Режисер Девід Френкел, найвпізнаванішою роботою якого є "Диявол носить Prada", цього разу зняв більш "душевне" кіно. Згідно з сюжетом, герой Віла Сміта Говард Інлет втрачає шестирічну доньку і роками не може оговтатись від її смерті. У той час страждають його близькі та бізнес, успішність якого найбільше залежить саме від Говарда.
Колеги знаходять цікавий і не зовсім порядний спосіб забрати у Говарда право на вирішальне слово щодо долі компанії – вони наймають акторів, аби ті зіграли втілення Любові, Часу та Смерті. Оскільки Говард і без того пише їм листи, то переконати чоловіка в тому, що він божеволіє, стає не так вже й складно. Тут в історію і вступає елемент чуда.
Рецепт успішності "Прихованої краси" доволі простий та дієвий: для початку – взяти за основу знаний всіма твір про духів минулого, теперішнього і майбутнього; приправити командою з хороших та впізнаваних акторів; роздати кожному якесь поширене горе і розбавити його здоровим оптимізмом ближче до фіналу; розгорнути події в красивих нью-йоркських локаціях; посипати все це снігом.
Перед Новим роком та Різдвом ми всі, як ніколи, хочемо дива. Ми хочемо змін та добрих історій. Аби хтось прийшов і пообіцяв: "У тебе все буде гаразд". Якщо виходить хоч трохи правдоподібно – решту ми робимо самі. Тут не справа в технічній досконалості фільму чи нюансах сюжету. Успішність стрічок на кшталт "Прихованої краси" у тому, що саме вони спонукають почувати. Присутність прихованої краси, непереборного оптимізму, любові та вдячності у житті, затьмареному горем та болем. В цьому плані "Прихована краса" певною мірою співзвучна зі "Стажером", хоча, суб’єктивно, не дотягує до його рівня.
Вілові Сміту личать ролі, схожі на цю, Говарда Інлета. Пригадайте ті ж "У гонитві за щастям" чи "Сім життів". Акторський склад "Прихованої краси" взагалі вийшов настільки насиченим хорошими кадрами, що над діалогами можна було б працювати менше. Кажуть, хороший актор з почуттям продекламує абищо. Без такого зіркового складу акторів стрічка б виглядала зовсім інакше.
Критики звинувачують "Приховану красу" у надмірному пафосі, самолюбуванні акторів і недопрацьованому сюжетові, але всі ці обвинувачення виглядають притягнутими за вуха, коли в залі кінотеатру у багатьох людей під час фільму очі на мокрому місці. А отже, ціль досягнуто. Зрештою, ми ходимо в кінотеатр саме за емоціями.
Також у кіно: "Бунтар Один. Зоряні Війни. Історія": віддати все заради надії