імена всіх, з ким ділили харч на війні?
Всіх можу не пам'ятати, але кількох назву точно. Ті, кого не згадав, сподіваюсь не будуть на мене ображатися. Отже, слухай уважно, Богдане: Ворона Андрій, Юра Федорко, Саша Пенчуков, Роберто Моралес, Федір Храпак, Тарас Пасічка, Богдан Мельник, Женя Йосик, Женя Перехожук, Едік Гут, Віталій Артюх, Саша Борисюк, Роман Латиш, Володимир Васильковський, Володимир Стрельбіцький. Хлопці були з різних регіонів: Київщина, Тернопільщина, Хмельниччина, Полтавщина, Кропивницького…
Фото з особистого архіву Володимира Касараби
Чи існує якийсь рецепт для того, щоб тримати наше суспільство в тонусі, не даючи йому забути про те, що у нас, взагалі-то, зараз все ще триває війна?
Сприйняття нинішньої ситуації нашими людьми дуже різниться між собою. Ті, котрі знаходяться в безпосередній близькості до гарячої точки, то вони набагато тонше розуміють справжню картину воєнного часу. Відповідно і співпереживання на адресу військовиків від таких людей можна чекати значно більшого, ніж від мешканців глибокого тилу. Для тилових громадян ми байдужі переважно. Ну іде там якийсь солдат, то й що? Нехай собі іде далі. Їм усе одно до того, що цей солдат, такий, яким ще недавно був сам я, забезпечує спокій у теплих домівках цих інертних осіб.
Та й волонтерський рух зараз, на превеликий жаль, переживає не найкращі свої часи. Сам бачиш той різкий спад активності волонтерів, який зараз має місце. Тільки окремі люди або групи людей настільки віддані своїй волонтерській справі, що і по нині з не меншою активністю виконують свій громадянський обов'язок. Сам кількох таких знаю. Пам'ятати про війну – це, скоріше, справа совісті кожного з нас окремо. Тому, напевно, не існує універсального рецепту прозріння для усіх і кожного.
Зверніть увагу Пощастило, бо воювали разом з ним, – побратими про загиблого воїна Георгія Халікова
Можливо частково винен так званий ефект "втоми від війни"?
Ні, Богдане, це не ефект "втоми від війни", скоріше втоми від телевізора. Нехай люди для початку відмовляться від телевізора хоча б на місяць, особливо від випусків новин. Ті новини… У нас же фактично немає жодного каналу, який би правдиво розповідав про події на війні. Те, що я на власні очі бачив там, те, що згодом розповідали мені очевидці, серед яких є і мої побратими, – це дві кардинально різні реальності.
Брешуть, коли кажуть, що люди втомлені від війни. Чим вони можуть бути втомлені, живучи своїм мирним, безпечним життям? Від чого їм можна втомитися? Скажи мені? Що може хвилювати типову сім'ю у повсякденному житті в мирному місті? Лише якісь там побутові моменти. Люди, які кажуть ніби втомилися від війни, насправді можуть хіба бути втомлені від брехні і обіцянок чиновників.
Фото з особистого архіву Володимира Касараби
Маєте наостанок якесь послання до українців? В тому числі й тих, хто втомився від війни сьогодні.
Найперше рекомендую всім частіше вимикати свої телевізори і проводити більше часу у спілкуванні один з одним. Любіть волю і свою рідну землю, бо ви – це і є держава. І від нас самих залежить наше майбутнє.
Усе в нас буде добре, адже ми вже довели світові, що спроможні захистити себе самих від посягань Росії. Зможемо робити це успішно і надалі, аж допоки не переможемо ворога.