Завдяки великому досвіду в МВС боєць врятував чимало життів, адже не лише бачив різне за час своєї служби, а й добре умів надавати медичну допомогу. Днів, коли Головатий відсиджувався вдома з 2015 до 2019-го, практично не було.
До теми Ми платили гроші за те, щоб їхати на війну, – щемливе інтерв'ю дружини з добровольцем
Якщо він не був на фронті, то займався вишколом бійців. Якщо не займався вишколом, то возив побратимам допомогу. Опікувались навіть двома сиротинцями: один у Покровську, інший – у Лисичанську.
Про те, чому боєць пішов на фронт, – читайте у розповіді з перших уст Івана Головатого в рамках проєкту "Ціна мирного неба" на сайті 24 каналу.
Почалось усе ще на роботі в Слов'янську
Понад 23 роки я пропрацював у МВС. Ще до пенсії встиг відбути ротації у Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Константинівці у 2014 – 2015 роках. Тоді, ще як правоохоронець, я стежив за громадським порядком: запобігав мародерству, перевіряв людей, які б могли перевозити зброю тощо.
У той час люди масово виїжджали з окупованих територій, тож посилене патрулювання було обов’язковим, адже це були абсолютно різні люди, з різними помислами. Більшість з них мали проросійські погляди та на нас і військових споглядали скоса.
Іван Головатий з товаришами по службі у Слов'янську / Фото надане Іваном Головатим
Коли я повернувся, то через кілька місяців пішов на пенсію й спробував працювати охоронцем у рибгоспі, щоб "відвести душу" від побаченого.
Вкрай важко, коли ти бачиш, що одна частина держави живе мирно, без великих проблем, а на іншій – розруха та війна. Звучить, ніби нічого особливого, але це просто потрібно раз побачити...
Та охоронцем працював я не довго. Проробив менше 4 місяців… не витримав.
Чому я, людина, яка щось може та вміє, сиджу тут?
Я розумів, що потрібен на фронті. За 23 роки в МВС я бачив та вмів багато. Навіть люди, які до війни займались бізнесом, мистецтвом чи іншими цивільними речима, взялись за зброю. А я сидітиму тут? Мене це просто роз’їдало зсередини.
Кожна людина має поштовх зсередини. В українців – це ще козацькі гени. Крім того, потрібно створювати майбутнє дітям. Усе це склалось в голові й стало для мене рушієм піти на фронт.
Я розумію, що можна забити на всіх й усе, жити спокійно у мирних містах, але відчуваю серцем, що так не має бути. Є люди, які кажуть: "Війна далеко, нехай там собі розбираються, а коли ворог прийде сюди, то ми йому дамо". Ні, якщо вони прийдуть сюди, то "дадуть нам", бо вся територія буде загарбана. А там – ще можна триматися. І віддавати свою землю в жодному разі не можна, як далеко вона б не була від вашого дому.
Це "з’їло" чимало здоров’я рідних, але впевнений – вчинив правильно
На жаль, на контракт мене не брали через проблеми зі здоров’ям. Тоді я вирішив піти у добробат. Сказав рідним, що їду на 2 тижні на навчання охоронців, а сам поїхав на вишкіл у батальйон "ОУН".
Коли після вишколу сказав, що їду на війну – сім’я була шокована. Це "з'їло" чимало здоров’я моїй мамі, дружині, доньці, але я впевнений, що все зробив правильно. Зрозумів мене лише син.
"Отець" з побратимами на Донбасі / Фото надане Іваном Головатим
До приїзду медиків довелось рятувати 5 бійців
Коли нас відправляли на фронт, ми навіть не знали, куди їдемо. Тоді нас привезли у Піски. Я ще й потрапив на дуже "файне місце" – поряд з дорогою, яка виходила на Донецьк, де усе, як на долоні. З териконів нас бомбили усім, чим тільки можна.
Одного дня відбувся дуже "дурний бій". Ми стояли з бригадою, у якій були "різні люди", вони "пили все, що горить". Навіть самогон в бліндажах гнали. У нашому ж батальйоні алкоголь був під строгою забороною.
Коли почався бій, ті військові були дуже п’яні – світла немає, навколо кров, ніхто не розуміє, що робити. У той день, на жаль, 5 бійців отримали поранення – одного з них з-під куль я витягував сам.
Оскільки медики були далеко (не на позиціях з бійцями), а людей, які б реально вміли надавати першу допомогу пораненим практично не було, робив це я. У МВС ми щороку навчались цьому, а крові я не боюсь. Тому зупинити кровотечу, накласти турнікети та інші речі – для мене не було проблемою.
На щастя, тоді ніхто не загинув. Приїхали медики та забрали поранених.
Мирні перемовини йшли на верхівці, але не в нас
Навіть коли почалися "мирні перемовини" між Україною та підконтрольними Росії бойовиками, майже нічого не змінилося. Обстрілювали кожного дня і кожної ночі. Бійці гинули, було багато поранених.
Днів, коли по наших позиціях не стріляли – практично не було. Тихо було лише тоді, коли приїжджала ОБСЄ. Але ця тиша лякала ще більше, адже ти не знав чого очікувати.
Вистріл ПТУРа по позиціях бойовиків на водокачці. Кримське, 2017 рік: дивіться відео
Забезпечення тоді було ніяке
Ми – добробати, не були на балансі в держави, тому нічого від неї і не отримували. Та навіть у батальйонах ЗСУ було таке: "Їде два танки, один тягне іншого – один тільки їде, а інший – тільки стріляє. Так і воювали".
У 2014-му армія була ніяка. Умовно кажучи, були тільки кирзові чоботи і форма "дубок". Решту – возили волонтери, рідні та самі бійці.
Ходили в гості до сєпарів за подарунками
Неодноразово були вилазки на склади бойовиків, де ми забирали чимало боєприпасів і зброї, якою потім і воювали – чимось же ж треба було воювати. Ми в бойовиків навіть кулемети забирали. Вони потім виходили на нас по радіостанції і казали: "Продайтє обратно, ми вам дєньгі заплатім, а то нам капєц будет". Таке от було.
До вилазок готувались заздалегідь: усе сплановували, піднімали коптери та непомітно, поступово розміновували невеличку своєрідну доріжку на позицію бойовиків. Це займало кілька днів. Після ретельної підготовки невелика група бійців йшла цією доріжкою на склади сєпарів.
Відправлялись лише ті, хто був психологічно готовим. Це значно складніше емоційно, ніж може здатися. Страх у цьому випадку – цілком нормальне явище. Група, яка йде на вилазку, умовно ділиться на: авангард, прикриття, меддопомогу, групу евакуації. А після закінчення "операції", щоб сєпари не скористались нашими шляхами, ставили свої розтяжки.
На жаль, одна з таких вилазок закінчилась трагічно. Ми не розрахували сили, а розвідка дала не зовсім ту інформацію, яка була в реальності. Тоді 2 бійців загинуло і 5 було поранено. Ми розраховували на одне, а вийшло інше. Сєпари приїхали з двох сторін на машинах і відкрили по нас вогонь. Здебільшого це були чеченці.
Тоді я допомагав відтягувати поранених та надавав медичну допомогу. Важким був командир роти 93-ї бригади "Стаф" – я на колінах відтягував його від місця бою десь 150 – 200 метрів, надав допомогу: зупинив кров за допомогою турникета і тампонацію. На щастя, його вдалось врятувати. "Стаф" отримав інвалідність, але продовжує воювати. Зараз він комбат 93-ї бригади.
Читайте також Врятував бійців ціною життя або феномен Тараса Матвіїва: відверта розповідь матері Героя України
Під час того бою мене контузило, але не критично – "відкапали" та зробили кілька уколів.
"Отець" з трофейними мінами 80-го калібру / Фото з особистого архіву бійця
Укотре повторю, що не жалію, що туди потрапив. Значить я мав там бути. Що у Пісках дістав одного бійця з-під куль та надавав першу допомогу пораненим, що в Кримському врятував "Стафа" та допомагав іншим.
Про "зраду"
Ох, про це дуже боляче говорити. Я переконаний, що владі не вигідно мати вмотивованих воїнів. Бо такі люди готові на все, аби знищити ворога. Вони – реальна сила, яка з легкістю може звільнити усі території від російських окупантів. А це зруйнує "бізнес" багатьох "людей, які стоять вище". Скажу більше, мабуть, лише 5% людей на фронті – реально мотивовані та щиро готові захищати країну.
Наведу реальний приклад. Командир одного з підрозділів, родина якого жила на непідконтрольних Україні територіях, мав там свій магазин. До нього за покупками ходили і сєпари, і наші військові. А щоб вони не перетиналися, то домовлялись про час, хто і коли ходитиме. Крім того, цей командир часто розмовляв з бойовиками.
І таких, як він, на жаль, у нас чимало. Далеко не кожен боєць стоїть за країну та людей. Дехто за гроші (зараз чимала зарплата у військових на фронті), дехто навіть з сєпарами возить "контрабас", а дехто – по примусу.
Твій командир – цар і Бог для тебе
Практично усе залежить від твого командира. Він для бійця є Богом і царем. Не Зеленський чи Порошенко, а безпосередньо твій командир. Як він сказав, так і буде.
Є командири, які прикриють, та у всьому допоможуть. Є такі, які постійно штрафують своїх же бійців через те, що вони відкрили вогонь у відповідь. А є і такі, що нерідко перемовляються з сєпарами. І, на жаль, "старих проросійських пердунів" у лавах ЗСУ дуже багато.
Небагато, але є і командири від Бога. Одним з таких можу назвати "Стафа" з 93-ї бригади. Це дійсно справедливий командир. Він останнє готовий віддати задля бійців та країни.
Чому "Отець"?
Коли я поїхав на свою першу ротацію ще від МВС у Слов’янськ (у 2014 – 2015 роках), ми жили в гуртожитках одного з технікумів. Там стіни були розписані сєпарськими гаслами. Розумієте, які люди там жили раніше.
На Йордан я пішов до церкви, набрав свяченої водички, покропив свою кімнату і намалював хрест над дверима. Коли інші побачили, то посміхались і казали: "Отче, покропіть ще нам кімнати". Я покропив їм, помолився, поставив хрестики. Саме з цього часу у мене і з’явився позивний "Отець".
Головатий на Донбасі з чотирилапим другом у Пісках / Фото з особистого архіву бійця
Жили в посадках або у підвалах
Найгірше жити було у Кримському. Якщо в Пісках, ще були якісь збережені будинки, підвали та навіть частини асфальтованих доріг, то Кримське – це болото "по шию". Облаштувати будь-що там було вкрай складно. А викопати бліндаж – було практично місією нездійсненною. Там якась дуже особлива глина, що навіть військовий екскаватор ставав безсилим.
Якщо в Пісках ми могли жити в гаражах чи підвалах, де дістати ворогу нас було вкрай важко, то у Кримському наш побут був облаштований в посадках, які накривали деревом. Будь-яка 120-та міна пробивала їх з легкістю.
Було дивно, коли приїжджали високі чини і запитували, де туалет. А ви ж розумієте, які були туалети – звичайні вигрібні ями. Нам дорікали, а де табличка? Або чіплялись до того, чому непідписана їжа: там де молоко, мала бути табличка з написом "молоко", а там де хліб – табличка з написом "хліб".
Побут захисників на Донбасі / Фото з особистого архіву бійця
На війні страшно
Яким би ти не був Рембо та героєм – страшно. Особливо, коли починаються і закінчуються бої. Страх завжди присутній. Я не вірю жодній людині, яка каже: "Я не боюся". Такого не буває, особливо на фронті. Якби не страх, загиблих було б ще більше.
У найважчі моменти на фронті може врятувати лише одна єдина річ – молитва. Часто навіть атеїсти на війні здобувають віру.
У 2018-му ми просто стали непотрібні
У 2018-му АТО змінили на ООС. А це означало, що лише державні структури могли перебувати на фронті. Частину добровольчих батальйонів розпорошили по різних підрозділах ЗСУ, а для інших передова була закритою – чимало добровольців просто не могли служити на контракті, бо просто не підходили через стан здоров’я чи інші статті непридатності.
Але це не означає, що усі відразу пішли. Ми все ще були на фронті до 2019-го, проте нелегально. Ми домовлялись з іншими батальйонами і стояли разом з ними. У цей період ми були у Водяному та Богданівці.
Та одного разу просто приїхала контррозвідка і вивела нас. Ми здали зброю й пішли. Частина "ОУН" розійшлася: хтось по домівках, хтось за кордон, а хтось у ЗСУ. Ті, хто залишився, чекають, коли знову зможуть законно захищати свою державу та родину.
Подякувати Путіну можу лише за одне
Вождю окупантів Путіну можу подякувати лише за своїх побратимів, яких знайшов на фронті. З деякими я б навіть не міг подумати, що дружитиму у мирному житті. Цікавий приклад: у нас були люди, які відсиділи в тюрмі. І от я, експрацівник МВС, і колишній в'язень – їмо разом шмат хліба. Це, здавалось би, просто непоєднуване.
Іван "Отець" Головатий з побратимами у Пісках / Фото з особистого архіву бійця
Війна також і відсіяла багатьох моїх товаришів, з якими я спілкувався до неї. Не один з них "бився в груди" і казав, що разом зі мною піде на фронт. Однак на ділі просто "злився".
Яка ціна вашого мирного неба?
Я відповім питанням на питання. А чи є ціна у людського життя? Ні, воно безцінне. А на фронті, щоб усі ми жили мирно – полягли десятки тисяч воїнів. Отож, мирне небо – безцінне, адже за нього загинули чимало патріотів, які боронили свою державу.