Пані Тетяна врятувала свого сина, який в російському таборі пробув 8 місяців. У жовтні 2022 року російські військові прийшли за ним з автоматами, коли Тетяни не було вдома. Тоді нібито "за його згодою" забрали до Криму в табір. Болючішим цей день став у рази, адже тоді загинула матір Тетяни – Росія артилерією влучила в автобус з людьми 7 жовтня 2022 року. Тоді вбили 10 людей.

За годину до того, як окупанти забрали сина, саму Тетяну російські військові під руки повели давати свідчення, що матір нібито "вбила Україна". Про те, що її сина викрали, жінка не знала.

Солдати наказали Владиславу написати матері, що він захотів поїхати собі в Крим. Вони посварилися не на жарт. Тетяна не розуміла, як син міг так з нею вчинити, ще й у день загибелі бабусі. Аж поки син не почав їй писати: "Мамо, забери мене або я собі щось зроблю. Я в ізоляторі".

Дитину карали за те, що заступився за дівчину, яку хотіли зґвалтувати. Жінка на умовах анонімності розповіла 24 Каналу про те, як повертала свою дитину в Україну, проходила допити та сиділа "на підвалі" за брехню росіянам.

Цікаво Майбутнє України: JPMorgan назвав найкращий і найгірший сценарій

Пам'ятаєте момент, коли вперше вдалося встановити зв'язок із сином? Що саме він вам повідомив і чи знали ви, де він перебуває?

Через два з половиною тижні син написав: "Мамо, забери мене" – і сказав, що він перебуває в Дружбі, в Криму. Він не пояснював, чому там. У нас якраз звільнили Херсон. Я йому пишу: "Як я тебе заберу, якщо моста немає, нічого вже на лівий берег не їде? Ми "вже – Україна", а там – "досі Росія".

Я розуміла, щоб його забрати з Криму – це не через річку перейти. Ми з ним переписувалися до того моменту, поки дитина не зникла зі зв'язку. Через кілька тижнів він знову написав: "Мамо, забери мене, інакше я собі щось зроблю". Я питаю: "Чому?" – Він відповів: "Я в ізоляторі".

І тоді ви зрозуміли, що він перебував там не за своєю згодою?

Так. Але я відповідала: "Як я тебе заберу? У мене немає грошей – це дуже недешева подорож".

Але ви таки самотужки поїхали за ним до табору. Можете пригадати ту "подорож"?

Тільки я його вже забирала не з Криму, а з лівобережжя Херсонщини, з нашого Лазурного, яке нині під окупацією. Їхала через Білорусь. З Мінська – літаком у Москву. Там я швидко пройшла фільтрацію в аеропорту. У мене була чудова легенда, до якої не докопаєшся. Я казала, що їду до родичів, а дорогою вирішила забрати сина: ми з ним поїдемо разом до родичів. Родичі це підтвердили.

Як відбувалася підготовка до того, щоб забрати сина?

Коли я подала сина в міжнародний розшук, мені подзвонив знайомий і сказав: "Слухай, є організація Save Ukraine, і вона повертає дітей". Він дав мені номер телефону. Я подзвонила туди, і дівчина сказала, що на той час з лівого берега не можна було забрати дітей. Наприкінці квітня мені передзвонили та запитали, чи готова я їхати за сином. Я відповіла, що готова. Мені зробили закордонний паспорт – і 13 травня розпочалась моя подорож через Білорусь.

Отже, ви їхали до сина через Білорусь, Москву, Кримський міст та Армянск. Коли ви приїхали в Лазурне, як на вас відреагувало керівництво, де перебував ваш син?

Мені в перший день сина не віддали. Приїхав білий бусик із військовими. Мене обшукали, ніби приїхало якесь ДРГ звільняти Лазурне.

Уявіть, виходять з бусика четверо людей – усі з автоматами й у балаклавах – і починають мене обшукувати. Ледь не в труси і бюстгальтер заглядали. Це просто жах якийсь був. Потім цей чоловік – волонтер, який привіз мене в Лазурне – ще і його машину обшукали. Було таке відчуття, ніби приїхали злочинці. Сина мені дозволили побачити лише наступного дня.

Куди вас повезли, на допити?

Так. Разом зі мною тоді виїхало 7 жінок. Ми їхали повертати своїх дітей. Якась із них розповіла все: що моя легенда – це брехня і що коли я заберу сина, то повернусь до України; що ніякої Росії я не хочу ні знати, ні чути.

Родичі підтвердили, що я їду до них, але вони знали, що я до них не приїду. Коли мене допитували, питали, де я взяла такі великі гроші, щоб приїхати. А ми з сестрою не домовились про те, що це вона мені дала гроші. Ми цей момент упустили. І вона сказала: "Я не знаю, але у нас в Україні багато родичів, може, хтось із них дав гроші". Після цього вони зрозуміли, що я їм брешу.

Я не хотіла здавати організацію. Поки не потрапила на допит та у підвал – і тоді вже розповіла про Save Ukraine. У мене вже не було виходу. Я зрозуміла, що в Росії так: "Человек есть, а дело мы пришьем".

Якими були допити

Можете розповісти більш детально. Що запитували, чи застосовували проти вас силу?

Коли ми проїхали стелу "Скадовськ", бусик зупинився. Вони одягли мені на голову шапку, щоб я не бачила, куди ми далі їдемо. Привезли до якоїсь будівлі. Я не знаю, що це за будинок, але чула крик чайок і шум прибою. Так я зрозуміла, що ми десь поряд із морем.

Завели у кімнату, зняли шапку. Сидить там людина. Він себе назвав "детекторщик". Ми з ним спочатку розмовляли. Він сказав: "Я сейчас составлю краткое описание вашей жизни и о вас, чтобы потом на детекторе посмотреть, врете вы или нет".

Спочатку ми з ним говорили, він щось собі там записував. Потім мені на голову і на руки одягли дротики, а на вказівний палець – якусь прищіпку. Допит розпочався.

Перший допит був нескладний. Там стандартні питання: чи дійсно вас звати Тетяна, чи дійсно ви з Херсона… Просто одне запитання він міг повторювати разів з десять. Мене це дуже дратувало. Потім допит закінчився.

Мені сказали: "Ми тебя везем к сыну". Одягли шапку на голову – але до сина мене не повезли. Вони спустили в підвал. Лише коли закривали залізні двері, мені сказали: "Ви нам брешете. Ми знаємо правду, а ви нам брешете".

Ніч я там провела. Вранці мене знову забрали на допит. Там уже питали про ЗСУ: чи є мої родичі військовими, чи знаю, де техніка розташована і склади.

Я цього нічого не знаю. Я їм казала: "Мені ніхто не доповідає таку інформацію. Я цивільна особа, яка приїхала за сином, а ви з мене робите злочинницю". Після цього мене ще годину допитували. А далі – повезли до сина. Я вже сама попросила, щоб вони зняли з мене цю шапку, бо вона смердить. Вони сказали: "Так, вже можеш знімати".

Коли я побачила сина, то запитала, чи можемо їхати додому. Вони сказали: "Ні, ви не можете їхати, бо детектор має порахувати відсоток. Сьогодні він порахує, завтра вранці ми до вас приїдемо і все вам скажемо". Наступного дня вони приїхали з оператором та журналістом.

Кажуть, що я повинна дати інтерв'ю про те, що в Росії добре, а в Україні погано. Що, мовляв, Україна вбила мою маму. Я не знала, що мені робити. Як я таке можу сказати? Але їм кажу: "Добре".

У сина хапаю телефон і дзвоню в організацію й пояснюю ситуацію. Мені відповіли: "Таня, кажи, що хочеш, головне – виберися звідти. Ми знаємо правду. Заспокойся. Візьми себе в руки і йди давати інтерв'ю". І я дала це інтерв'ю.

Тільки після нього вони повернули мені документи, мобільний телефон і побажали "щасливої дороги". На той момент Лазурне – це була закрита зона. Туди в'їзд був лише за перепусткою. Нікому не дозволяли ані заїжджати, ані виїжджати. Тільки перепустки.

Згадайте момент зустрічі: як вона відбулася і як відреагував ваш син, коли вас побачив?

Він був дуже наляканий. Він більше за мене злякався, щоб зі мною нічого не зробили. Бо йому ж сказали, що мама приїхала і ми на неї викликали цих "гавриків".

Це була вже зовсім інша людина. Тобто востаннє я бачила його – це ще була дитина. А тоді я вже побачила зовсім іншу людину. Це вже стояв дорослий чоловік із дуже сумними очима.

Як вдалося покинути окуповану територію удвох?

Після інтерв'ю нас же відпустили. Все було чудово, допоки ми не приїхали до Смоленської області. Там два кордони з Білоруссю – і ці два кордони нас не пропустили. Вони сказали, що ми тут не пройдемо, а причину нам не вказали. Нас посилали або на Бєлгород, або на Псков.

Нам довелося ще ночувати в Росії, а наступного дня поїхали в Псковську область. Там ми простояли 16 годин на пропускному пункті Убилінка. Лише там нас пропустили.

Чи були допити при виїзді?

В Убилінці, знаєте, нам пощастило. Бо ми виїжджали у той день, коли Росія святкувала День прикордонника. Ніяких допитів не було. Вони просто зібрали наші паспорти, запитали в мене, де у дитини закордонний паспорт – і все. За 5 хвилин вони винесли документи на повернення. Але допиту не було. Я здивувалась, бо готувала себе морально, щоб не розклеїтись.

Але, хух... Ми з сином сіру зону між Росією та Литвою – ці 500 метрів – за хвилину пробігли.

У Литві нам уже купили квитки до самого Києва. Звідти ми їхали автобусом. Тоді я вже жила на Хмельниччині, бо нас евакуювали. А зараз я вже живу в Миколаєві – я вже ближче додому. Я хочу додому, у Херсон.

Що син розповідав про перебування у цій академії?

Його забрали "добровільно-примусово". Йому сказали, мовляв, або ти йдеш з нами в Херсонську Морську Академію – але російську, або ти йдеш в інтернат. Він, звісно, обрав академію, бо знав, що там можна щось придумати, як звідти вибратися.

Дитині солодко там не було. Я не зрозуміла, що там сталося, але знаю, що щойно його привезли до Лазурного, він почав кричати: "Лазурне – це Україна!". Він за це отримав. Потім він казав одногрупникам, що він за Україну – його просто здавали. Знаю, що в нього там і допити були. Щоб я сильно не переживала, він багато не розповідав.

Він розповідав, що їх десь возили в пансіонат "Чайка". Туди багатьох вивозили на допити і катування.

До чого його готували?

Він навчався як судноводій. А що ж там далі – ніхто нічого не говорив. Він думав, що їх потім далі відправляють на військові кораблі. Знаю небагато. Знаю, що йому там було погано. Що була зламана нога та рука. Причину зламу ноги він пояснив, мовляв, зламав під час футболу, коли відбивав у повітрі м'яч. Але я в це не вірю. І в тій академії всі підозріло стверджували в один голос, що він ногу зламав під час гри у футбол.

Багато чого син не розповідає – що там було насправді. А руку… він сказав, що був боксером. Бо зрозумів, що якщо не буде займатись спортом – його знищать. Він почав займатись боксом. Каже, що невдало вдарився об грушу. Для мене це досі загадка.

Чи син розповідав вам про день його викрадення?

Про те, як було все насправді, я дізналась, коли він давав свідчення СБУ. Ба більше, деяку частину я вже не могла слухати. Я хотіла встати і вийти, тому що це було дуже важко. Виявляється, мало того, що мене забрали, так вони ще й за сином приїхали і забрали. Нащо їм взагалі мій син був?

От тоді я дізналась, що даремно на нього насварилась. Дізналась, як мій син потрапив до Криму, а потім у Лазурне. До цього він бачив мій стан після підвалу і мовчав. Це було дуже важко – і морально, і фізично важко витримати.

І що ж син розповів СБУ?

Він розповів, що за ним приїхали, що в Олешках на них чекали 17 автобусів. По цих 17 автобусах вони розсадили дітей – і всі ці автобуси їх розвозили по таборах у Криму.

У Криму його закрили в ізолятор за те, що він зірвав російський прапор і повісив труси замість нього. За це його на 5 діб посадили в ізолятор. Треба було співати російський гімн – він відмовлявся це робити.

Валерій Астахов їм там говорив: "Я вас посаджу на психотропні таблетки, викличу дурку, і ви всі дружно поїдете на дурку". Це звучало до тих, хто був за Україну.

У Лазурному його забирали на допити. Знаю, що кілька разів він отримав прикладом по руці, але не сказав, за що саме. У нього ще була якась сварка з чеченцем, який його ледь не зарізав. Він поверхнево розповів, що заступився за дівчину, бо той хотів її зґвалтувати.

Далі я просто написала дозвіл, щоб він давав свідчення для СБУ під наглядом психолога, бо я більше не могла чути ці історії.

Скільки він загалом пробув в окупації?

Вісім місяців.

Чи вдалося вам обом повернутися до нормального життя?

Ну, як… Ми живемо своїм життям. Мені інколи сниться, що я ще у підвалі і вони мене забирають. Син, здається, вже відійшов. Ми намагаємось ці теми більше не піднімати. Для нашої родини – це табу. Ніхто не хоче туди повертатися, і ніхто не хоче це ще раз проживати.

А чи виникали у вас сумніви, чи їхати за сином?

Ні! Ви що? Я ж мама. Що зі мною там може трапитися? Я ж не чужа – це ж не те, що я комусь доручення написала. Я ж мама! Але я не думала, що там такі ід**ти...

Ніколи, ні на секунду я не вагалася, бо я їду за власним сином. Просто ніхто не попереджав, що це буде так важко.