Через хвилину – неживий, – відверті спогади воїна про втрату трьох побратимів під Зайцевим

Команда Військового телебачення України запустила соціальний проєкт "Vоїн – це я". Це історії українських воїнів, які взяли зброю і захищають нашу державу в російсько-українській війні.

Варто прочитати Чим більше часу проходить, тим болючіше, – історія ветерана АТО з Луганська

Кожна історія – унікальна. Це пережитий досвід кожного захисника та свідчення російської агресії на Донбасі. Своїми спогадами поділився військовий, керівник евакуаційної групи Андрій Підлісний.

Андрій Підлісний розповів свою історію / Скриншот з відео програми

Міський бій у Зайцевому

Зайцеве – це селище, південно-західну частину якого займають наші війська, східну – противник. Події відбулись у липні 2020 року.

На той момент я, бувши начальником групи планування, до розвідки не мав жодного стосунку. Зранку, заступивши черговим по командно-спостережному пункту, отримав інформацію, що загинув наш командир розвідувального взводу.

Поки інформацію підтвердили, поки надійшли розвіддані, поки приїхав квадрокоптер і показали відеозйомку, що він дійсно загинув на протипіхотній міні, минув певний проміжок часу – приблизно 30 хвилин. Було два варіанти розв'язання проблеми.

Перше рішення

Перше і найпростіше – залишити тіло, дочекатися, коли сепаратисти його заберуть. Потім покажуть новинами в усіх деталях, зверху набрешуть і якось віддадуть.

Друге рішення

Або скористатись ефектом несподіванки. Адже там – такі ж армійські процеси, як і в нас, така ж субординація. Їм потрібно достатньо часу, щоб зібрати групу та зрозуміти, що ж і де підірвалося, всі обставини.

Скориставшись цим часом (оскільки відстань була невелика, 1,5 кілометр), зайти, швидко забрати (тіло – 24 канал) і вийти – дуже велика ймовірність.

Я запропонував цей варіант. Сказав, що готовий очолити таку групу, яка по-бойовому, зі зброєю, зі спорядженням зайде і забере тіло. Якщо ми натикаємось на ворожу групу противника, на якийсь вогневий контакт – одразу відходимо назад.

Де відбулися трагічні події липня 2020 року / Скриншот з відео програми

Рішення ухвалює той, хто є відповідальним за цю ділянку місцевості, у цьому випадку – командир батальйону. Він дав бойовий наказ, затвердив рішення.

Журавель став провідником групи

Я зібрав групу, поспілкувався з усіма учасниками. Оскільки Ярослав Журавель був зранку у тій групі і визвався. Зрозуміло, що він не був повністю спокійним. Він не міг бути спокійним, тому що загинув його товариш, з яким вони були з 2014 року.

Ярослав Журавель став провідником групи / Фото пресслужби ООС

Але він сказав, що піде першим, адже нам потрібен був провідник, який знає цей шлях. Я зібрав залишки групи, які нам були потрібні для виконання завдань. Вже коли ми прибули на КСП роти, коли були готові до виходу, надійшла команда від командира батальйону.

Потім інформацію продублював командир бригади про те, що ми очікуємо, щоб з дотриманням режиму тиші і за гарантій безпеки з тієї сторони, була можливість зайти і безпечно витягнути тіло. Тобто ефект несподіванки втратили. Минув час приблизно до 13:00. Ми чекали із 10:00.

Прибув командир батальйону, прибули представники з "Евакуації 200". Представники СЦКК повідомили, що є чат в телеграмі з тією стороною. Вони показали, що дійсно там гарантується режим припинення вогню, здається, до 17:00, чи до 18:00.

Перша евакуаційна група / Скриншот із відео програми

Я їх запитав, чи є якісь обмеження на використання зброї. Вони відповіли, що жодних обмежень немає. Я їх запитав про білі балахони в такій неформальній розмові. Вони сказали, що мають ще 2 комплекти:

• один із них я одягнув на Ярослава Журавля;
• інший – на сапера, який ішов попереду мене, тому що весь період ворожий квадрокоптер здійснював моніторинг з повітря, він "висів" над КСП роти.

Я розумів, що ми зараз виходитимемо, моніторитимуть, як ми йдемо. Для того, щоб нас дійсно позначити як евакуаційну групу, яка не має жодних ворожих намірів…

Крик і вогонь

Весь шлях до самого тіла був більш-менш без подій. Ми дійшли до місця, де крайній раз бачили Дмитра Красногрудя, де розвідники за його командою очікували. Там я знайшов залишки його спорядження. Можна було чітко ідентифікувати, що він десь поруч.

Я доповів про це радіостанцією. Коли ми вийшли на відстань, напевно, 5 метрів від ймовірного місця знаходження тіла, пролунав крик і розпочався шквальний вогонь зі стрілецької зброї.

Ярослав був першим. Він і взяв найбільший удар на себе. Оскільки ділянка має підйоми і низини, я не бачив перший номер, адже йшов у цій групі п'ятим.

Місцевість, де здійснювалася евакуація, з безпілотника / Скриншот з відео програми

Я почув контакт, впав. Оскільки був замикаючим, почекав, доки всі проповзуть повз мене. Перерахувати їх змоги не було через сумбур. Відповз назад, побачив розвідника. На запитання "Де всі?" почув, що всі відбігли на пів шляху в балку, нас там чекають.

Читайте також На війні кольорів немає, – історія хорватського розвідника, який воював за Україну

Прибіг в балку і запитав, чи все нормально, чи всі живі. Мені сказали, що Ярослав – 200-й. Це підтвердили двоє осіб, які сказали, що він впав і не подавав жодних ознак життя. Я доповів у радіостанцію, що ми потрапили в засідку, є втрати.

Дмитро Красногрудь / Фото з фейсбуку 35 окремої бригади морської піхоти

До групи прибув медик Ілін

Тільки тоді підняли квадрокоптер. Ми ж у цей час продовжили рух до наших позицій. У мене був не бойовий підрозділ, не готовий до виконання бойової задачі.

Це була евакуаційна група, не злагоджена. Виконувати завдання з евакуації по-бойовому не було можливості: щоб зробити якийсь огороджуючий вогонь, заповзти і забрати.

Коли ми вже дійшли до наших позицій, з квадрокоптера передали, що Ярослав – живий, його поранили. Про характер поранення не мовилось. Можливо, не ідентифікували на той момент, як його поранили. Вони чітко сказали, що він повзе в бік наших позицій. До нас прибув бойовий медик Микола Ілін.

Я та Ілін пішли саме за Журавлем тією ж стежкою. Я розумів, що поки Ярослав повзе протоптаною стежкою і поки ми ідемо йому на зустріч, то ймовірність евакуації – достатньо велика.

Група не мала можливості виконувати завдання по-бойовому / Скриншот з відео програми

Тому що там – дуже складна місцевість і видимість десь 20 – 30 метрів (навіть враховуючи, що противник з трьох сторін). Прямої видимості нас – не було.

Ми тільки з квадрокоптера могли ідентифікувати, що іде група, але не прицільно. Пройшли, напевно, третину шляху, противник знову відкрив вогонь в нашому напрямку зі стрілецької зброї.

Я знову через квадрокоптер дізнався інформацію, що Ярослав досі повзе в нашому напрямку. До нього залишалось приблизно 150 метрів. Ми вдвох продовжили рух.

Друга евакуаційна група / Скриншот з відео програми

Вже на відстані 10 метрів до Ярослава була балка (з однієї сторони був Ярослав, з другої – ми). Я перебіг ту балку, Микола перебіг за мною, але залишився внизу.

Я вийшов в бік Ярослава, почав повзти в його напрямку, знову противник відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Микола, я так розумію, намагався знайти якесь укриття. Побіг у бік наших позицій. Тоді пролунав підрив на забороненій протипіхотній міні.

Я це сприйняв як постріл гранатомета. Адже це було позаду мене, а балка розсіює звук, він стає досить специфічним. Коли я збігав назад в балку, вже пролунав постріл з РПГ.

Противник просто відпрацював по першому вибуху. Була ще одна група, яка "прочісувала" балку.

Микола Ілін загинув під Зайцевим / Фото з фейсбуку військового

В моїй голові це не був вибух, – Підлісний

Я до останнього не знав, що Микола загинув. Гадав, що він мене чекає. В моїй голові це був перший постріл, а не вибух.

Коли я вже трохи відповз назад, на більш-менш безпечну відстань, вийшов по радіостанції, мені повідомили, що Микола дійсно загинув, а Ярослава Журавля не видно.

Також читайте Мирне небо – безцінне, за нього загинули багато патріотів, – чесна розмова з "Отцем" про війну

В момент, коли залишалось 10 метрів до Ярослава, мені сказали, що він зійшов зі шляху трохи раніше і сповз в балку. Якби він продовжив рух стежкою, ми б зустрілись.

Багато факторів "якби, якби, якби" зіграли позитивно, то тоді все було б добре. Але, на жаль, у той день багато факторів склалися негативно.

Коли я вже залишився один (Ярослава не було видно, Микола загинув, його не було можливості евакуювати), мені довелося відповзти у бік наших позицій. Як я розумію, інша група відкрила вогонь на звук по поверненні.

Мене закрили позаду, на виході з балки також. Обхідними шляхами я вийшов на першу вулицю противника. Перший будинок не був ними зайнятий. Я на нього виповз за допомогою наших саперів, які вийшли мені на допомогу, проклали шлях і допомогли вийти.

Дмитра Красногрудя я бачив декілька місяців, з Ярославом Журавлем ми до того і не спілкувалися. Я вже був начальником групи планування, а вони – розвідувальний взвод.

Вшанування пам'яті загиблих морпіхів / Фото з фейсбуку 35 окремої бригади морської піхоти

Романтизму на війні немає

Ми один до одного нічого майже не маємо. Але з короткої розмови зранку (це була остання наша розмова з ним, і взагалі його з кимось), це була дуже сильна людина: віддана і патріотична.

Відкрилися багато фактів потім, коли я знайомився з побратимами з інших підрозділів, де він служив. З батьком ми зараз добре спілкуємось. Це була дуже відкрита, хороша людина.

Насправді дуже шкода, що такі люди йдуть. Але це війна. Ось це якраз про той романтизм, якого немає на війні.

Такі події тебе одразу як холодною водою приводять до тями. Коли є низка перемог, коли ефективно знищуємо противника, займаємо нові позиції, це викликає адреналін, відчуття піднесення і того, що ти безсмертний, що герої – всі, що ти всіх знищив.

Щойно є поразки, ти одразу приходиш до тями і розумієш, що все дуже моментально може змінитися. Ось, ти живий, а через хвилину – неживий.

Микола Ілін – етнічний білорус, який проживав в Естонії. Коли почалась війна, приїхав в Україну, допомагав нам. Підписав контракт у 137-му батальйоні морської піхоти. Є відео з його нашоломної камери, де він за 3 хвилини, напевно, до загибелі каже: "Господи, допоможи мені його дістати".

Підлісний: "На війні немає романтизму" / Скриншот з відео програми

Це зробили не для картинки. Це внутрішнє відчуття сильної людини. Йому страшно, він в таких умовах вперше. У нього був дуже великий досвід як бойового медика, але він не виконував жодні подібні завдання.

Він до останнього йшов і намагався врятувати пораненого товариша. Таким людям – честь і хвала. Шкода, що вони не з нами. Але потрібно їх пам'ятати і потрібно розповсюджувати інформацію про них.

Читайте також Згадуєш молитви й маєш 10 секунд, аби врятуватися, – відверте інтерв'ю ветерана АТО

Потрібно популяризувати такі історії і розповідати для того, щоб мотивувати майбутніх офіцерів, майбутніх військових, молоде покоління, яке підросло за 8 років війни, до того, що у нас є свої герої, що не тільки в американських фільмах вони є. Воїн – це я.