"Майдан – не наша історія": учасник мітингів у Мінську відверто про майбутнє протестів

Його жорстко затримали в ніч на 10 серпня – катували електрошоком, ніч провів у в'язниці. Але ходити на мітинги і боротися за свої права не припиняє.

З сайтом 24 каналу Павло поділився своєю історією, а також – думками щодо протестів у Мінську зараз, як вже змінилася обстановка в країні і куди це все може повернути в майбутньому.

Останні новини Події після нічного побоїща в Мінську: що відбувається в Білорусі 24 вересня – фото, Відео

День виборів: з чого все починалося?

Це – мої перші президентські вибори, коли я пішов і проголосував. До цього ніколи в це не вірив. Я ніколи не думав, що мій голос зарахується і взагалі має хоч якесь значення – через фальсифікації. Я вирішив відчути це на власній шкурі. І таким ось чином почався мій день 9 серпня.

Я був ще на підрахунку голосів на своїй дільниці в Мінську. Там незалежні спостерігачі сказали мені, що, наприклад, за їхніми підрахунками, зайшло 33 людини на дільницю, а за підрахунками спостерігачів від офіційних осіб – близько 150.

Також відрізнялися результати опитувань: наприклад, за Світлану Тихановську на моїй дільниці проголосувало близько 44 осіб, а на думку спостерігачів, за той же час, – тільки 3 або 4. Деякі бюлетені в урнах лежали величезними блоками – по 20-40 голосів. Це – те, що незалежні спостерігачі побачили через вікно школи, де проходили вибори. Тобто вкидання – страшне по всіх фронтах абсолютно: по явці, кількості голосів.

Павло Чудук розповів: раніше не бачив сенсу голосувати на виборах президента

Цілий день у нас був відсутній мобільний інтернет. Домашній, на дроті, працював із перебоями. У мене на телефоні було в той момент три різних варіанти VPN, вони всі лежали. Іноді навіть дзвонити було неможливо. Не можна було ні їжу замовити, ні таксі викликати, ні в банку оплатити щось. Це – щось нове, таке ніколи не практикувалося – щоб відключали прямо все.

Годині о 8 вечора я вдома захотів дізнатися попередні результати. Працював тільки сайт офіційний БЕЛТА. І ось там була така інформація: Олександр Лукашенко – 80,3% (за результатами екзитполів). Головна новина. У той момент, коли всі незалежні медіа лежать. І тоді адекватні люди Республіки Білорусь прекрасно зрозуміли, що потрібно робити.

Єдиний варіант, який спадає на думку – сісти в найближчий автобус або тролейбус (кілька центральних станцій метро в місті були перекриті) і їхати в центр.

Я сів в автобус. І в якийсь момент зрозумів, що він перевантажений, як ніколи. Я побачив молодих людей, максимум до 30 років, які переймалися з приводу цієї ситуації і було видно, що вони налаштовані рішуче. І я зрозумів, що 90% пасажирів мають ту ж мету, що і я.

Ми не їхали на якийсь мітинг чи протест радикальний, революцію влаштувати. Люди були налаштовані показати свій голос, що вони проти. Що 80% – це не його число і він скільки набрати не може. Було видно по очах людей, що просто набридло вже бачити не те що обличчя, а ось цю постійну брехню людям з року в рік. Не те щоб злість, просто відсутність сприйняття – ось це рухало найбільше.

"Людям просто набридло терпіти": що відбувалося в центрі Мінська

У центрі міста, в районі площі Перемоги, де проходили найбільш важливі заходи, за моїми підрахунками, тисяч 50-60 тоді зібралося. Люди не мали можливості організуватися або спілкуватися між собою через відсутність зв'язку. Але якимось дивовижним чином ми знайшлися.

В обличчях присутніх, навіть зовсім молодих людей, трохи більше 20 років, було видно, що вже не просто червона лінія перетнута. Що не тільки коронавірус їх задушив і незгода з результатами виборів. А взагалі в цілому ситуація протягом декількох років. Вони терпіли – сподівалися щось зміниться. Але нічого, звісно, не відбувалося.

Потім з'явилася величезна кількість силовиків: ОМОН із щитами, "Алмаз" (білоруський спецназ, – 24). Почали відтісняти людей. Це була така спланована операція з поділу людей на більш дрібні групи, щоб потім просто по одному ловити. Я думаю, була або підготовка російських військ, або вони самі сюди приїхали на запрошення нашого так званого президента. Білоруська поліція до такого не була готова.

У якийсь певний момент всі почали кричати "Досить!", "Йди!", "Вийди порахуй!" і багато інших гасел нових, які більш радикально звучали. Ситуація сильно загострювалася. Але ніколи люди не виявляли насильства по відношенню до силовиків – все було максимально мирно.

Потім з'явилися водомети, вся система охорони "Алмаз" – якісь нові розробки, сльозогінний газ, гранати світлошумові, які кидали по кілька разів і цілеспрямовано в людей.

Я не знаю, чого там не було. Все те, що я бачив у фільмах. Ось ці "Хаммери" з кулеметами – вони, напевно, були вже для фінішного етапу підготовані. Якби протест зайшов занадто далеко, я думаю, Лукашенко особисто б керував парадом ось цим, розстрілом людей.

До постраждалих дуже довго не підпускали швидку допомогу. Тоді протестувальники самі почали тягнути на ношах тих, хто був у важкому стані – багато людей були закривавлені, не могли рухатися самі.

У якийсь момент я залишився в групі десь з 10 хлопцями. Ми всі були плюс-мінус з одного району і вирішили висуватися додому. Силовики сказали, що можна йти тільки однією доріжкою – далі все перекрито. Тільки потім я зрозумів, що це така спецоперація: якщо ти потрапляєш на цю акцію, то години після 23:00 немає жодних шансів, що тебе не затримають.

Я рухався в бік вокзалу, коли до мене під'їхав бусик, з якого вискочив немолодий чоловік в цивільному і, не представившись, закричав: "С*ка, в підлогу, я сказав!". Я втік. Потім вдруге під'їхав такий автозачок невеликий, а неподалік стояла вже ціла лінійка людей у формі, за ними – "Хаммери". Тоді я зрозумів, що вже все. Буквально за 10 секунд я вже був обличчям у підлогу. І ось тут почалося найцікавіше.

Затримання і тортури електрошоком

Мені надягли наручники. Навіть не наручники, а таке зчеплення пластикове. Воно завдає великі травми шкірному покриву – у мене досі не пройшли сліди. І завезли в Головне управління з боротьби з організованою корупцією і злочинністю Республіки Білорусь. Там був координаційний центр всієї цієї вечірки: три або чотири поверхи, всі повністю напхані силовиками.

Навіть не завели – мене віднесли туди в такому напівскрюченому стані, поклали на підлогу в одному з кабінетів, де було троє міліціонерів – у цивільному, без посвідчень, у бронежилетах.

Ну і хлопець, молодший за мене напевно, в масці, почав бити електрошоком по нирках протягом трьох хвилин з невеликими перервами. Каже: "Ну, скільки тобі заплатили? Що, с*ка, хочеш ще більше, так? Може, ще сходиш помахаєш своїм стягом?".

Вся шия – червона, горло – майже чорне. До мене підходить людина ця: "Встань, с*ка!". А я не можу – коліна просто не згинаються. Я потім двома пальцями "ножиці" два дні зробити не міг. Не міг щелепу відкрити нормально, щоб, наприклад, з'їсти яблуко дні два, навіть більше. Осушення горла таке, що виникали проблеми з диханням. Це все – вплив електрошоку.

Так ось, один із ментів у цій кімнаті сказав: "Посади його на стілець, а то у нього зараз серце зупиниться". Тобто, напевно, до мене або десь у його досвіді раніше була вже людина, у якої не витримало серце від ударів електрошоку.

У знущальній формі пропонували: "Ой, може, тобі дзвіночок треба зробити? Може, тобі адвокат потрібен? Може, тобі чаю зробити або капучино, може, ти хочеш?". А я навіть випити води не можу, тому що я досі в наручниках.

Потім виявилося, що один із них – мій сусід, живе неподалік. Запропонував зняти наручники і розмови такі почалися, ніби вже свій. В принципі ця людина трішки зупинила насильство наді мною. Тому що, якби це продовжувалося далі, я думаю, я б звідти вийшов із дуже великими фізичними наслідками.

Потім приїхав автозак – там нас було шестеро осіб, їхали хвилин 40, дихаючи один одному в потилицю. Дуже часто вимикали кондиціонер так званий – така маленька дірочка, через яку надходить повітря. І протягом 2-3 хвилин буквально ти відчуваєш максимальне кисневе голодування.

Потім, десь о 2:30 ночі, нас відвели в ЦІП, наш "Аушвіц" білоруський. І там було осіб 200 вже на той момент. Частину з них били дуже сильно. Ці всі удари, сліди на спинах, розірвані уретри у чоловіків – це все звідти. Я вже потім дізнався, що нещадно били тих, хто найближче підходив до ментів.

Ми стояли на колінах обличчям до паркану. Уявіть: після електрошоку ти не можеш нормально ходити і дихати, а тебе ставлять на коліна і ти дві години так стоїш на вулиці. Рух вліво або вправо – підходить мент і жорстко починає бити кийком. Людям потрібна була допомога медична, але фельдшера запросили вже, коли люди почали відключатися.

Вже в районі 4 ранку нас відвезли в камеру на Окрєстіно. 27 осіб у приміщенні, розрахованому на 6. Ми спали по черзі: хвилин 30 один, потім він сідав на стільчик, спить наступний.

Затримували навіть звичайних перехожих. Був один хлопець, його затримали в районі ЦУМу – це приблизно радіус кілометрів 6 від центру. Ще одного – кілометрів 10. Чувак допив пиво в барі і вийшов покурити – забрали. Тобто відсотків 20 сиділи неполітичних людей. Один був взагалі п'яний і неадекватний, його теж побили палицями.

Звільнення: "Краще не чинити опір"

Вдень 10 серпня почали випускати спочатку неповнолітніх. Вони вже порушили законодавство – неповнолітніх не можна тримати більше, ніж 3 години. Мене випустили разом із ними. Я чув у коридорі, як між собою менти говорили, що на мене нічого немає. Швидше за все, була команда звільняти камери, тому що вже було зрозуміло – буде друга хвиля.

Перш ніж відпустити, мій телефон повністю оглянули: фото, відео, в Instagram зайшли – запитали, чому я підписаний на Навального: "А він тобі навіщо? Що, ляльковод твій з Америки?".

Телефон я передав без опору, тому що я знав ще з 2008 року: на їхні прохання краще погоджуватися. Тому що наслідки можуть бути набагато гіршими. Я був до цього готовий: якщо тебе затримали – опору нуль. Хочете фотографії – будь ласка, хочете видалити – давайте. Краще так з ними спілкуватися, щоб швидше вийти з в'язниці. Тому що там ти нічого не можеш зробити: ні захистити себе і країну, ні повідомити про це медіа й світу.

Протести тривають, ситуація – дуже неспокійна

Інтернет повноцінно почав працювати тільки ввечері 11 серпня, а після 12 почалися блокування багатьох інтернет-ресурсів.

Протести всі ці дні тривали фактично без зупинки. 16 серпня була найбільша акція (160-180 тис.осіб) і величезна кількість затримань, знову ж таки. Такого в Білорусі не було ніколи. Я був в РВВС у 2008-2009, думаю, разів 8. Нас завжди відпускали після 3 годин максимум. Ніколи не відвозили в тюрми. Це – повне залякування і порушення.

Останні два тижні (до таємної інавгурації Лукашенка, – 24) перерви між масовими акціями ставали більшими. Кількість учасників трохи знизилася – люди вже, насправді, трохи втомилися, у багатьох є родичі або друзі, які були затримані, хто сильно постраждав. На тлі цього вони бояться. Але на недільних акціях протестувальників менше не стає.

Я не можу говорити, що протести вщухають. За кількістю людей щодня – можливо, але за напруженням – ні.

Великий пресинг на портал TUT.by – затримують журналістів, членів їх сімей. А якби не цей портал, я думаю, люди б не знали, де шукати своїх рідних. Багато білорусів отримують інформацію звідти. Ситуація в цілому – дуже неспокійна.

На мене склали протокол 10 серпня, я досі чекаю рішення суду. Якщо мене знову затримають на акції, то я проведу до 15 днів у в'язниці, або ж випишуть величезний штраф.

Але я продовжую виходити. І почуття якогось внутрішнього страху пройшло давно – я його переборов після того, як побував вже в цих всіх закладах 9-10 серпня. Я готовий до того, що мене можуть затримати в будь-який момент.

Зараз я всередині себе – сильніший, ніж будь-коли був до цього. Вони думають, що ти постоїш у них там на підлозі на колінах в нижній білизні, в наручниках, з електрошоком і більше не будеш виходити. Так, багато людей ламаються. Але особисто в моєму випадку це спрацювало по-іншому.

Яка кінцева мета?

Головна вимога людей – щоб Лукашенко пішов. Ми хочемо нових виборів і щоб його не було в списках кандидатів.

Найцікавіше – люди не хочуть приєднуватися ні до Росії, ні до Європейського союзу. Тут не було жодного прапора ЄС за весь цей час. Ми хочемо бути для всіх відкритими, але не входити до складу.

Я прожив майже 10 років у Польщі до цього, навчався там. Але своє майбутнє хотілося б будувати в Білорусі. Поки ось створюємо для цього умови.

Майдану не буде

Мені здається, що Майдан – не наша історія. Ми – дуже доброзичливі, занадто мирні люди. У нас менталітет інший. Ми не будемо готові на такі радикальні дії – кілька місяців поспіль тримати оборону, як українці це зробили в 2014 році.

У нас ось революція, де люди переходять дорогу на зелене світло – це взагалі феномен: кілька сотень тисяч людей чекають, поки включиться зелене. Протестувальники збирають сміття за собою. Ось така у нас своя власна своєрідна білоруська революція.

Але все змінюється кожні дві хвилини. У людей зростає негатив по відношенню до влади. З ними ніхто не розмовляє і це дуже сильно їх бісить. Це все накопичується і може статися великий вибух.

А, не дай Боже, почнуться якісь розмови і рухи з боку Росії з приводу інтеграції – буде тисяч 500 людей на вулицях відразу ж. І ці щити і великі автомобілі з гратами зовсім не будуть проблемою.

Революція, яка відбувається вже

Те, скільки людей почало виходити, такого в Білорусі не було ніколи, останні років 30 точно. Це – вже абсолютна перемога білоруського народу. Навіть не настільки важливо, що Лукашенко досі сидить там, де сидів.

Наприклад, жіночі марші по суботах – це перемога красивих білоруських дівчат, які можуть показати, що вони – сила, і вони готові самі поміняти тут ситуацію, самі можуть себе захистити і особисто передають своє повідомлення світу. Це вже революція, зміна всього: мізків, ставлення до людей, ставлення до жінок і дівчат. Цього не очікував ніхто.

Дуже багато змінилося за ці півтора місяці. Ви знаєте, майже на кожному будинку висять біло-червоно-білі прапори. Деякі люди перефарбували всю сходову площадку під'їзду в колір прапора, паркани перефарбовують. Ось я після акції зайшов у парк в своєму районі – на кожному кущику висять ці стяги.

У тому ж парку бачив дітей, їм близько 8 років максимум, одній дівчинці рочки 4. Вони грають і запускають кораблик з прапором Білорусі. Поруч стоять батьки. Це – мило, але водночас це – революція. Якщо дитині 5 років, вона вже розуміє, що це таке.

Цей місяць – як років 100 приблизно життя Білорусі. Як не побачити такі знаки? Потрібно бути повністю глухим і сліпим, щоб не помітити, як змінюється суспільство.

Те, що відбувається в регіонах зараз – у Бресті, Гомелі, Гродно – це величезна сила. Там протест стає дуже радикальним. Люди вже перестали боятися ментів настільки, що вони в зчепленні йдуть безпосередньо на цей ОМОН. А ті тікають. Залазять у свої машини і їдуть звідти.

Ніхто з влади до нас не виходить, Лукашенко не спілкується зі своїми людьми і не веде діалог з опозицією. Розмовляють з протестувальниками тільки ці менти. І люди всю свою злість показують їм, як єдиним представникам влади.

У відкритому доступі з'являються тисячі імен і прізвищ силовиків, з їх адресами, номерами телефонів і машин. Як цим людям потім жити? Адже вони не в якихось котеджах на узліссі живуть, а в суспільстві. І вони не зможуть ходити в масці постійно.

У нас населення – 9,4 млн осіб. Не всі з них цікавляться політикою, але 100% населення розуміють, що відбувається. Багато хто впевнений, що Лукашенко все одно залишиться президентом. Їм це не подобається. Але, в силу свого віку, втоми, інших життєвих проблем вони махають рукою і кажуть: "Ай, гаразд, нехай буде так". Хоч всередині відчувають по-іншому. І це, мені здається, головна проблема більшості білорусів. Крім ось тих десятків тисяч людей, які готові показувати свою позицію і роблять це щодня.

Всі фото: Pavel Chuduk / Facebook