Другий батальйон "Лицарі степу" 122 окремої бригади територіальної оборони сформований на півдні Одещини у січні 2022 року – за місяць до початку повномасштабної війни. Кістяк підрозділу – добровольці з міста Ізмаїл та цього району. Вони боронили Україну на кордоні з тимчасово окупованим Придністров'ям, на півдні Миколаївщини, на Покровському напрямку та Сумщині.

В основі технологічного розвитку стоїть завдання замінити людину машиною. На землі допомагають НРК, частина з них виконує логістичні функції, інші – перебирають на себе функції стрільців, саперів тощо. Окрема увага приділяється безпілотному складнику в повітрі: розвідка та ураження як наземних, так і повітряних цілей ворога.

Бойовий офіцер "Лицарів степу" Геннадій Олійник прийшов до війська на початку повномасштабного вторгнення. Як піхотинець та молодший командир пройшов бої у Бахмуті, в Серебрянському лісі, на Куп'янщині. В інтерв'ю 24 Каналу Геннадій Олійник розповів, чим займаються "Лицарі степу" на фронті та розвіяв міфи про службу у війську, якими лякають цивільних.

Зверніь увагу Перелом на фронті: чого не очікували росіяни та де ЗСУ збільшують тиск

Другий батальйон "Лицарів степу" 122 бригади – це підрозділ, що створювався перед повномасштабним вторгненням як стрілецький батальйон тероборони. За чотири роки підрозділ подолав великий шлях і сьогодні кажуть, що це технологічний батальйон. Як ви для себе розшифровуєте це поняття?

Самі для себе ми розшифровуємо це поняття тим, що потрібно максимально замінити людину роботизованою технікою. Тому що нас менше, ніж нашого противника, і ми не можемо витрачати людські ресурси так, як це робить він. Тож нам потрібно йти на кілька кроків уперед, розвивати роботизовану техніку та максимально берегти життя наших військовослужбовців. Саме для цього ми запроваджуємо наземні роботизовані комплекси, безпілотний складник.

НРК і велика кількість безпілотників припадають на період 2024 – 2026 років. У який момент ваш батальйон почав концентруватися на активному впровадженні сучасних технологій і що саме до цього спонукало?

Наш батальйон почав на цьому концентруватися на початку 2025 року, а спонукало те, що ми отримали змогу брати на баланс роботизовані комплекси. До цього вони так масово не вироблялися, їх отримували спеціальні підрозділи. Зараз це масштабувалося, і роботів можуть отримувати такі підрозділи, як наші, які вважаються піхотними.

Важливо! Долучитися до Другого батальйону 122 ОБр "Лицарі степу" можна через прямий рекрутинг: +38 097 275 9792.

Проте зараз усі підрозділи Збройних Сил України мають змогу, якщо в них є бажання та ціль це зробити, отримати роботизовані комплекси й запроваджувати їх на лінії зіткнення.

Війна стає дедалі технологічнішою. Є випадки, коли дрони брали в полон російських бійців. Є ж інші випадки, коли безпілотні системи рятували життя військових на полі бою, проводячи щось схоже на медичну евакуацію. Наскільки дрони й БпЛА можуть замінити людину на фронті?

На жаль, на 100% дрони не можуть замінити людину, оскільки ці дрони повинен хтось обслуговувати, заряджати, керувати ними. Ми не можемо стовідсотково покладатися на штучний інтелект. Тому нині нам не вистачає людей, які вміють користуватися джойстиком від приставки, розумієте? І ми зараз шукаємо саме таких.

Тому що піхота піхотою, вона, звісно, теж потрібна, і ми також її реструктуруємо – робимо більш роботизованою, встановлюючи на позиціях турелі. Але все одно цими роботами повинен керувати військовослужбовець. Дуже не вистачає особового складу, а саме віком до 24 – 25 років, які виросли на цих гаджетах і користуються ними від дитсадочка, а не так, як ми. Їх набагато легше навчати.

Повне інтерв'ю військового: дивіться відео

Роботи дуже рятують життя, тому що втратити робота чи втратити військовослужбовця – це кардинально різні речі. Оскільки ми фокусуємося на тому, щоб максимально зберегти життя наших захисників, то роботи – це мастхев.

З поширенням БпЛА на полі бою логістика, тобто постачання на передній край, стала набагато небезпечнішим завданням, ніж була у перші місяці та роки повномасштабної війни. Як логістика змінюється з приходом роботів? У вас є якісь приклади, якими ви можете поділитися?

Звісно, логістика змінилась кардинально, тому що зараз ділянка за 10 – 20 кілометрів від лінії зіткнення – це "кілзона". Так, протяжність залежить від напрямку, десь більше чи менше, але в середньому це 10 кілометрів. У цю зону заїхати на машині можна тільки в дуже погану погоду. А робота можна використовувати тоді, коли зручно.

Він менше гріється, його гірше видно в тепловізійні приціли, які висять на безпілотних літальних апаратах ворога. Тому вони тихіші, бо більшість на електродвигунах. Ми використовуємо тільки такі. Ними можна тихо під'їхати до позиції, забрати нашого пораненого чи загиблого військовослужбовця та вивезти на велику землю.

Безпілотні літальні апарати кожен день роблять доставлення нашим військовослужбовцям, тому що ви ж бачите, як зараз працює ворог – заходить маленькими групами в наш тил, намагається знайти якісь шпаринки в обороні та накопичуватися. А противник в нашому тилу – це потенційна небезпека для логістики, тому що він може розстріляти наш пікап.

Хоча війна стає дедалі технологічнішою, насправді головне навантаження зараз і далі лягає на піхоту, яка стримує ворога. Говорячи про лінію фронту, наскільки роботу вдається замінити піхотинця на передньому краї?

Піхота – це певний постулат. Якщо немає вашого піхотинця на цій землі – це не ваша земля, навіть якщо там будуть ваші роботи, туди повинен зайти саме піхотинець. Повністю замінити піхоту наразі нереально. Можливо, це вдасться у майбутньому.

Зараз ми рухаємося до того, щоб піхота в нас використовувалася як у фільмах про роботів, там, де два військовослужбовці захищають інженера, який з рюкзачком йде до вежі, щоб увімкнути світло, щоб ця турель вбивала ворога, який лізе з іншого боку.

Але все одно люди потрібні. Зараз вони вже більш потрібні не для того, щоб просто сидіти в ямі, хоча поки так є, а для того, щоб обслуговувати роботизовані комплекси, які виконуватимуть роботу зі знищення нашого ворога.

Ви частково говорили про те, що ворог теж розвивається. А як у нього зараз з безпілотниками – наскільки він встигає або ні в технологічних перегонах, які ведуться?

Він не встигає у технологічних перегонах, але коли отримує певні наші здобутки, то може, з огляду на свої спроможності, масштабувати їх в промисловості. Росіяни все роблять масово. Ми так не можемо. У нас інша держава, фактори, більш диверсифіковане виробництво. Але ми завжди на крок попереду.

Ось, наприклад, зараз те, що я бачу щодо наземних роботизованих комплексів у росіян – вони в них працюють на оптоволокні або на радіосигналі. Радіосигнал – це певна межа до 1 кілометра використання. Ми ж своїх роботів застосовуємо на 10 – 15 кілометрів від лінії зіткнення. Вони починають свій рух. Виходять, проходять 10 кілометрів, відпрацьовують, потім повертаються. У нас є і бойові роботи, і логістичні.

У росіян поки такої змоги немає. Але вони все ж таки будуть намагатися щось у нас вкрасти, скопіювати й зробити це масово. Тому ми повинні, як українська нація, бути більш гнучкими. Ми вже є більш розумними, але нам потрібно не втрачати цей імпульс розвитку.

Ви прийшли до війська у 2022 році, коли такої кількості дронів та роботів не було. Тоді Mavic від весільних операторів був на вагу золота і передавався одразу у військо. Зараз ми бачимо зовсім інші збори, підтримку від держави. Ви починали як піхотинець. Розкажіть, як виглядав ваш військовий шлях, що в ньому було найскладніше?

Найскладніше – це була адаптація у війську. Тому що зараз військовослужбовці, яких призивають у Збройні Сили України, проходять БЗВП понад 50 днів. Потім приїжджають до підрозділу, тут ще проходять адаптацію. Це займає щонайменше 2 тижні. Тільки потім їх починають залучати на позиції, але вже з досвідченими бійцями.

У нас було трошки інакше. Нам дали автомати й сказали: "Там ворог, вбивай його". Більшість навіть не знала, як той автомат розбирається. Тому найважчою була адаптація після ситого цивільного життя: потрапити в те місце, де є тушкованка та мівіна. Усе інше йшло своєю чергою, воно вже не було дуже негативним і важким.

Мій бойовий шлях почався в Києві. Я сам – киянин, прийшов до війська 25 лютого 2022 року. Спочатку були бої під Києвом, потім ми поїхали на Бахмут. Там, до речі, я вперше побачив безпілотні системи ворога. Ось таке в мене знайомство було з ними. У Бахмуті було, звісно, дуже важко, але це був вже бойовий досвід, тому що під Києвом я ще майже нічого не розумів і не вмів.

Після Бахмута в нас було Серебрянське лісництво, далі – Куп'янський напрямок. І ось після Куп'янського відтинку ми зараз переїхали на Сумський. Усі етапи були важкі по-своєму, тому що розвиток війни не зупиняється. Завжди є щось нове. Треба бути в тренді цих змін і намагатися запроваджувати їх, бо якщо не робитимеш нічого, то ніхто нічого не робитиме.

Яким був ваш цивільний досвід – що саме ви принесли з собою до війська? Бо розуміємо, що зараз українська армія – це люди, які мають величезну кількість навичок, здобутих у цивільному житті, але змушені їх трохи переформатовувати під потреби армії.

Мій цивільний досвід полягає у тому, що я працював у логістичній сфері, закінчив транспортний університет у Києві та мав роботу за спеціальністю. Перед початком повномасштабної війни вже займався реструктуризацією логістичних підрозділів. Менеджмент та системне мислення – це те, що я приніс з собою, і це насамперед дуже знадобилося в армії.

Наразі дуже багато військовослужбовців, які керують підрозділами, батальйонами, ротами, навіть полками, – починали цивільними, як і я, – від солдата. Можливо, від офіцера, якщо у них була військова кафедра. Зараз це допомагає нам тримати той імпульс розвитку, який в нас є. Якби ці люди не долучилися, не задонатили свій інтелект, минуле життя, здоров'я на це все, – у нас не було б змоги так швидко розвиватися і мати таку технологічну перевагу над ворогом.

Хочу поговорити про набір охочих до вашого підрозділу, зокрема у контексті вашої історії. Кожен цивільний і цивільна мають якийсь набір навичок, які вони здобули у цивільному житті. Як це може стати основою для подальшої служби? Як знайти собі майбутній підрозділ, спираючись на те, що ти вмієш у своєму житті зараз?

Насамперед у вас є два шляхи. Перший – контракт, другий – мобілізація. Це два кардинально різні шляхи. Коли ви підписуєте контракт з підрозділом, який обрали, то можете підписати контракт на певну посаду – 99% що саме на цю посаду ви потрапите і будете виконувати свої обов'язки згідно з тим, що вже вмієте.

Дуже багато таких спеціальностей, про які люди навіть не думають, що вони важливі. Але щоб один військовослужбовець в армії зробив постріл, його повинні забезпечити 6 – 7 військовослужбовців. Йому потрібно привезти боєприпаси, навчити його це робити, виготовити їх і так далі. Тобто в піхоту потрапити не так легко.

Я хотів би порадити цивільним навчатися. У вас є час. Ми вам дали 4 роки на те, щоб опанувати якусь спеціальність.

Ви можете подивитися, що є. Навіть якщо ви не готові підписувати контракт, чекаєте білого бусика у вас під парадним, то можете опанувати якусь певну спеціальність із тих, що є. Це є у вільному доступі в інтернеті. Можете опанувати цю спеціальність саме через YouTube. Там є дуже багато роликів, гайдів і таке інше.

Але основне, що я буду радити кожному українцю, – тактична медицина, тому що вона вам згодиться і в цивільному житті. Зараз відбуваються обстріли наших міст. Ніхто не знає, куди прилетить. Тому ви своїми знаннями можете врятувати життя, наприклад, свого сусіда. Це 100% знадобиться тут. Можливо, вас мине ця погана доля – поранення, але вашого побратима може не минути. Тому тактична медицина – це основа основ.

Далі ви берете собі спеціальність, вони є різні. Наприклад, до нас прийшов мобілізований. Я його питаю, що він вміє, він каже – нічого. А виявляється, до війни він працював на екскаваторі. У нашій області дуже багато екскаваторів, і один екскаваторник залишився. Він зараз дуже цінний не тільки для мого підрозділу, а й для усіх, які стоять поруч зі мною. Тому що копати лопатою і копати екскаватором – це дві кардинально різні речі.

Ви можете вважати, що це нікому не потрібно, але в армії це може бути на вагу золота. Тому якщо вас вже "бусифікували", так би мовити, не бійтеся казати про те, що ви вмієте, хочете робити. Вам допоможуть, вас направлять на навчання.

Наприклад, мого товариша у Києві "бусифікували". Він потрапив у ДШВ (Десантно-штурмові війська ЗСУ, – 24 Канал). А він все життя грав на приставці, сказав про це, і зараз він – пілот безпілотних систем у ДШВ. Після базової загальновійськової підготовки він залишився ще на донавчання на декілька тижнів. Зараз він літає технологічно, не в окопі.

Хочу з вами детальніше поговорити також про базову загальну військову підготовку. Як вона зараз відбувається? Плюси, мінуси, підводні камені. Що відбувається з бійцем після того, як він потрапляє на БЗВП і потім вперше виходить на бойові завдання?

Я не візьму на себе відповідальність говорити за всі центри БЗВП. Вони усі різні, усе залежить від людей. Загалом, військовослужбовець за 52 дні отримує найнеобхідніше – дуже важливі знання, які йому знадобляться тут. Він проходить інженерну справу, роботу зі зброєю, загальні поняття картографії та топографії й так далі. Потім йдуть загальні знання.

Після того, як боєць закінчує БЗВП, він приїжджає у наш підрозділ. У нас ще є так звана адаптація. Вона триває ще два тижні. Тобто, бійця не заводять в зону бойових дій – він перебуває на відстані 20 – 30 кілометрів від лінії зіткнення. Там з ним займаються наші бойові сержанти. Тут ми проходимо саме те, що буде виконувати цей військовослужбовець – на що він прийшов.

До речі У Сухопутних військах показали, як працює реформована БЗВП, на прикладі 151 навчального центру

Якщо він, наприклад, прийшов у піхотний підрозділ, то ми додатково проходимо інженерну роботу, такмед – річ, яка повинна у вас бути на основі інстинктів, бо в момент екстреної ситуації, коли адреналін і паніка, ти повинен інстинктивно розуміти, що робити з турнікетом, аптечкою.

Крім того, ми ще проводимо з військовослужбовцями, як їх бачать дрони. Люди дивляться відео, як прилітає FPV по росіянину, але не знають, як росіянин його бачить, як йому протидіяти. Усе це ми додатково проходимо, відштовхуючись від посади, на яку до нас прийшов військовослужбовець.

Тільки після цього, коли ми вже впевнені в його знаннях, можемо завести його на бойові позиції.

Тому що ми не росіяни – ми бережемо кожного нашого військовослужбовця. Мені, як командиру, завести ненавченого військовослужбовця – це отримати проблеми. Потім буде паніка: він не виконуватиме певні завдання, не знатиме, що робити, і цим самим деморалізуватиме своїх побратимів, які з ним на позиції.

Крім того, якщо він цього всього не знає, не вміє, то може отримати поранення. Тоді мені треба буде ризикувати військовослужбовцями, які робитимуть евакуацію. Тож якщо люди думають, що коли ти приходиш сюди, тебе кидають як "м'ясо", то ні. Ми повинні потім його звідти забрати, евакуювати, а це все ризик, інша робота. Ми не хочемо робити зайву роботу і втрачати додатковий особовий склад. Тож так не працює.

Дуже гарно працюють російські ІПСО. Вони розповідають, мовляв, ти приїхав, а тебе відразу на штурми, 200-й і додому. Не так легко "задвохсотитися" тут. Тому що на вас працює цілий механізм, який дивиться, куди ви йдете, супроводжує, прикриває вогнем, забезпечує вас.

У нас дуже добре працює медицина, евакуація. Коли до мене приїжджають військовослужбовці, які "бусифіковані", бо з контрактниками трохи легше, вони вже морально підготовлені, – то бачать, як насправді. У них повністю змінюється їхній кругозір, їхнє ставлення до армії. Вони починають служити, виконувати свої бойові завдання, бо вони знають, що не кинуті, і це основне.

Ізмаїльський батальйон "Лицарі Степу" і 122 одеська бригада ТрО загалом вдарили по ворогу уже на етапі свого створення. Вони відтискають росіян вже 4 роки на різних напрямках – від кордону з тимчасово окупованого Придністров'я до Покровська, від Миколаївщини до Сум. Як ви ставитеся до того факту, що домівку доводиться захищати будь-де – на сході, на півночі, на півдні?

Насамперед я вважаю, що кожна людина, яка зайшла на бойові позиції, вже є героїчною. Немає різниці – далі чи ближче від дому – це вже героїзм. У нашому підрозділі є люди з болгарським, румунським, молдовським корінням. Це чутно навіть по прізвищах, які я в Києві взагалі ніколи не чув. Люди пішли захищати свій дім і зробили дуже правильно, бо розумна людина захищає свій дім якомога далі від дому і не пускає ворога до себе на поріг.

Я пішов, коли в моє місто заїжджали росіяни. Вони (побратими, – 24 Канал) пішли, коли їм ще нічого не загрожувало. Тому я дійсно вважаю, що те, що зробили ці люди, які служать у цьому підрозділі – це виняток. Будемо реалістами: їм багато чого не загрожувало.

Хочу додати, що у нас тут немає розділення ні за географічною, ні за лінгвістичною ознакою. Ми тут всі одне ціле, одна команда. А в таких справах, як війна, все залежить тільки від команди. Персоналії тільки допомагають цим командам якось розвиватися та вибирати якийсь напрямок.