З чого все почалось
Як і в багатьох добровольців, мотивація захищати Батьківщину почалась з Майдану – Вячеслав Журба був учасником Революції Гідності. Разом з друзями вийшов у першу ніч львівського мітингу, який тоді лише зароджувався, а вже через 2 дні з'явився у Києві. За велінням долі уникнув побиття студентів, адже за день до цього поїхав назад у Львів, де навчався в університеті на 2 курсі факультету політології в ЛНУ імені Івана Франка.
Читайте також На війні живеш секундою, – розмова воїна-добровольця "Оси" з донькою
Перша ніч на львівському Євромайдані / Фото Вячеслава Журби
З того часу неодноразово приїжджав будувати барикади, але його "крайня" поїздка в Київ була найстрашнішою. Разом з кількома друзями він потрапив у дні "розстрілів", де полягла Небесна сотня. Мій чоловік, який тоді був для мене ще незнайомим хлопцем, неохоче розповідає про цей час і тихо зізнається, що ті дні і загалом явище Майдану на нього справили значно більше враження, ніж війна. І я його чудово розумію, хоч і, на щастя, не знаю наживо, що таке війна. Революція Гідності – складна і водночас дуже особиста історія для тисяч українців, тому вона не оминула ні мене, ні Славіка, як його завжди називають рідні та друзі.
На війну тоді ще 20-річний хлопець потрапив не одразу – банально, не знав куди звертатись, тому що був студентом і жодної військової підготовки не мав. Все сталось восени 2014-го, коли на Сході України велись активні бойові дії, було окуповано Крим, частину Донецької і Луганської областей. Про ідею поїхати в складі добровольчого підрозділу Вячеславу розповів знайомий студент.
Коли постало питання, йти на війну чи ні, то воно, скажімо так, і не стояло. Проблема була в тому, що тоді ще зберігалась недовіра до державних структур. А ще я був астматиком і знав, що мене в армію не візьмуть. Тому шлях для мене був лише у "добробат". Це зараз армія – коли ти там служиш і тобі не соромно, а тоді було зовсім по-іншому. А от добровольчий батальйон, "Правий сектор" – це в наших очах виглядало круто,
– зізнається доброволець.
Нас вчили люди, які знали, що таке війна
Вже 4 жовтня 2014 року Вячеслав прибув на вишкіл і вступив до лав одного з батальйонів ДУК ПС. Якщо апелювати до "Вікіпедії", то вишкіл – це "специфічне, вузькоспрямоване засвоєння теоретичних і тренування практичних навичок групи людей від 2 днів і до кількох тижнів на різних місцевостях, при різних погодних умовах, в різні пори року". Саме там досвідчені інструктори, які раніше могли бути у збройних структурах чи просто "пройшли не одну війну", змогли дати охочим базові та необхідні для знищення ворога навички. Там і отримав свої перші знання з техніки ведення війни Журба.
"Журба" пішов на війну у 20-річному віці / Фото Вячеслава Журби
"Журба" – саме таке псевдо і обрав собі боєць, коли його перед стройовою привітали з 20 днем народження вже через 2 дні вишколу, 6 жовтня. Напевне, не усвідомлюючи цього й сам, тоді хлопець почав нове десятиліття у дуже жорстких та незвичних умовах. Утім, це його і зробило таким, яким він є зараз.
Два місяці вишколу у Карпатах, сесія, поїздка додому на Сумщину, щоб "втішити" батьків новиною про важливе рішення йти на війну, та поїздка на "Десну" – у військову частину Збройних сил України. Там Вячеслав та його побратими закріпили знання у професійній навчальній частині.
"З часом люди відсіювались і потихеньку з'являлись свої ролі. Ми з Олесем (друг та одногрупник Славіка, – 24 канал) виконували функції "світлофорів". Тобто коли йшла бойова група і переходила відкриту місцевість, ми повинні були займати позиції справа і зліва. Нашим завданням було слідкувати за флангами та виявляти противника", – розповідає Славік, який служив у складі диверсійно-розвідувальної групи.
Як зауважує хлопець, у його "команді" були найрізноманітніші люди – від зовсім молодих юнаків до чоловіків, які годились в дідусі.
Були "від" і "до". Я був не наймолодшим, були й молодші за мене, були й набагато старші – один чоловік мав років 60 мінімум. Були люди, які ніколи не воювали, а були такі, які пройшли кілька воєн. Були досвідчені, були "зелені". Були й ті, які раніше працювали в збройних структурах і пройшли у складі Коаліції не одну війну. У кожного була своя історія і зрозуміло, що всі пішли на Схід через патріотизм, але були ще й інші причини. У мене особисто грав дитячий максималізм. Хтось просто цим жив – спробуй після кількох воєн не піти на ще одну,
– розповідає Вячеслав.
Як відреагували батьки
Якщо повернутись до реакції батьків на рішення піти добровольцем на війну, то він переконаний, що мама з татом вже давно здогадувались про такі наміри.
"Мені здається, що вони всі це давно знали, бо я їм вже давно "лапшу на вуха вішав". До того ж я часто був не на зв'язку, оскільки на вишколі в Карпатах була дуже погана мережа. Коли приїхав до тата, ми сіли за стіл і кажу: "Тату, тут така справа. Я їду на війну". Я ставив перед фактом. Мені здається, тато вже чекав цього, коли я йому скажу, як і мама. Вони не відмовляли мене, тому що розуміли, що це абсолютно беззмістовно, я вже все-таки був тоді дорослим", – згадує Вячеслав.
Доброволець розповідає, що з грошима на той час було скрутно, адже тоді він був студентом та власних коштів не заробляв. Тому велику допомогу йому надали просто небайдужі друзі, студенти з університету, батьки та побратими з підрозділу, які мали заощадження.
Все відбувалось за власний кошт. Нам ніхто нічого не платив. Ми платили за те, щоб їхати на війну. За власні гроші куплялись бензин, їжа, одяг, через добровольців діставали спорядження,
– додає "Журба".
Відправна точка
Новий рік він та його побратими зустріли на Десні, а Різдво – вже на Сході. Першою точкою на "мапі війни" стало село біля Маріуполя, де розташовувалась тилова база. Окрім них, там також базувався ще один добровольчий батальйон та чеченці, які виїхали з власної країни, аби воювати проти росіян. Доброволець згадує, що, окрім Майдану, він ще ніколи і ніде так не змерзав. Через степову зону, наближеність до Азовського моря, яке було за 50 метрів від них, постійний вітер і сам сезон (січень 2015-го), адаптуватись було дуже складно. Температура опускалася до мінус 30 градусів за Цельсієм.
"Одне діло тренуватись в Карпатах, інше – коли ти приїжджаєш у степ, і це зовсім інші умови. Ми багато чого вчились заново", – каже він.
Воювати доводилось по-всякому / Фото Вячеслава Журби
Чармалик і Широкине
Наступна ротація Журби була в селі Чермалик, Волноваський район Донецької області. Тоді це була перша лінія фронту, адже за річкою – вже був ворог:
"Це був мій перший бойовий досвід. Ми зайняли будинок вночі, там був спостережний пункт. Перед будинком було поле, вщент заміноване – як звичайними мінами, так і сигнальними розтяжками. І в один момент вона, розтяжка, спрацювала. Це була собака. Але ми дуже злякались. Нагадаю, мені тоді було 20 років, ми ще в боях не були, по нас ніхто не стріляв".
Незадовго після цього разом з побратимами вони відправились на кілька тижнів у Широкине, Маріупольський район Донецької області. Коли бійці туди заїжджали вночі без фар, то їхню колону обстріляли. Там вони отримали перше бойове хрещення. Зокрема Славік згадує, що в той час "сталось" Дебальцеве.
Ми вже тепер розуміємо, що українські військові хотіли зайняти Широкине, щоб відтягнути частину "сепарських" сил від Дебальцевого. Першим у місто зайшов "Азов", а ми – наступними з батальйоном "Донбас". Коли ми заїхали, все вже було зруйноване через обстріли,
– коментує Журба.
За його словами, служба там була доволі "рутинною": вороги стріляли, а вони у відповідь по них. Бої були, на його думку, не дуже інтенсивними на той час, хоча на телебаченні все виглядало страшніше. Доїхати до них було неможливо через постійні обстріли, тому були дуже великі перебої з їжею та водою. Разом з побратимами вони ходили закинутими будинками та шукали хоча б щось, аби підкріпитись.
"Слід", який залишили вороги у Широкиному / Фото Вячеслава Журби
"І ми там знайшли мацу – єврейські хлібці. Ми їх їли, але ними наїстись ніяк не могли. Ну, але що робити...", – додає Славік. Щодо води, то звичайної питної теж не було – вони перебували біля моря, тому навіть та, що текла з джерела неподалік, була солонуватою і "від неї аж нудило".
Друга ротація в Широкине була влітку, там Вячеслав пробув 5 днів. Каже, що від будинків, які бачив вперше, практично нічого не залишилось.
"Їх рознесли. Там було небезпечно жити, тому що це були не капітальні споруди, а типу дачі. І ми перебрались у місцевий Будинок культури, де були товсті стіни. Тоді вже було все серйозно: по нас велись постійні, регулярні обстріли з великокаліберних гармат, а ми відстрілювались у відповідь. Були й втрати, а коли ми слухали "сепарську" рацію, то знали, що і в них були втрати", – ділиться чоловік.
На той час у підрозділі "Журби", на щастя, всі вціліли.
Навколо гинули люди, їх вбивали. І ми вбивали у відповідь – така була робота. Самі на це підписались. Кожен усвідомлював, на що він йде. Було дуже страшно. Особливо, коли ставався обстріл, адже все, що ти можеш робити – це лежати,
– каже він.
"Ми завжди спускались на перший поверх під час обстрілів – підвалу там не було. Одного разу ми щось сидимо, "щебечемо", і тут біля входу в будинок рветься міна, і нас аж засліпило, тому що осколки полетіли всередину і потрапили в металеві холодильники. Нікого не зачепило, але ми були в шокові, всі збились докупи і лягли в один кут. Нашу машину, на якій ми приїхали, теж дуже "покрошило"", – згадує Вячеслав.
Автомобіль, яким пересувались добровольці / Фото Вячеслава Журби
Остання ротація
Остання ротація хлопця була влітку – 6 липня 2015 року. Цього разу Журба відправився у село Талаківка, що теж поблизу Маріуполя. За іронією долі, ми зі Славіком напередодні почали зустрічатись.
"Це було звичайне село, де ввечері гуляли дівчата та хлопці. З дівчатами я теж гуляв – мене та мого побратима одягнули так, щоб ми були схожими на десантників. Наше завдання було простим – розвідати, що думає місцеве населення", – згадує доброволець.
У лихі дні, проведені у зоні бойових дій, добровольців особливо "зігрівали" листи дітей, які привозили їм волонтери. Вячеслав згадує, що ніколи не міг би подумати, що така річ йому зможе підносити дух та настрій: "Я раніше вважав: "Боже, та це якась фігня, нащо вони треба". Але коли ти сидиш там і читаєш листи від дітей, то розумієш, заради чого ти там був. Це дуже зворушливо насправді".
У важкі моменти також рятували розмови з найрізноманітнішими людьми: від язичників до капеланів, від людей з неоднозначним минулим до чоловіка, який приїхав на війну, аби довести своєму брату, колишньому військовому, що після передової можна жити далі і мати мотивацію у житті.
"Кожен по-своєму переносив війну", – констатує Славік.
"Відверто, повернутись дуже хотілось"
Щодо життя після війни, то чоловік згадує, що особисто у нього не було важкого "відходняку" в мирному житті, адже його та побратимів дуже добре психологічно готували на вишколі.
Якщо ми не повзали горами, то сиділи в класі й інструктор нас багато чому вчив. Наприклад, він говорив, що "ви не вбиваєте людей, ви знищуєте ворога". Ця та багато інших настанов дозволили нам повернутися психічно здоровими зі Сходу,
– додає Славік.
Щоправда, у цивільному житті він певний час реагував на різкі звуки. Скрізь чувся свист мін – реакція організму на "військові подразники". Щодо снів, то пригадує, що жахів не було, але спогади з тих місць йому ще "бачились".
"Але треба розуміти, що особисто я в такому страшному пеклі не побував, але навіть ті, хто побували з наших, то вони повертались цілком адекватними. Кожен по-своєму це переніс, але в загальному всі наче добре почуваються", – розповідає доброволець.
Відверто, повернутись дуже хотілось. Тому що на війні – життя просте. Завжди було що їсти, курити та пити. Але не повернувся, тому що обіцяв своїй дівчині і теперішній дружині, що я залишусь з нею,
– зашарівшись, каже мій чоловік.
Вячеслав та Уляна Журба на вшануванні річниці Революції Гідності / Фото "Вголос"
Як і в багатьох інших військових, окрім психологічної адаптації, настає момент побуту: чоловіки і жінки буквально не знають, чим себе зайняти, адже все, що вони вміють – це воювати, а це в цивільному житті нікому не потрібно. Хіба що "продовжувати себе" у військовій справі, чим і думав зайнятись Славік. Думав піти "на контракт" у Прикордонну службу, але згодом йому запропонували працювати за спеціальністю – на місцевих виборах, що й визначило його курс роботи на наступні кілька років, допоки він не став журналістом.
На запитання, чи пішов би він на війну знову, додає, що звісно, що так. Але в складі ЗСУ, адже він є резервістом першої черги, а його військова спеціальність звучить як артилерист-навідник. Українська армія сьогодні – це справжня сила, про яку тільки можна було мріяти 6 років тому:
Зараз ЗСУ – це сила, з якою рахуються у світі. Наші військові навчені, треновані, з бойовим досвідом, а цим можуть похизуватись далеко не всі.
Одним з останніх і, часто, болючих питань, залишила про УБД – статус учасника бойових дій. Оскільки Вячеслав воював у складі добровольчого батальйону, а не в офіційних збройних структурах, порядок отримання таких документів – вкрай складна справа. За цим колишній військовий звертався до певних структур тричі – і ще досі нічого не отримав. Востаннє хлопець намагався оформити документи навесні 2021 року – і все безрезультатно. Втім, він зізнається, що не за цим йшов на війну, але з іншого боку хотів би, аби держава оцінила його жертовність. Наразі "Журба" має недержавну нагороду ДУКу "За оборону Донбасу".
Нагорода Вячеслава від ДУКу "за оборону Донбасу" / Фото Уляни Журби
Ціна мирного неба
Запитую наприкінці, що означає для мого чоловіка "ціна мирного неба". На його думку, це надзвичайно проста і водночас найвища ціна – людські життя:
"Це людські життя: життя місцевих жителів, життя добровольців, життя військових та волонтерів".